Робітні сили - Івченко Михайло

Був повний радісного спокою вже сам процес думання,— і це якось уколисувало, хоч була якась інтуїтивна певність, що він тепер стоїть на вірній дорозі до з'ясування суті справи.

І через те він знову з властивою його вдачі гострою й дотепною увагою сприймав усе життя, що його оточувало. І дні його пішли знову врівноваженою спокійною ходою, даючи йому насолоду в усіх дрібницях.

О годині дня, як звичайно, він ішов снідати і,як звичайно, залюбки грів собі каву, а по сніданні з півгодини гуляв у парку. Але цього разу, поснідавши й вийшовши в парк, він зайшов у кінець парку, наспівуючи якусь легковажну, але милу мелодію, й байдуже поглянув на долину. Там, у розтопленій млі, тонула густа смуга лісу. Краєвид цей, правду кажучи, сьогодні нічого не говорив Савлутинському, вірніше, викликав у нього тільки нудоту й сум, та й уся сьогоднішня природа, розварена на сонці, зомліла й застигла у непорушності, діяла на нього недобре. Савлутинський позіхнув, байдуже подивився в сіру імлисту далечінь і вже збирався виходити назад, як раптом зір йому впав на ділянку селекційних трав, що починалась зразу ж за парком. Там спокійно переходила з рядка в рядок Орися і, трохи нахиляючись, виривала поодинокі рослини, ніби вибирала плоскінь чи полола пшеницю. На розі одної ділянки вона стала й заходилась передивлятись рослини. Сукня відкрила ноги їй вище колін, окреслюючи в ній карбовано-холодну, але чисту й м'яку лінію тіла. Професор уважно оглянув її й, замилувавшись, вимовив стиха:

— Ах ти ж, каналія! Та це ж справжня Артеміда! Щоб отут, у цієї звичайнісінької дівчини, і могла бути така чиста й вибаглива лінія! Ні, це неможлива річ!

І професор, тепер уже серйозно схвильований цим викриттям, зайшов обережно збоку і, ставши за кущем акації, знову гостро приглянувся. Тепер виразніше виступив профіль. Лінія, що окреслювала обличчя, ще виразніш виступила тонкими вибагливими обрисами, що, здавалось, танули в повітрі. Обличчя в профіль виступало в тонкім і лагіднім опроміненні.

Ну, справжнісінька, викінчена Артеміда! Ні, як це може бути тут, на цім маснім грунті, в цих примітивних умовах! Ах, чорт! Як він міг до цього часу не помітити цієї дівчини!

Професор вийшов на доріжку і пішов просто й спокійно до селекційних ділянок. На розі ділянки він спинився і, урочисто привітавшись, спокійно промовив:

— Ви мені, товаришко, велику загадку поставили. І я ніяк не міг її розв'язати, але як справжній селекціонер я прийшов сам поспитати.

Орися вирівнялась і звела на нього свої великі прозоро-сірі лісові з малахітовими денцями очі, що, здавалося, вбирали в себе професора й просвічували його наскрізь, і тихо, зніяковіло посміхнувшись, спитала густим грудним контральто:

— А що ж вам саме за загадка прийшла?

Професор підійшов ближче і вже тихим, улесливим голосом, з лукавством кокетування, сказав:

— Отже, не вгадаєте, що я саме подумав про вас?

Вона рішуче струсила своїм стриженим волоссям, що світлими пасмами спадало їй на чоло, від чого обличчя їй виступило в ще лагідніших обрисах і в ту ж пору ясніш зайнялось невиразним внутрішнім осяянням, що особливо гостро, як у фокусі, як у озері ясний місяць, відсвічувало в великих промінливих очах.

— Як же я можу це вгадати? Я ж не ясновидюща.

— Ну, от бачите!—лукаво вчепився в неї професор.— А знаєте, що я згадав? Звідки ви родом? Власне, хто ваші батьки?

— Ой, горенько моє! Що це вам спало на думку?

— А признаєтесь? Тоді скажу.

Дівчина повільно знизала плечима й неохоче відповіла:

— Ну, мені нема що критись, справді ж бо.

— По-моєму, ви, товаришко, з духовного роду. Тільки там такі красні та милі дівчата росли. А признайтесь-бо!

— Ні, отже, помилились, товаришу. Хоч ви й професор, а не вгадали. Бачите,— глузливо відповіла Орися.

— То, прошу вас, хто ж ви є? — збентежено поспитав професор.— Ви ж не селянка, у всякім разі.

— Я не селянка й справді. Але з села родом. Хіба в селі самі попи й живуть?

— Ах, то ви, певне, вчительського роду. Ну, значить, я дуже мало помилився. Але це цікаво...— сказав він у роздумі і, ще раз окинувши її бистрим і пильним оком, поспитав:

— То ви, певне, десь із Полтавщини, як чути з вашої вимови.

— А так,— вона хитнула головою.

— А саме звідки ж ви?

— Кринички ви, певне, знаєте.

— Це славне історичне село з тими ярмарковими містеріями?

— Так,— кивнула вона.

— Цікаво... Ну да, там справді лісова місцевість з великими горами й ярами. І люди там мають отакі сірі волохаті лісові очі, як у вас.

Вона тепер дивилась на нього збентежено й зацікавлено. І раптом загадкова посмішка пройшла їй на обличчі, вона відважно хитнула головою й рішуче поспитала:

— Ну, а тепер цікаво знати, товаришу професоре, що це вас так зацікавила наша скромна персона?

— Ну, я мушу сказати, що ви маєте велике щастя мати зовсім новий тип тіла, якусь благородну еллінську лінію обрису. Це ж надзвичайно цікава річ! — захоплено сказав професор.

— Особливо з погляду селекційного,— в тон йому додала Орися й бризнула сміхом.

— А що ви думаєте? Я б нічого не мав, щоб такий тип у нас розмножився. Це ж було б прекрасне підґрунтя нашої культурної прийдешності.

— Ой, головонько моя! То це ви на мене великі обов'язки покладаєте? Таки ж правда!

— А! Ну, що ж! Мусите! Мусите! — відповів професор.— Мусите і вдачу відповідну собі виплекати. Що ж робити?

— Слухаюсь,— глузливо відповіла Орися.

Але Савлутинський не звернув на це уваги і, пильніш придивляючись до неї, поспитав:

— А що це ви, товаришко ласкава, вириваєте сама, ніби та дівчина у Шевченка "плоскінь вибирала"?

— А це дуже відповідальна робота, нікому не можна доручити,— відповіла сміючись Орися.— Серйозно.

— Хіба це не звичайне поління?

— А ні. Ми просто вибираємо крихкіші рослини.

— Як так крихкіші?

— А дуже просто. Бачите, на нашім маснім грунті у деяких рослин м'якне клітина і втрачає свої властивості виду.

— Як це ви пізнаєте? —несподівано схвилювавшись, поспитав професор.

— Отож бачите, їх, як і в руці помацати, легко впізнати. Справді ж бо. І потім клітина таких рослин і хімічно легше реагує.

— І ви, значить, ці м'які рослини просто викидаєте? І більш нічого?

— А то як же ще?

— А звідки ви дійшли такої думки, товаришко?

— Та дуже просто. З досвіду. Я це щоразу роблю.

— І воно на добре?

— А на добре. Що ж йому станеться?

Вона подивилась на нього, здивована з його збентеженості. А він стояв перед нею, як укопаний ідол, і важко, напружено роздумував. Раптом він потер долонею чоло, якось невиразно клацнув, ляснув рукою і, гостро повернувшись, подався просто до станції.

Орися який час дивилась услід йому вражена й збентежена. По тому раптом приснула й засміялась глибоким грудним контральто. Пізніш, однак, заспокоївшись, вона поглянула услід процесорові. Кінець парку було видно тільки білястий обрис його одягу. Обличчя їй потаїло затишну загадкову посмішку. Дівчина знову взялася до роботи.

Процесор мерщій прибіг, засапавшись, у кабінет, схопився за статистичні рядки й варіаційні криві. Ну яка ж проста річ! Звичайно, на долинній чорноземлі, на цім маснім наноснім грунті, де гумус досягав найвищого відсотку, найінтенсивніше пройшла деградація сорту. Цікаво ж перевірити ще міць клітини в насінні з тих ділянок! Потім він нашвидку пробіг рядки з відсотком гумусу і кількістю вершин у кривих і, на диво, дуже легко помітив цілковиту й безпосередню залежність цих рядків. Професор мерщій звелів двом практикантам вивести коефіцієнт кореляції цих двох рядків. А сам знову внурнув у дослідження.

Але що це? На полігонах частоти, саме в тих ділянках, де сорт найгостріше деградував, помітні якісь скупчення окремі, що посіли густішими плямами, ніби зернування нових зоряних систем в космічнім тумані. Асистент захоплено потер руками скроні і потім п'яно впився в діаграми...

XVIII

Потаїти на селекційній станції шлюб було б однаково, що засипати в мішок приску. Так воно й вийшло. Спочатку про це прошепотіла покоївка, що прибирала в коридорі, дружині доглядача бурякових, а та не втерпіла й сказала своєму чоловікові. А сказавши йому, вона ніби дістала певного мандата на розголошення цього незвичайно скандального вчинку дівчини, від якої менш за все можна було цього сподіватись. Та ще й з ким? З якимось бурлакою, волоцюгою, босяком, підозрілою й несимпатичною особою, що любить випити й побенкетувати.

Як це так сталось? І що це за молодь тепер пішла! Вона не стрижена? Ах, так, справді, в неї коси, й дуже гарні, темні такі коси. То подруга її, так та стрижена. З тою нічого не сталось? Ага, ну це поки що. Але ця? Ця! Така здорова, вродлива дівчина, та ще й освічена, і такий сором! Як це могло статись? Ну, так, так!.. Кажуть, що вона чіплялась до того агронома, що то приїхав, професора мовбито, такого, знаєте, ставного, гарного з себе мужчини. Ага, так, так, так! Ну, знаєте, носа в нашої баришні не хватило — куций і кирпатий. Еге ж, і-хі-хі-хі! Ну й маєте собі, так вона й розговілась, тільки вже цього ото волоцюгу підчепила. Хі-хі-хі!

— Так вони разом і живуть?

— Ну вже ж! Мабуть, що так!

І чутки ці вирвались, посунули шелестами, вужами, гадюками, обплели всю станцію. Це були чутки обережні, полохливі й масні, з натяками на розпусту і з щирим смакуванням цього.

Однак притаєне смакування й хіхікання швидко перейшло в обурливий протест і лють. Як? Вони живуть укупі, й не признаються, й не криються? Що це за новина така? Що це за відважність? І всі вони наставили дружно багнети.

Розуміється, це дуже ясно почувалось і завдавало прикрості особливо Тосі,— в натяках, поглядах, сміхові.

Але цей мур багнетів просто й щиро, хоч, може, й не остаточно, зламала Ганна Іванівна. Вона якось зрання, можливо, що й зовсім випадково, зустріла Тосю на доріжці в парку біля клумбів і спроста поспитала:

— Що це ви до нас, Тосю, не показуєтесь?

Але в цім тоні Тося зразу ж відчула, про що мовилось, і упереджено й запобігливо засипала словами:

— їй-богу, Ганно Іванівно, страшенно ніколи! Зараз оце друге поління. Просто хоч розірвись. Ви, голубко, не сердьте-ся. Я якось заскочу. Неодмінно заскочу! Неодмінно!..

Проте Ганну Іванівну цим так легко не можна було взяти, і вона, пробігши очима, лукаво посміхнулась і, підійшовши ближче та взявши Тосю за руку, докірливо й м'яко зауважила:

— Тосько! Та ви здуріли! Що ви зробили?

Тося вже зігнулась боязко й благально подивилась, але, не витримавши погляду Ганни Іванівни, впала просто їй на широкі груди.