Fata morgana - Коцюбинський

***

Призначено бу­ло зiй­тись на май­да­нi, до збор­нi. Гу­ща при­й­шов ра­нi­ше. Вiн три­вож­но блу­кав пiд ган­ком i все ви­г­ля­дав. Про­кiп був уже тут.

- Не схо­дяться щось, - тур­бу­вав­ся Мар­ко.

- Ще ра­но, на­дiй­дуть.

Однак i Про­кiп був нес­по­кiй­ний. Не­лег­ко бу­ло ути­хо­ми­рить на­род. Навк­ру­ги бу­ли пог­ро­ми, по­же­жi, що про­нес­лись по се­лах па­ла­ючим вiт­ром i все за­хо­пи­ли в сво­му вих­рi. Лю­ди не хо­тi­ли од­різ­ня­тись од iн­ших, своїх су­сi­дiв, i ба­га­то тре­ба бу­ло ро­бо­ти, щоб спи­нить рух. Але Гу­ща i Про­кiп пе­ре­мог­ли. Во­ни до­ве­ли лю­дям, що не тре­ба па­ли­ти та руй­ну­ва­ти на­род­не доб­ро. Не пан ста­вив бу­дин­ки. Му­жи­чi ру­ки скла­да­ли до бру­са брус, до бал­ки бал­ку, i все те му­сить те­пер слу­жи­ти на ко­ристь лю­дям. Сьогод­нi ма­ло рi­ши­тись, за ким пе­ре­мо­га, за ни­ми, чи за Хо­мою, який пiд­би­вав ни­щи­ти все i все па­ли­ти.

Народ по­во­лi стя­гав­ся. Он по­ка­зав­ся Се­мен Ма­жу­га на чо­лi цi­лої юр­ми. Па­нас Канд­зю­ба теж вiв ха­зяїв. Май­дан ви­пов­няв­ся i по­чи­нав шу­мi­ти. Мар­ко стис­кав всiм ру­ки. Щось ду­ши­ло йо­го у гру­дях, пiд­ко­ти­лось пiд гор­ло, i ко­ли вiн по­чув свiй го­лос, то не пiз­нав.

- А ко­рог­ву при­нес­ли?

- Ось во­на! Є! - обiз­вав­ся Ма­жу­га i, роз­гор­нув­ши, пiд­няв.

- Всi прий­шли?

- Всi.

Можна бу­ло ру­ша­ти. Але не ру­ша­ли. Тiльки ко­ли пра­пор хит­нув­ся i ти­хо поп­лив у по­вiт­рi, зру­ши­лись з мiс­ця i ти­хо пiш­ли. Но­ги ша­ру­дi­ли в бо­ло­тi, не­мов шеп­та­ли ра­ки в мiш­ку, i кри­во­бо­кi ха­луп­ки, бiд­нi й об­дер­тi, якось ней­мо­вiр­но ди­ви­лись на той по­хiд.

Панське под­вiр'я дрi­ма­ло, сон­не й по­рожнє. Там на­че нi­ко­го не бу­ло. Тiльки пси по­гар­ча­ли i по­хо­ва­лись. На­род ввi­л­ляв­ся че­рез во­ро­та у двiр, на­че во­да крiзь ший­ку пля­ш­ки. На стаєннiм по­ро­зi з'явив­ся хур­ман. Гу­ща зве­лiв пок­ли­ка­ти па­на.

- Пана не­ма.

- А де ж вiн?

- Втiк уно­чi.

Хвиля прой­шла в на­ро­дi.

- Утiк? Ну, доб­ре. Не­хай вий­де при­каж­чик.

Ян вий­шов з кон­то­ри блi­дий i без шап­ки. Йо­го хо­лод­нi очi нес­по­кiй­но за­ме­та­лись по лю­дях. Вiн нес­вi­до­мо по­дав­ся на­зад. Але Гу­ща спи­нив, ви­тяг з ки­ше­нi па­пiр i по­чав ро­з­гор­та­ти. Се­ред ве­ли­кої ти­шi чу­лось тiльки, як ше­лес­тi­ли лис­точ­ки. Зда­ва­лось, що Гу­ща за­над­то дов­го се ро­бить. На­реш­тi вiн каш­ля­нув, пiд­тяг­нув­ся i ви­со­ким, чу­жим тро­хи го­ло­сом по­чав чи­та­ти. Всi уже зна­ли той при­го­вор, але те­пер вiн здав­ся но­вим, по­важ­ним, на­че те сло­во, що чи­та­ють у церк­вi. Так, так. Уже зна­ли, що вiд сьогод­нi зем­ля не панська, а людська, що на­род од­би­рає її на­зад, у свою влас­нiсть. Ни­ву, ос­вя­че­ну пра­цею рук дi­дiв та уну­кiв.

Всi слу­ха­ли мовч­ки i за­таївши дух.

Гуща скiн­чив i обiз­вав­ся до Яна:

- Ти нам не­пот­рiб­ний. Скла­дай­ся i за­би­рай­ся звiд­си.

Ян хо­тiв щось ска­за­ти, але не мiг, i тiльки без­звуч­но во­ру­ши­лись йо­го збi­лi­лi гу­би та шу­ка­ли чо­гось трем­тя­чi ру­ки.

Вiн за­то­чив­ся i як п'яний по­давсь до кон­то­ри.

Але там не си­дiв. За хви­ли­ну вис­ко­чив звiд­ти, на­ля­ка­но гля­нув на юр­му i хрип­ло крик­нув:

- Мусiю! зап­ря­гай брич­ку!

Панаса Канд­зю­бу на­че вко­ло­ло.

- Бричку! А на во­зi з-пiд гною? Не хо­чеш, па­не? Чуєте, лю­ди, вiн хо­че брич­ки!

Народ збу­див­ся на­че. По­чув­ся смiх.

- Ач, за­хо­тiв. Ми­ну­ло­ся панст­во.

- Не да­вать брич­ки.

- Лагодь, Му­сію, во­за.

- З-пiд гною.

Мусiй ки­нувсь до во­за. Але­ Ян став чер­во­ний.

- Не тре­ба ко­ней. Пус­тiть ме­не пiш­ки.

- 3 бо­гом!..

Економ на­су­нув шап­ку i якось бо­ком про­су­нувсь крiзь юр­бу. Йо­го очi, мов зас­ко­че­нi ми­шi, жах­ли­во ог­ля­да­ли ко­ж­не об­лич­чя, ру­ки бу­ли на­по­го­то­вi, щоб бо­ро­ни­тись, але нiх­то не зай­няв. На­реш­тi, ко­ли Ян опи­нивсь за во­рiтьми, всiм ста­ло лег­ше, на­че по­ро­шин­ка ви­па­ла з ока. Тре­ба бу­ло прий­мать еко­но­мiю.

- Як бу­дем прий­ма­ти?

- Оберiм трьох. Не­хай ха­зяй­ну­ють. Там бу­де вид­но.

- Доволi трьох. Про­ко­па, Гу­щу та Бе­зи­ка, мо­же…

- Нi, кра­ще Ма­жу­гу…

- Пишiть при­го­вор.

Олекса Бе­зик ви­нiс на­се­ред дво­ру стiл. Гу­ща за ним при­мос­тив­ся.

Стояв сi­рий осiн­нiй ра­нок. Все бу­ло сi­ре. Не­бо, да­ле­ке по­ле, го­лий виш­ник за до­мом, бу­дин­ки i лю­ди. Дух кiнсько­го гною i свi­жих яб­лук мiц­но три­мав­ся в по­вiт­рi.

Стелився го­мiн. Ма­лан­ка нi­ко­му не да­ва­ла спо­кою. Тре­ба б спи­са­ти, щоб швид­ше дi­ли­ли зем­лю. Чо­го че­ка­ти? I так до­во­лi жда­ли. Не­хай би кож­ний вже знав, що йо­го й де. Во­на свi­ти­ла очи­ма i всiм до­ку­ча­ла. Дух яб­лук лос­ко­тав нiзд­рi. Чо­му б не по­ку­шать? Та­ки на­род­не доб­ро, як ка­же Гу­ща, але в до­мi, пев­но, ба­га­то цi­ка­вих ре­чей. На­ли­вок, м'яких по­ду­шок, по­су­ди та вся­ких чуд­них вит­ре­бенькiв, яких му­жи­ко­вi i ба­чить не до­ве­ло­ся. Так во­но й ли­шиться тут? Мо­ло­ди­цi заг­ля­да­ли у вiк­на. Ключ­ни­ця не­мов до­га­да­лась, ви­нес­ла з льоху два ко­ши­ки яб­лук i всiх час­ту­ва­ла.

Тимчасом Гу­ща скiн­чив. На­род пiд­хо­див дов­го, i дов­го важ­кi ро­бо­чi ру­ки гра­муз­ля­ли кри­вульки або ста­ви­ли хрест, щоб бу­ло мiц­но. Про­кiп скли­кав всю двiрську че­лядь, од­няв клю­чi.

- Хто не хо­че слу­жи­ти гро­ма­дi, мо­же йти з дво­ру.

Не схо­тi­ли ключ­ни­ця i хур­ман, їх не три­ма­ли. Двiр по­ма­лу пус­тiв. Ли­ши­лись тiльки об­ра­нi - Про­кiп, Гу­ща й Ма­жу­га.

Панський маєток пе­рей­шов до на­ро­ду.

Нiхто так щи­ро не дбав про "на­род­не доб­ро", як Про­кiп. По цi­лих днях вiн веш­тав­ся од сто­до­ли до стай­нi, од обо­ри на тiк, ви­да­вав че­ля­дi харч, ко­ням об­рiк та зер­но пти­цi. Скрiзь сам дог­ля­дав, скрiзь ро­бив лад. I все за­пи­су­вав в книж­ку, щоб зна­ли, що, ку­ди й скiльки пiш­ло. Хи­тав го­ло­вою i ди­ву­вав­ся, який не­лад. Нi, та­ки з па­на по­га­ний гос­по­дар. Про­па­да­ло доб­ро без ха­зяй­сько­го ока. Тре­ба хлiб мо­ло­ти­ти, а ма­ши­на i до­сi стоїть без нап­ра­ви. Плу­ги пор­жа­вi­ли, без ле­ме­шiв, на ко­нях по­дер­тi шлеї. Все пот­ре­бує пра­цi i гро­шей, а гро­шей не бу­ло. То­дi по­ра­ди­лись ра­зом, i Про­кіп по­вiз про­да­ва­ти пше­ни­цю.

Всi троє осе­ли­лись в кон­то­рi у тих кiм­на­тах, де жив еко­ном. Жiн­ка на­ма­га­лась, щоб Про­кiп но­чу­вав вдо­ма, їй бу­ло чуд­но без ха­зяїна в ха­тi, але вiн й слу­хать не хо­тiв: йо­го об­ра­ла гро­ма­да.

По но­чах йо­му не спа­лось. Ви­хо­див з кон­то­ри, пiр­нав у гу­щу осiнньої но­чi i прис­лу­хав­ся, як ка­ла­тав сту­кач навк­руг под­вiр'я. Бу­ло чуд­но i ра­дiс­но ра­зом. Що не­дав­но ба­чив у мрi­ях, те­пер здiй­сни­лось. Жит­тя до лю­дей по­вер­ну­лось ли­цем. Спра­вед­ли­вiсть гля­ну­ла у вi­чi. Не бу­де бiльше бiд­них i ба­га­тих, зем­ля всiх на­го­дує. На­род сам скує со­бi до­лю, аби тiльки не за­ва­жа­ли. Оцi бу­дин­ки, по­кої, по яких пер­ше блу­ка­ла од­на не­си­та i заг­ре­бу­ща лю­ди­на - те­пер пi­дуть пiд шко­ли. Тут бу­дуть зби­ра­тись лю­ди, там бу­де чи­тан­ня. Уява ма­лю­ва­ла iн­ше жит­тя, нiч розс­ту­пи­лась, ся­ли вiк­на вог­ня­ми, го­мiн роз­пи­рав стi­ни, пi­дiй­мав гру­ди…

Ще не свi­та­ло,