Fata morgana - Коцюбинський

тi­лi кров, а те­пер все зав­мер­ло, спи­ни­лось, i кож­нi за­чи­не­нi две­рi, кож­на чор­на дi­ра от­во­ру - на­че за­гад­ка.

Пси по­ба­чи­ли па­на i вже скиг­лять йо­му пiд но­ги, ска­чуть на гру­ди.

Геть!

А бес­тiї, хло­пи!

Вертає в дiм. I там скрiзь пуст­ка. Жiн­ка ще спить. Вiн про­хо­дить че­рез по­рож­нi кiм­на­ти, за­зи­рає в сто­ло­ву, шу­ка по­коївки - анi ду­шi. Злiсть йо­го ду­шить. Гри­ма две­ри­ма, пе­ре­ки­дає стiльцi i хо­че так крик­нуть, щоб по всiх ха­тах зас­ка­ка­ла стаєнна лай­ка.

А, бес­тiї, бид­ло!

Де Ян?

Стає i слу­ха.

Через те сло­во враз за­шу­мi­ли круг йо­го ла­ни, зах­ви­лю­ва­лась стиг­ла пше­ни­ця. А жа­ти не мож­на!

Де Ян?

Вiн сам пос­лав Яна до Ямищ жен­цiв най­ма­ти. Ями­ща­ни при­бу­дуть, i все скiн­читься. Але тi хло­пи!

Пан не мо­же си­дi­ти в ха­тi. Йо­го тяг­не на двiр. В тiм дво­рi-тру­пi якась при­на­да. Вiн ще раз про­хо­дить йо­го од кiн­ця до кiн­ця, са­мот­нiй i без­по­мiч­ний, повз замк­не­нi бра­ми сто­дол, чор­нi от­во­ри стаєнь, вог­кi й блис­ку­чi очi ко­ров.

А Ян, стi­ка­ючи по­том, весь в хма­рi пи­лу, же­не на­зад. Кiнь са­па - са­па еко­ном, тря­су­чись на стре­ме­нах. Йо­го стрi­ча­ють кри­ком:

- Що, панський прип­лiч­ни­ку, най­няв ями­щан?

- Маєш жен­цiв до­во­лi? ха-ха!

Ян ска­че не озир­нув­шись i тiльки здiй­має з на­гаєм ру­ку та мовч­ки ки­ва по­зад се­бе.

Село замк­ну­лось, че­кає. Очi у всiх ви­дю­щi, ву­ха чуй­нi. Двiр - на­че мрець у се­лi, хоч ти­хий i не­ру­хо­мий, а бу­дить три­во­гу.

Звiстка, що ями­ща­ни не хо­чуть най­ма­тись, мчить се­лом швид­ше, нiж еко­но­мiв кiнь. Хоч день ро­бо­чий, а усi вдо­ма. Пiд во­рiтьми куп­ка­ми лю­ди, по ха­тах две­рi от­во­ром. На го­ро­дах спи­ни­лась ро­бо­та. Сто­ять мiж гряд­ка­ми, зак­лав­ши ру­ки, i роз­мов­ля­ють че­рез су­сiдськi пло­ти.

- Чули? Хоч би ду­шеч­ка в дво­рi. По­ки­ну­ли всi.

- Вони дав­но вже прис­та­ли, че­ка­ли тiльки, аж лю­ди поч­нуть.

- Що ж во­но бу­де?

- Почне си­па­тись зер­но, на­ба­вить цi­ну.

- Глядiть ще, щоб не най­няв сто­рон­нiх.

- Де там, не пус­тять. На­шi не пус­тять чу­жих.

Прокiп вмов­ляє:

- Держiться. Як бу­де­мо ра­зом сто­яти, наш бу­де верх.

Йому лов­лять сло­ва iз ро­та.

- Аякже. Гур­том, мов­ля­ли, i батька бить доб­ре.

Багатшi бур­чать. Во­ни по ко­лi­на заг­руз­ли у зем­лю, їм важ­ко.

- Забастовка! Бу­де вам за­бас­тов­ка… не один зза­ду по­чу­ха… ет, чорт зна що.

Але не ду­же бо­яться.

Молодь смiється.

- Ловко?

- А лов­ко.

У по­луднє дi­ти роз­но­сять: пан пi­шов на гу­ральню. Крiзь шиб­ки вi­кон, з го­ро­дiв i з-за пло­тiв йдуть за па­ном сот­нi очей. Пан йде мiж очи­ма, як пiд зо­ря­ним не­бом.

- Пiшов на гу­ральню до зя­тя.

- Обiдать по­дав­ся, бо до­ма нi­чим.

- Не на­ва­ри­лось.

Навiть Па­нас Канд­зю­ба смач­но чмо­ка гу­ба­ми:

- Озуть би те­бе у пос­то­ли…

Незабаром знов но­ви­на: па­нич Льольо пос­лав до дво­ру ро­бо­чих з гу­ральнi.

- Нашi по­би­ли ро­бо­чих.

- Брехня. Нiх­то їх не бив. Не пус­ти­ли та й го­дi.

- Хай пан сам бi­ля ху­до­би по­хо­дить.

- Ми йо­му не бо­ро­ни­мо.

Прокiп про­сить Дей­не­ку та двох па­руб­кiв ста­ти на вар­тi i не пус­ка­ти до дво­ру.

Згодом виїздить па­нi з дво­ру на ко­нях, що вис­лав з гу­ральнi Льольо.

День тяг­неться дов­го, не­на­че рiк. Здається, що пше­ни­ця сип­леться в по­лi, що пан не ви­дер­жить бiльше, ось-ось пок­ли­че жа­ти, прис­та­не на те, чо­го ба­жа­ють лю­ди.

По по­луд­нi знов ска­че се­лом еко­ном, як на­вi­же­ний. Пе­рi­щить ко­ня i пли­гає в стре­ме­нах, не­мов хо­че ко­ня обiг­на­ти.

Люди всти­га­ли по­ба­чи­ти зад кiнський та еко­но­мо­ву спи­ну.

- Понесло десь у Пiс­ки.

- Не по­жи­виться там. Не най­муться.

- А що?

- Бастують.

Вечiр вже близько, а змiн нi­яких. Тiльки на пансько­му дво­рi ре­вуть ко­ро­ви.

Тихо сi­дає сон­це чер­во­не на зе­ле­но­му не­бi, пев­но, на вi­тер. Щось гнi­тю­че, три­вож­не рос­те на зем­лi не­по­мiт­но. Жев­рi­ють вiк­на по ха­тах та ре­вiн­ня ху­до­би бо­ре гус­те по­вiт­ря. Хiч би на­го­ду­вав хто ско­ти­ну…

- Що ж во­на вин­на… Стоїть, бiд­на, не ївши, не пив­ши…

Панський двiр все го­лос­нi­ше ре­ве. Ко­ро­ви не му­ка­ють вже, а хрип­лим, скри­пу­чим ри­ком, пов­ним од­чаю i му­ки, кли­чуть ря­тун­ку. Ко­нi сер­ди­то iр­жуть. Во­ни десь бун­ту­ють у стай­нi, б'ють зем­лю но­га­ми i роз­ду­ва­ють од гнi­ву нi­зд­рi.

Жiнки з нудьгою ви­бi­га­ють iз хат.

- Ой, чу­ти не мо­жу, як пла­че ху­до­ба.

- Їй-богу, са­ма по­бi­жу го­ду­ва­ти…

- Сумно як, гос­по­ди… Мої дi­ти аж пла­чуть.

Смеркає. Тi­нi ви­ла­зять з своїх за­ка­мар­кiв i ниш­ком, пiд­ло, на­ля­га­ють зем­лi на гру­ди.

А з пансько­го дво­ру упер­то i нес­тер­пу­че б'ють в се­ло хви­лi ди­ко­го ре­ви­ща, на­че ко­ра­бель ги­не на мо­рi i в ос­тан­нiй роз­пу­цi роз­ри­ває гор­ла си­рен.

Тодi Про­кiп по­си­лає хлоп­цiв на панський двiр.

Худоба нi­чо­го не вин­на.

***

Пан си­дiв мовч­ки - i лю­ди нi­чо­го. Хо­ди­ли в по­ле, жа­ли свiй хлiб i пос­мi­ха­лись зло­ра­де, ко­ли панський еко­ном з нi­чим по­вер­тав­ся з су­сiд­нiх сiл. Сон­це пек­ло, пше­ни­ця сох­ла, от-от бу­де тек­ти. При­бi­гав ста­но­вий. Пош­то­вi дзвiн­ки, ва­лу­ван­ня со­бак, гру­бi лай­ки i кри­ки - все се проп­ли­ло, як хма­ра на лiт­нiм не­бi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки Хо­му заб­ра­ли, бо ста­но­во­го на­ля­кав.

А пше­ни­ця тек­ла.

Тодi еко­ном пом'якшав. Ста­вив го­рiл­ку та все вмов­ляв. Iн­ший на­лає, а iн­ший вип'є. Пи­ли го­рiл­ку - чо­му не пи­ти? А на ро­бо­ту не йшли. Мо­же, ко­му й кор­тi­ло, та бо­яв­ся. А пше­ни­ця тек­ла.

Маланка пiш­ла на по­ле. При­па­ла ву­хом до без­бе­реж­ної ни­ви, як чай­ка грудьми до мо­ря, i слу­ха, як сти­ха лу­щиться зер­но з пе­рес­тиг­ло­го ко­ло­са, м'яко па­да на зем­лю, як пла­че ни­ва зо­ло­ти­ми сльоза­ми. Їй жал­ко, не­мов ди­ти­ну, хоч во­но й панське. Стає на ко­лi­на, роз­гор­тає стеб­ло i зби­рає чер­во­нi зер­на так обе­реж­но, нiж­но, лю­бов­но, на­че не­мов­лят­ко вий­має з ку­пе­лi Хлi­бець свя­тий!..

Дехто з мi­сяч­них по­вер­ну­лись до па­на. А жни­ва не по­чи­на­лись. На­реш­тi за тиж­день пан на­ба­вив цi­ну. Не та­ку, як лю­ди хо­тi­ли, а все ж да­ле­ко кра­щу, нiж бу­ла.

- Ставати?

- Ставаймо.

Прокiп теж ра­див:

- Дiйшли до краю.

Люди зра­зу при­па­ли до пансько­го по­ля, як до во­ди у спе­ку, по­на­гор­та­ли ко­пи, стiж­ки.

А Хо­му Гуд­зя ско­ро пус­ти­ли. Вiн вер­тав­ся як­раз повз па­н­ське по­ле. Зирк­нув на жен­цiв i тiльки кри­во всмiх­нув­ся.

***

Низько сте­ляться хма­ри, рос­туть, зби­ва­ються в ку­пу i опа­да­ють. Вi­тер на­че по­ко­си гро­ма­дить на нiч­нiм не­бi, скла­дає в ко­пи­цi.

На лу­цi важ­ко дрi­ма­ють чор­нi сто­ги, на­че си­тi во­ли на па­шi. Во­ни розп­лив­ли­ся i ги­нуть у пiтьмi, а Хо­ма чує їх скрiзь: отут, i з пра­во­го бо­ку, i зза­ду, i злi­ва, над го­ло­вою. Сi­но та­ке слизьке, гла­деньке, так гар­но пах­не, що кор­тить заст­ро­ми­ти все­ре­ди­ну ру­ку, зво­ру­ши­ти мерт­ве стеб­ло i пус­ти­ти з не­во­лi при­ду­ше­ний там дух ма­те­рин­ки,