Fata morgana - Коцюбинський

Щось дi­ялось навк­ру­ги. Мов наб­ли­жа­лась гра­до­ва хма­ра, а звiд­ки прий­де, де впа­де i що за­че­пить - нез­вiс­но. Важ­ко, три­вож­но ди­ха­лось всiм у тi пох­му­рi днi, i нес­по­кiй­но ми­на­ли дов­гi осiн­нi но­чi. Як­би хто крик­нув на про­бi, бовк­нув нес­по­дi­ва­но дзвiн або роз­рi­зав гус­те по­вiт­ря пост­рiл руш­ни­цi, лю­ди ви­бiг­ли б з ха­ти та ки­ну­лись ос­лiп од­нi на од­них.

Гафiйка не мог­ла спа­ти по но­чах. Як тiльки смер­ка­ло, Пi­д­па­ра за­су­вав две­рi у сi­нях, про­бу­вав дов­го, чи доб­ре замк­не­нi, i пер­ше, нiж об­ля­га­тись, здiй­мав руш­ни­цю, мос­тив бi­ля се­бе со­ки­ру. Га­си­ло­ся свiт­ло, але Га­фiй­ка зна­ла, що ха­зяїн не спить. Чу­ла, як вiн нес­по­кiй­но во­ру­шив­ся на ла­вi, важ­ко со­пів, сi­дав i нас­лу­хав. По­то­му зно­ву вкла­дав­ся i ле­жав при­чаївшись, але рап­том зри­вав­ся i ша­рив по до­лiв­цi ру­кою, по­ки не зна­хо­див со­ки­ри. То­дi ста­ва­ло знов ти­хо, пiд лав­ка­ми пи­ща­ли ми­шi, що вже пе­ре­би­ра­лись на зи­му до ха­ти, та тар­га­ни ша­ру­дi­ли у мис­ни­ку. Але Пiд­па­ра не спав, Га­фiй­цi зда­ва­лось, що во­на ба­чить йо­го розп­лю­ще­нi очi, втуп­ле­нi в пiтьму.

Нарештi, Пiд­па­ра вста­вав i ви­хо­див. В Га­фiй­ки ка­ла­та­ло сер­це, i в такт йо­го пе­ре­бо­ям гу­па­ли Пiд­пари­нi но­ги ко­ло сто­до­ли, бi­ля стiж­кiв або пiд стi­на­ми ха­ти.

Часом ха­зяїн ви­би­рав­ся на нiч на по­ле, пiд клу­нi. То­дi знов ха­зяй­ка товк­ла­ся цi­лi­сiньку нiч, бо­ялась, стог­на­ла, оха­ла i чов­га­ла шкар­бу­на­ми од вiк­на до вiк­на.

З най­ми­та­ми Пiд­па­ра по­во­див­ся кра­ще, не ла­явсь, не пi­д­га­няв, як пер­ше, але в спи­ну їм завж­ди ди­ви­лось пiд­зор­ли­ве око, або пiд час роз­мо­ви зне­нацька вста­ва­ла за ни­ми важ­ка, як дзвi­ни­ця, пос­тать Пiд­па­ри i ки­да­ла тiнь.

Гафiйцi ча­са­ми ста­ва­ло так важ­ко, що во­на про­ха­лась на нiч до­до­му.

Маланка об­ля­га­лась не­ра­но. Анд­рiй вiч­но був десь на лю­дях i по­вер­тав­ся пiз­но, а Ма­лан­ка весь ве­чiр сну­ва­ла мрiї. Щось бу­де. Прий­де щось гар­не i пе­ре­мi­нить жит­тя. Щось ста­неться рап­том не сьогод­нi, то завт­ра. Їй не хо­тi­лось нi­чо­го ро­би­ти i, склав­ши ру­ки, як у не­дi­лю, во­на гап­ту­ва­ла сло­ва­ми хит­рi ме­реж­ки. З Га­фiй­кою вдвох во­ни ста­ва­ли на по­ро­зi у сi­нях i дов­го ди­ви­лись, як свi­тяться вiк­на скрiзь по се­лi. Там, в кож­нiй ха­тi, чо­гось че­ка­ють, го­то­вi, як су­хий тру­сок, що жде пiд­па­лу. У кож­нiй ха­тi цвi­те на­дiя, рос­туть спо­дi­ван­ня.

I пев­но, нi­ко­ли ще стiльки не схо­ди­ло свiт­ла, як у сi дов­гi, три­вож­нi осiн­нi но­чi.

***

Вiтер ска­кав з роз­го­ну, рвав го­ло­си i дим, а блi­де сон­це, по­ка­зав­шись на мить, ви­си­па­ло з-за хмар на зем­лю своє ос­таннє ба­гатст­во.

Гафiйка ло­ви­ла хус­тя, що роз­ме­тав вi­тер по дво­рi, як ста­до бi­лих гу­сей. Ха­зяй­ська со­роч­ка на­ду­лась, ко­ти­ла­ся круг­ла, мов ва­гiт­на жiн­ка, ру­ка­ва­ми лов­ля­чи зем­лю. Вi­тер свис­тiв Га­фiй­цi у ву­ха, а їй зда­ва­лось, що її кли­чуть.

Нi, та­ки кли­чуть. Во­на озир­ну­лась.

Од во­рiт ма­хав на неї Про­кiп.

- Чого ти?

Вона не чу­ла.

- Що там та­ке?

- Неси твiй пра­пор.

За во­рiтьми бу­ло пов­но на­ро­ду. Тут i Ма­лан­ка з своїми су­хи­ми ру­ка­ми, важ­кий Па­нас Канд­зю­ба, i дi­ти, що ска­ка­ли пiд пло­том, як го­роб­цi.

- Швидше ви­нось?

Що ста­лось?

Гафiйка мет­ну­лась до ха­ти.

Кiлька рук прос­тяг­лись до Га­фiй­ки, але Про­кiп взяв сам.

Вiн в'язав вже чер­во­ну ки­тай­ку до дер­жа­ка.

Народ не­терп­ля­че гу­дiв. Та­ки дiж­да­лись. Прий­шов ма­нi­фест.

Пiдпара сто­яв на хат­нiм по­ро­зi, чор­ний, як тiнь, пiд­пер пле­чи­ма од­вi­рок i мовч­ки ди­вив­ся.

Нарештi пра­пор пiд­ня­ли. Чер­во­на ки­тай­ка за­ло­по­тi­ла на вiт­рi i зас­ка­ка­ли на нiй сло­ва, на­че жи­вi.

Земля i во­ля!

Всi зня­ли до­го­ри очi i щось прой­шло по юр­бi, не­мов зiт­хан­ня.

I ру­ши­ли да­лi. Га­фiй­ка за­бу­ла за своє хус­тя. Бо­на йшла в юр­мi, на­че у снi. Щось ста­лось. Спо­дi­ва­не, прав­да, ба­жа­не, але не­яс­не. Який­сь ма­нi­фест.

Бiля неї був Про­кiп, i їй зда­ва­ло­ся, що вiн од­ра­зу ви­рiс. Йо­го ве­ли­кi зап­рацьова­нi ру­ки спо­кiй­но ле­жа­ли на дер­жа­ку, но­ги сту­па­ли твер­до.

З сi­ро­го го­мо­ну ви­ри­ва­лись ок­ре­мi сло­ва.

- Хвалити бо­га, дiж­да­лись лю­ди…

- Всiм бу­де, всiм ста­не, - дзве­нi­ла Ма­лан­ка. Вi­тер рвав тi сло­ва i ки­дав на­зад:

- Всiм ста­не, на­ша зем­ля…

- Тепер, па­не доб­род­зею, одiл­лються вов­ко­вi ове­чi сльо­зи.

На чер­во­нiм об­лич­чi Анд­рiя мо­лоч­нi ву­си си­дi­ли, як два го­лу­би.

Панас Канд­зю­ба свi­тив­ся.

- Озуєм, Анд­рiю, па­на у пос­то­ли!

- Аякже!..

Пiд пло­та­ми чер­во­нi ди­тя­чi но­ги од­ки­да­ли бо­ло­то.

Дiти за­бi­га­ли впе­ред i писк­ли­во кри­ча­ли:

- Земля i во­ля! Зем­ля i во­ля!

Прапор мо­тав­ся, на­че во­гонь на вiт­рi…

З хат ви­си­па­ли лю­ди. Во­ни здiй­ма­ли шап­ки, хрес­ти­лись i прис­та­ва­ли. Стрiч­нi за­вер­та­ли на­зад.

- На збор­ню! Там ма­нi­фест.

Дорога нал­ля­лась на­ро­дом.

Було но­ве щось в лю­дях. Гли­бо­кi очi го­рi­ли на сi­рих об­лич­чях, на­че вос­ко­вi свi­чi по су­тiн­ках в церк­вi. Га­фiй­цi зда­ва­лось, що яс­на для неї кож­на ду­ша i кож­на дум­ка, як своя влас­на. Щось уро­чис­те бу­ло в тре­пе­тi ко­рог­ви, в ти­хо­му су­мi осiннього сон­ця, в три­вож­но-ясних об­лич­чях. На­че в тем­ну вес­ня­ну нiч па­ла­ли вос­ко­вi свi­чi в ру­ках i плив­ло аж пiд зо­рi "хрис­тос воск­рес".

Раптом пе­ред­нi спи­ни­лись.

З-за вуг­ла вип­лив дру­гий по­тiк i пе­ре­рi­зав до­ро­гу. I там теж чер­во­ний пра­пор був по­пе­ре­ду. Про­кiп ви­со­ко пiд­няв свою ко­рог­ву.

- Земля i во­ля!

- Земля i во­ля! Будьте здо­ро­вi з свя­том.

- Будьте i ви…

Усi змi­ша­лись.

Маланка обiй­ма­ла вже ко­ва­ли­ху.

- Кумочко, ку­мо…

Не мог­ла го­во­ри­ти.

Вони цi­лу­ва­лись. Су­хi Ма­лан­чи­нi ру­ки тряс­лись на глад­ких ко­ва­ли­ши­них бо­ках.

- Слава бо­го­вi, сла­ва..

Вiтер зiр­вав в ко­ва­ли­хи з кiн­чи­ка но­са сльозу.

Рушили да­лi. Те­пер двi ко­рог­ви, з'єднав­шись, поп­лив­ли ра­зом. Во­ни хви­лю­ва­ли i ви­ги­на­лись, як ок­ри­ле­нi вiт­ром вог­нi.

Народ об­лi­пив збор­ню так тiс­но, що сви­ти зли­лись в од­ну су­цiльну ла­ву i не бу­ло чим ди­хать. На рун­ду­цi чи­тав щось Гу­ща. Вiн вже вто­мив­ся, зах­рип, але тi, що на­дiй­шли, теж хтi­ли чу­ти. Дальнi по­ви­тя­га­ли шиї, прик­ла­ли до­ло­нi до вух. Пе­ред­нi не хо­тi­ли нi­ко­го пус­ка­ти, щоб ще раз по­чу­ти. А лю­ди все йшли i од­нi дру­гим на­ля­га­ли грудьми на пле­чi.

- Що вiн чи­тає? - во­ля, сво­бо­да, а де ж зем­ля?

- Хiба не чуєш? Вiн тiльки про зем­лю й чи­тає.

Низьку Ма­лан­ку зов­сiм за­тер­ли. В теп­лi людсько­го тi­ла, в ви­па­рах по­ту - їй зов­сiм доб­ре. Во­на не слу­ха. Що там! I так вi­до­мо. Се вже всi зна­ють, що зем­лю од­да­ли лю­дям. Кра­ще б, нiж тут сто­яти, пi­ти гур­том на панське по­ле, пус­тить по ньому плуг. По­ба­чи­ти швид­ше, як вiн крає нез­мi­ря­нi ни­ви, од­вер­та ски­бу, дi­лить лю­дей. Оце твоє, а це моє… Щоб по­рiв­ну всiм. Ди­вiться! На­вiть Анд­рiй зняв пе­ред ми­ром ска­лi­че­ну ру­ку, щоб не за­бу­ли