Fata morgana - Коцюбинський

- Хороша ти.

Гафiйка по­чер­во­нi­ла, на­вiть по­но­чi вид­ко.

- Що - я…

Коло Гу­щi ско­ро скуп­чи­лась мо­лодь. Вiн усе знає, си­дiв у тюр­мi. Од нього впер­ше по­чу­ли, що се­ла скрiзь гур­ту­ються в спiл­ки. Дов­ги­ми осiн­нi­ми ве­чо­ра­ми ве­лись без­ко­неч­нi ро­з­мо­ви та су­пе­реч­ки. З своїм не­ве­ли­ким гур­точ­ком вiн за­вiв но­ви­ну - гур­то­ву пра­цю. Ра­зом ора­ли i мо­ло­ти­ли - i все ви­хо­ди­ло кра­ще та швид­ше у них, нiж у лю­дей. Якось са­мо со­бою пе­ре­ве­лась на се­лi п'яна па­ру­бо­ча сва­во­ля, бiй­ки та нiч­ний га­лас. Тi, що не­дав­но ро­би­ли беш­кет, те­пер втя­г­лись в ро­бо­ту, у гур­то­ве чи­тан­ня. На­вiть ста­рi хва­ли­ли Гу­щу. Во­ни хо­ди­ли роз­пи­тать в нього, чи ско­ро бу­де на­рiз­ка. Вiн пев­но знає. Мар­ко смi­яв­ся. Нiх­то з доб­рої во­лi зе­м­лi не дасть. Як! не бу­дуть зем­лю дi­ли­ти? Що ж то­дi бу­де? Що їм ро­би­ти?

Тiльки панський пас­тух Хо­ма мав завж­ди го­то­ву од­по­вiдь:

- Як що ро­би­ти? Би­ти. Не ли­ши­ти i на на­сiн­ня.

Андрiй з-за пле­чей Хо­ми здiй­мав ска­лi­че­ну ру­ку, сва­рив­ся нею i ве­ре­щав:

- Бити й па­ли­ти. Як хо­чеш, па­не доб­род­зею, по­ку­шать ме­ду, ви­ку­ри бджiл…

Кого їм слу­хать?

Гуща го­во­рить про спiл­ку. Про­кiп про во­лю, а Хо­ма ра­дить би­ти й па­ли­ти.

Панас Канд­зю­ба, важ­кий i сi­рий у своїй сви­тi, як ски­ба, од­ва­ле­на плу­гом, сi­яв оча­ми нудьгу пи­тан­ня: ку­дою йти? де прав­ди шу­ка­ти?

Вiн нi­ко­му не вi­рив.

- Хiба му­жик знає?

Якби прий­шов хтось iн­ший, ви­дю­щий, прос­тяг­нув ру­ку, по­ка­зав шлях.

А му­жик? Що знає му­жик? Од­на йо­му шку­ра, та й в лат­ках.

***

Щоночi те­пер по­же­жi. Як тiльки смерк­не, i чор­не не­бо щiльно ук­риє зем­лю, да­ле­кий об­рiй враз розц­вi­тає чер­во­ним сяй­вом i до са­мо­го ран­ня осiн­нi хма­ри на­че тро­ян­ди. Iн­ко­ли сяй­во да­ле­ке, лед­ве по­мiт­не, чу­же, на­че мi­сяць там схо­дить, а ча­сом спах­не пiд са­мим се­лом, аж ха­ти ро­же­вi­ють i жев­рi­ють вiк­на.

Вийде Ма­лан­ка з ха­ти, схо­ває ру­ки пiд хвар­ту­ши­ну й за­ди­виться на по­же­жу. Що го­рить? Де? Лю­ди не сплять, хоч по­ра б вже їм спа­ти. Сто­ять пiд во­ротьми, чи­та­ють не­бес­нi зна­ки. Пли­вуть го­ло­си з пiтьми, хто знає - чиї, i ги­нуть у пiтьмi.

- Пан в Пе­ре­ор­ках го­рить.

- Де там! Десь ближ­че - там у Мли­ни­щах, або у Руд­цi.

- Пiдпалено, вид­ко.

Собаки ви­ють скрiзь по дво­рах, - i сум­но i мо­то­рош­но осiнньої но­чi.

- Вчора го­рi­ла еко­но­мiя в Гу­тi.

- А по­зав­чо­ра клу­нi хтось пiд­па­лив…

- Згорiла, ка­жуть, до­щен­ту сам по­пi­лець.

Траплялось, во­гонь по­да­вав звiст­ку вог­ню. Як тiльки за­й­меться десь не­бо - з дру­го­го бо­ку встає за­раз чер­во­ний ту­ман i роз­гор­тає кри­ла. То­дi чор­не се­ло, як ост­рiв на вог­ня­но­му мо­рi. Вi­тер ча­сом при­но­сить чад, да­ле­кi дзво­ни, три­во­гу.

Що дiється, гос­по­ди бо­же!.. Го­рять все па­ни, ге­не­ра­ли, ве­ли­кi "чле­ни", що й дос­ту­питься до них не мож­на бу­ло, i нiх­то спи­ни­ти не мо­же…

Блукали по­но­чi лю­ди, як тi­нi, пла­ка­ли дi­ти, i ху­до­ба об­зи­ва­лась в хлi­вах. А во­гонь то здiй­мав­ся, то па­дав, не­на­че ди­ха­ли гру­ди, роз­ки­дав­ся сно­пом, розп­ли­вав­ся ту­ма­ном, i цвi­ли хма­ри на не­бi, не­мов тро­ян­ди.

Маланка трем­тi­ла.

- Йди спа­ти, - сер­дивсь Анд­рiй.

- Страшно, Анд­рiю…

- Чого там страш­но. Так їм i тре­ба.

Але Ма­лан­ка не мог­ла спа­ти. Ще дов­го ту­па­ли но­ги по­пiд­вi­кон­ню, лi­та­ли чиїсь сло­ва, свi­ти­лись ма­ленькi вiк­на i сум­но ви­ли со­ба­ки.

Уранцi ди­ми сну­ва­лись по­над се­лом i лос­ко­та­ли нiзд­рi. Лю­ди ню­ха­ли чад i по­зи­ра­ли на панський двiр.

Лук'ян Пiд­па­ра аж по­чор­нiв. Кож­ної но­чi здiй­має з стi­ни руш­ни­цю та йде на по­ле, пiд клу­нi. Хо­дить страш­ний, ви­со­кий, во­ло­чить тiнь за со­бою, що од­дi­ли­ли вiд нього вог­нi по­же­жi, i все нас­лу­хає. З-під во­ло­ха­тих брiв ки­да­ють очi да­ле­кий пог­ляд, а ву­ха чуй­но вби­ра­ють в се­бе най­мен­ший звук. Ось обiй­шов вiн навк­ру­ги клу­нi i рап­том стає: щось чор­нiє на по­лi.

- Хто там?

Поле нi­мує, зне­си­ле­не лi­том, спить мерт­вим сном, ру­де, об­дер­те.

Пiдпара знов хо­дить. Звiд­ти, з вог­ня­но­го мо­ря, йдуть на нього всi стра­хи i всi тур­бо­ти, а вiн мiц­нi­ше стис­кає руш­ни­цю i ки­да у па­щу но­чi:

- Хто йде? Бу­ду стрi­ля­ти! - Стоїть мiц­ний, як з кри­цi, i цi­литься в пiтьму.

Нема нi­чо­го, чи при­чаїлось?

Стрiляє.

"Ох-ох-ох!!" стог­не пiтьма над по­лем, i го­лос­нi­ше за­ви­ва­ють со­ба­ки в се­лi…

А Пiд­па­ра знов хо­дить, сте­ре­же клу­нi, су­во­рий, безст­раш­ний, го­то­вий обо­ро­ни­ти своє не руш­ни­цею тiльки, а i зу­ба­ми.

***

Дощi ви­па­да­ли що­ден­но. Вис­ко­чить сон­це на мить на бла­кит­ну по­лян­ку, щоб об­су­ши­тись, гля­не на се­бе в ка­лю­жу, i зно­ву лi­зуть на нього важ­кi, розт­рi­па­нi хма­ри. Якiсь жов­тi i ка­ла­мут­нi днi ро­ди­лись по нес­по­кiй­них но­чах, а лю­ди хо­ва­лись пiд сви­ти та ряд­на, ви­вер­та­ли шап­ки на­верх ко­зя­чим хут­ром i все мi­си­ли бо­ло­то. Пер­ше не­го­да за­га­ня­ла їх в ха­ту, те­пер щось гна­ло їх звiд­ти мiж лю­ди. Кож­ний хо­тiв ба­чи­ти людське об­лич­чя i чу­ти го­лос. Ма­ло спа­ли по но­чах. Од­нi не мог­ли одiр­ва­ти очей од да­ле­ких по­жа­рiв, дру­гi ви­га­ня­ли ху­до­бу на панське по­ле i не спа­ли, щоб бу­ти на­по­го­то­вi. Прав­да, пiс­ля то­го як еко­ном лед­ве втiк з по­ля в по­дер­тiй оде­жi, нiх­то вже не ва­живсь зай­ма­ти ко­нi, i во­ни смач­но гриз­ли мо­ло­де ру­но, зми­те до­ща­ми.

Люди на­че за­бу­ли свою що­ден­ну ро­бо­ту. Рух у се­лi був нез­ви­чай­ний. Своє по­ле цi­ка­ви­ло ма­ло. Во­но зда­ва­лось та­ким ма­леньким, мi­зер­ним, не вар­тим ува­ги i ле­жа­ло об­ло­гом не­ора­не, не­за­сi­яне на­вiть.

На збор­нi все бу­ло пов­но: сви­ти так тiс­но ту­ли­лись до свит, що мок­ра оде­жа аж па­ру­ва­ла. Чут­ки i по­го­лос­ки, не­вi­до­мо звiд­ки узя­тi, мi­си­ли­ся вку­пi, рос­ли на очах, як тiс­то в дi­жi. Су­хi без­сон­нi очi ди­ви­ли­ся кож­но­му в рот, ву­хо ува­ж­но ло­ви­ло ки­ну­те сло­во. Що бу­де? як бу­де? Скрiзь встав на­род, бун­тує, хо­че чо­гось, ро­бо­чi бас­ту­ють, по­ки­да­ють за­во­ди, ча­гун­ка не хо­дить. Що ж їм си­дi­ти, згор­нув­ши ру­ки, че­ка­ти, щоб за них хто под­бав?

Бiля збор­нi тов­пи­лись тi, що на­дiй­шли пiз­нi­ше, i пха­лись у две­рi.

- Про що во­ни там го­мо­нять? Тре­ба, щоб усi чу­ли.

- Бачите ж - тiс­но. Не по­товп­ляться всi…

Коли про­хо­див кот­рий­сь з ба­га­чiв, Манд­ри­ка або Пiд­па­ра, тi, що мок­ли пiд ган­ком збор­нi, бра­ли йо­го на зу­би.

- Заходь, по­чуєш, як твою зем­лю там дi­лять.

- Не слу­хай, бо са­ло по­тон­ша з до­са­ди.

- Нiчого йо­му не бу­де. Бiд­ний з пра­цi аж рветься, а ба­га­то­му че­ре­во дметься.

- Бiдний роз­ки­дає, а ба­га­тий зби­рає.

- Нiчого. Ми­неться. До­ве­деться i сви­нi гля­нуть на не­бо…

- Як бу­дуть сма­ли­ти.

Мандрика смi­яв­ся на кут­нi i дрiб­но пе­ре­би­рав но­га­ми. Пiд­па­ра на­су­вав бро­ви на очi i ла­явсь.

Гуща час­то десь про­па­дав. По­вер­тав­ся за­бо­ло­че­ний весь, мок­рий, але ве­се­лий. Га­фiй­ка стрi­ча­ла йо­го