Fata morgana - Коцюбинський

Од юр­ми од­дi­ли­лись Iван Ко­рот­кий, Дей­не­ка та ще дех­то з лю­дей i ста­ли бi­ля Пiд­па­ри, го­то­вi на все. Пiд­па­ра ви­тягсь у весь свiй зрiст.

- Хома Гудзь тут? Ви­ходь!

Голови по­вер­ну­лись i три­вож­но-жорс­то­кi очi стрi­лись, на­че ме­чi. Де Хо­ма Гудзь?

- Нема. Не прий­шов.

На хви­ли­ну за­ляг­ла ти­ша i на­тяг­ла­ся, на­че стру­на. Ко­го те­пер? Чия смерть ви­ле­тить з ро­та i впа­де на тiм'я, як ка­мiнь? Бу­ло чут­но ди­хан­ня.

- Прокiп Канд­зю­ба!

Як! Прокіп Канд­зю­ба? А цього за що? Йо­го ж об­ра­ла гро­ма­да?

Староста по­яс­нив.

- Я по нього пос­лав. Вiн за­раз бу­де.

- Андрiй Во­лик! Ве­дiть!

- Волик… Анд­рiй… - про­ко­ти­лось лу­ною. - Тут… ось вiн…

- Ой, бо­же, що вiн вам ви­нен! - кри­ча­ла Ма­лан­ка. - Не ру­ш­те!

Її го­лос заг­лу­ши­ло тон­ке, гост­ре i нев­га­ву­че скиг­лiн­ня, по­дiб­не до вит­тя пiд но­жем по­ро­ся­ти, i тiльки зрiд­ка йо­го рва­ли ок­ре­мi сло­ва.

Тимчасом юр­ма двиг­тi­ла, ки­пi­ла i ви­ки­да­ла з се­бе, як стра­ва на­верх шу­мо­вин­ня, су­ху, скуй­овд­же­ну пос­тать ка­лi­ки.

- Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не по­мо­же.

Його штовх­ну­ли, i вiн впав на ко­лi­на пе­ред Мак­си­мом, блi­дий, по­шар­па­ний весь, нiк­чем­ний, як опу­да­ло з ко­но­пель, з своїм цур­пал­ком за­мiсть ру­ки.

- Змильтесь… лю­ди… я нi­чо­го не ви­нен.

Вiн ук­ло­нив­ся, торк­нув­шись чо­лом зем­лi.

Максим пос­та­вив Анд­рiя на но­ги.

- Хрестись.

Андрiй за­раз по­кiр­но пiд­нiс до ло­ба ска­лi­че­ну ру­ку.

- Бийте йо­го.

Так вiн i впав. З ним по­кiн­чи­ли од­ра­зу.

I знов кри­ва­вим шля­хом од­тяг­ли тi­ло в ка­лю­жу.

Але му­си­ли ки­нуть, їх спи­нив га­лас. Юр­ма здриг­ну­лась од глу­хо­го стог­нан­ня жа­ху, од шу­му пiд­ня­тих рук.

- Дивiться… он там… встає… вiн ще жи­вий. Се­мен… Се­мен…

З во­ди ба­юри пiд­ня­ла­ся спи­на, як ост­рi­вець, на мить по­ка­за­лась ру­ка, на­че ло­ви­ла по­вiт­ря, i зно­ву впа­ла. Ще два-три ру­хи, ва­ган­ня - i дов­га фi­гу­ра ро­зiг­ну­лась по­во­лi та за­хи­та­лась на нет­вер­дих но­гах, як при­вид у чор­нiй сiт­цi стi­ка­ючих вод. Ве­ли­кi Се­ме­но­вi ру­ки, мов клi­щi ра­ка, на­да­рем­но шу­ка­ли, за що б схо­пи­тись.

- Вiн вий­де!.. вiн за­раз вий­де з во­ди!..

Тi, що тяг­ли тi­ло Анд­рiя, ско­чи­ли в во­ду i од­ним ма­хом со­ки­ри пок­ла­ли Се­ме­на на­зад у во­ду.

I знов жорс­то­ка ти­ша зду­ши­ла сер­це у жме­нi, зно­ву бо­лю­ча жа­га кри­ва­во­го сло­ва роз­тяг­ну­ла хви­лю у вiч­нiсть. Чия те­пер чер­га? Ко­го пок­ли­че смерть? Кож­не но­ве най­ме­н­ня да­ва­ло iн­шим змо­гу пе­ре­дих­ну­ти ко­рот­ку хви­ли­ну пi­льги.

Однак нап­ру­же­ну ти­шу нi­що не по­ру­ша­ло. Пiд­па­ра по­шеп­ки ра­дивсь з Мак­си­мом, i тiльки за пле­чи­ма у юр­ми би­лось i роз­ри­ва­лось го­ло­сiн­ня Ма­лан­ки та плач жi­но­чий.

Раптом все стре­пе­ну­лось. Юр­ма зiтх­ну­ла ве­ли­ки­ми гру­дьми i па­че бри­жi про­бiг­ли по нiй, як по во­дi.

- Ведуть! Про­кiп iде!

Прокiп пiд­хо­див спо­кiй­ний i дi­ло­ви­тий, як завж­ди. Так са­мо, як завж­ди, охай­но ле­жа­ла на ньому оде­жа, так са­мо по­важ­нi бу­ли йо­го ру­хи i ней­мо­вiр­ним зда­ва­лось, що ся лю­ди­на iде на смерть. От за­раз пi­дiй­де, ста­не, вий­ме з ки­ше­нi за­яло­же­ний зши­ток i про­чи­тає гро­ма­дi, скiльки зо­рав, за­сi­яв та що про­дав. Iнак­ше не мо­же бу­ти.

Всi очi вп'яли­ся в нього, а вiн спо­кiй­но все наб­ли­жав­ся.

Пiд но­ги йо­му по­па­лась пля­ма свi­жої кро­вi. Вiн за­ва­гав­ся на мить, на­че бо­яв­ся сту­пи­ти на кри­ва­ву до­ро­гу, поб­лiд на ви­ду i пiд­няв очi. Во­ни спи­ни­лись на руш­ни­цях, ви­лах, со­ки­рах, на Пiд­па­рi i куп­цi лю­дей, що вже сто­яли на­по­го­то­вi. Вiн зро­зу­мiв. Од­нак при­вi­тав­ся.

Пiдпара мах­нув до нього ост­рiш­ка­ми брiв.

- Чому сам не прий­шов? Ще по­си­ла­ти по те­бе… Го­туй­ся. Да­си од­віт пе­ред бо­гом.

- Хiба ти пiп? Я дам од­вiт гро­ма­дi. Во­на нас­та­нов­ля­ла ме­не.

- Пiзно вже, бра­тi­ку. За­раз пом­реш.

- За вi­що?

- Нiколи роз­мов­ля­ти з то­бою. Сам знаєш. Швид­ше ка­жи, що маєш.

- Громада так при­су­ди­ла?

- Громада.

Прокiп гля­нув нав­ко­ло. Бi­ля Пiд­па­ри сто­яли Олек­са Бе­зик, Iван Ко­рот­кий, Олек­сандр Дей­не­ка, дядько Па­нас. Все од­но­дум­цi.

- I ви про ме­не? Що я зро­бив?

Вони мов­ча­ли.

Рятунку не бу­ло.

Дядько Па­нас торк­нув йо­го в пле­че.

- Може, пок­ли­кать Ма­рiю?

Прокiп без­на­дiй­но мах­нув ру­кою.

- Покличте.

Вона лед­ве про­тис­ну­лась крiзь на­товп - в но­во­му цуп­ко­му ко­жу­сi, яким за­гор­та­ла ди­ти­ну, i за­раз ук­ляк­ла на обид­ва ко­лi­на на мок­ру од кро­вi зем­лю.

- Помилуйте нас, па­не ста­рос­то, i ви, чес­на гро­ма­до… Ко­ли б йо­го не об­ра­ли, вiн би в то­му не був.

Вона кла­ня­лась низько, ра­зом з ди­ти­ною, в один i в дру­гий бiк.

- Годi, Ма­рiє… вста­вай… - спи­няв її Про­кiп. - Слу­хай, Ма­рiє…

I на хви­ли­ну за­мовк. За­був усе вiд­ра­зу.

- Слухай, Ма­рiє… ось що… ко­ня про­дай­те… на­що вiн вам…

- Ой, бо­же, - го­ло­си­ла Ма­рiя.

- Мовчи. З тих гро­шей од­дай де­сят­ку Пи­ли­пу, що я по­зи­чив… хлiб, як змо­ло­тиш, не про­да­вай, щоб бу­ла своя му­ка… Мою оде­жу ли­ши для си­на, як ви­рос­те - зно­сить.

- Швидше там! - наг­лив Пiд­па­ра.

- Ой, - го­ло­си­ла Ма­рiя.

- Кланяйся ма­мi… не­хай прос­тять… та й вже. I ти прос­ти…

Вiн три­чi, як пе­ред го­вiн­ням, по­цi­лу­вав­ся з нею, прик­лав хо­лод­нi гу­би до чо­ла ди­ти­ни.

- Готовий? - пи­тав Мак­сим.

- Ще маю гро­шi гро­мадськi… клю­чi.

Вiн по­лiз у ха­ля­ву i ви­тяг звiд­ти ган­чiр­ку.

- Полiчiть… Трид­цять вi­сiм руб­лiв i два­над­цять ко­пiй­ок. - По­то­му зга­дав:

- Ще двi ко­пiй­ки.

I вий­няв з ки­ше­нi ра­зом з клю­ча­ми.

Максим заб­рав.

- Ще маєш що?

- Дозвольте ски­нуть жу­пан.

Вiн роз­щiб­нув­ся i ли­шив­ся в од­нiй со­роч­цi.

Круг нього з спiв­чут­тям го­мо­нi­ли:

- Добрий жу­пан.

- Шкода бу­ло б, як­би ума­зав­ся в кров.

Пiдпара на­би­вав ще руш­ни­цю, реш­та че­ка­ли го­то­вi.

- Стiйте, - спи­нив їх Па­нас Канд­зю­ба: - я сам. - Вiн все ще бi­ля Про­ко­па ту­пав.

- Крiпись, си­на­шу. Слу­жив до­сi гро­ма­дi, пос­лу­жи ще вос­таннє. Страш­но нам… вiй­сько iде… не всiм бу­ти в од­вi­тi… то­бi зап­ла­тить бог… Пе­рех­рес­тись.

Прокiп пе­рех­рес­тив­ся.

Марiя все го­ло­си­ла i рва­ла на со­бi ко­жух. ЇЇ од­тяг­ли мiж лю­ди.

- Прощайся, си­на­шу…

Прокіп вкло­нив­ся на чо­ти­ри уг­ли.

- Простiть ме­не, лю­ди… Мо­же, ко­му чим за­ви­нив… Про­щай­те…

- Хай бог прос­тить… Про­щай i нам…

Панас Канд­зю­ба зно­ву торк­нув­ся не­бо­жа.

- Куди то­бi стрi­ля­ти?

Прокiп вту­пив у нього вже мерт­вi очi. По­ду­мав.

- Стрiляйте в рот.

Бiлий, як со­роч­ка на ньому, вiн на­ма­гав­ся роз­ту­лить ро­та, але не мiг. Спiд­нi ще­ле­пи тряс­лись в нього, твер­дi i не­ру­хо­мi, як де­рев'янi.

Панас прик­лав руш­ни­цю ма­ло не до об­лич­чя i бах­нув.

А в од­по­вiдь на пост­рiл ли­це плю­ну­ло цiв­кою кро­вi i обiл­ля­ло Па­на­со­вi ру­ки i гру­ди.

Прокiп впав на ко­лi­на. Пiд­па­ра до­бив йо­го зза­ду.

Народ п'янiв од за­па­ху кро­вi, хри­пiн­ня смер­тi, по­ро­хо­во­го ди­му. А Гу­ща? А Хо­ма Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще жи­вий?

Однак нi Хо­ми, нi Гу­щi не бу­ло. Во­ни десь щез­ли.

Пiдпара най­шов охо­чих i