Робітні сили - Івченко Михайло

Роман РОБІТНІ

СИЛИ

І

Десь у далечінь ночі, в бліде, забризкане молочним пилом небо, бучною копицею, що зводилась над усім парком, сочисто вгрузав величезний розрослий дуб. Вершина того дуба буйно горіла й прискала злотаво-срібними скалками місяця.

Але самого місяця не видно було, хоч світ від нього крізь прогалини в короні дуба точився пінявими потоками і зразу ж обривався вниз водоспадами. Тим-то ближчі дерева потонули і дрімотно завмерли у порохняво-сивій сутіні, тоді як дальші масиви парку вирізьблялись на тлі молочно-зеленавого неба напівкружалами, а там, де кружала обрізувались, тіні густіли порваними секторами; і в тих сутінках тонули молоді корони дерев.

І тільки над самим парканом попри домі, де місячний світ лягав сивими смугами, густим смарагдом буяв великий келих. Широкі з бирючини вінця його, здавалось, загиналися до самого низу, рясний кущ кремових троянд вибивався зсередини бирючини вгору й, залитий густим струменем місяця, горів дивними бірюзово-блакитними самоцвітами. Трохи вище над кущем промінь місяця одсікався клином тінів, тим-то келих кучерявився густими потоками сивого диму. Дим застиг, ніби срібне павутиння, і тільки в проділах його маяли густими пасмами бірюзово-зелені стіни й колони головного будинку селекційної станції, тепер облиті потоками місяця й дрімотно-легкі.

Поблизу будинку застигла велична тиша й дрімотно прислухалась сама до себе, а як зривалась де крапля роси, зчинявся величезний шелест, ніби хтось невгамовний і лютий безоглядно пробирався поміж галуззям, лапами розводячи галуззя й листя. Коли ж шелест від краплі втихав, здалеку доходив сюди ледве чутний шум, як відгомін дужого потоку чи водоспаду, що ринув сюди з таємничого обрію.

Проте час ішов, а шум не дужчав і не вгавав, і тільки боязке шарудіння лопалось у повітрі, як бульки на окропі.

Інколи в верхів'ях яворів зчинявся полохливий шелест, йому відгукувався величний дуб, і парком пробігала гучна хвиля шуму, але, дійшовши краю, вона зразу ж завмирала, і знову парк застигав у дрімоті, і тільки шум потоку здаля невгамовно й рівно приголомшував тишу. Тим часом з глибини парку почулись глухі шелести, вірніш, невиразне шарудіння на піску, що, однак, обернулося в чуйно-насторожені кроки звіра, який потай крався по здобич. Ближче до клумби, перед верандою будинку, буйно зашелестів кущ ясмину, необачно зачеплений,— кроки зовсім затихли, але густе схвильоване дихання пожадливо вбирало в себе тишу. Перед верандою раптом показалася в білім пальті, що тепер здавалось блакитно-зеленим, жіноча постать. Жінка ступала дуже обережно й тихо, але, певно, була так захоплена своїм наміром, що забула навіть про свою обережність, вся випнувшись злегка розпатланою головою вперед, ритмічно й плавно вигинаючись своїм станом так, що обрисовувалась ряснобарвна лінія її тіла, і, полохаючись навіть хрусту кісточок у ногах, вона чуйно й напружено застигла, ловлячи потайні звуки.

Далі вона знову ступила кілька кроків, перед самою верандою ще раз спинилась, уся вип'явшися вперед головою, вдивляючись очима широко витріщеними та нестямно-блискучими й збентежено ламлячи в руці лозину. Постоявши трохи, вона, все ще вагаючись і прислухаючись до невиразних звуків, ступила кілька кроків далі, зайшла в густі потоки випаровування з келиха і, затаївши навіть дихання,— знову стала, а її обриси, тепер ніби вбрані в тонкі прозорі пасма серпанків, поблідли й пом'якшали.

Звідти вона переступила через грядку лілей і, притримуючи довгі похилі віти бирючини, підійшла до самої стіни будинку. Постать її м'яким сильветом упала на стіну, голова доходила урівні з рамою відчиненого вікна. Але в вікно їй не видно було, і,щоб заглянути, доводилось спертись на фундамент. Та вона не зважилась на це й полохливо прислухалась.

Десь із розщелини чи, може, з кімнати безпомічно й покірно скаржився комар, певне, заплутавшись у павутину. В парку, ніби лопаючись на дріжджах, все ще шаруділа роса, а з кімнати виходило рівне, смачне, вдоволене, з повільним присвистом хропіння людини. Жінка напружено, затамовуючи дихання, прислухалась, мов чекаючи почути в тім хропінні нові незвичні ноти чи якісь сподівані знаки для себе. Але хропіння виходило мирно й безтурботно.

Певно, жінку пройняв холод, бо вона раптом уся здригнулась і дрібно затремтіла. Далі, схаменувшись, відскочила від вікна й, ставши на доріжку попри келиху, очманіло й не розуміючи озирнулась. І раптом всю її охопила гостра й безугавна пропасниця й люто затрясла. Жінка тряслась усім тілом, лозина в руках у неї вигиналась, зуби неслухняно цокотіли, очі ж запливали сльозами. Жінка озирнулась, безпорадно поглянула в далечінь, але, певно, нічого не побачила і, насилу притамовуючи тремтіння, розпачливо прошепотіла:

— Господи! Що ж це таке? —однак все ще зоставалась стояти, тремтячи й безпомічно озираючись.

Тим часом вершина дуба потухла, закутавшись густим віялом туману, хоч праворуч тепер усю її залило блискучими злотаво-срібними потоками місяця, що пробивались через увесь парк рівними широкими пасмами. Келих біля будинку ще рясніше запарував сиво-срібними кучерями диму, сам будинок ще міцніш задрімав. З тінявої сторони дуба знявся ворон і тихо, з гострим присвистом перелетів через будинок. І цей звук, певне, сполохав жінку, бо вона кинулась, ніби отямившись, і, перемагаючи тремтіння, швидко вийшла з парку, поминула невеликий зарослий майданчик і ступила на ґанок.

Але на приступках вона отетеріло спинилась і впилася зляканим блискучим поглядом в сутінки. їй назустріч з білої нерухомої плями сміялись великі спокійні теплі очі, що, здавалось, відсвічували білим опалом. Жінка зголодніло й розпачливо сіпонулась уперед.

— Рисю! Рисонько! Це ти? — простогнала вона.

— Господи! Ну, дивись ти, звідки ж це?—докірливо й здивовано обізвалась біла пляма, але жінка не стала чекати, зраненою вовчицею кинулась уперед, впала головою просто на коліна білій плямі і вся зайшлася гостро-тремтливим плачем.

— Ну, Тосю, що з тобою?

Тося, ніби зрадівши, що почула співчуття, ще рясніш заплакала. Дівчина в білій блузі якось добродушно-лукаво і багатознайно посміхнулась і спокійно погладила її по голові. Плач потроху сходив повільними хвилями, нарешті Тося стихла. Тим часом дівчина обережно й м'яко підняла їй голову і дбайливо, як мати, подивилася на неї й поцілувала:

— Що з тобою, Тосінько?

Але Тося глибоко й розпачливо простогнала.

— Ти знову в парк ходила? Тося промовчала.

— Сердешна!.. Ти, мабуть, собі багато надумала й розхвилювалась!

Тоді Тося звелася і гаряче й розчулено сказала:

— Коли ж я не можу! Розумієш? Я не знаю, що зо мною діється. Цього ще ніколи не було.

— То це ти ходила навмисне, щоб з ним зустрінутись? Тося поглянула на неї своїм широким, грубо обтесаним, але

сильним і вродливим обличчям і рішуче, по-дитячому серйозно, кивнула головою.

— А так.

— Ну, і що ж?

— Розумієш, спить, як сорок праведників, і хоч би тобі що. Ніби в нього й гріхів не було. От каналія!

— Ну, й що ти собі думаєш? Щоб ото ловити людину! Не розумію, що тобі зайшло в голову.

— Коли ж я не можу! їй-богу, просто вся тремчу, як тільки він підходить.

— Та залиш ти всі ці дурниці. Ти просто собі в голову забила. Ну що ж він таке? Що доцент в інституті та балакун,— так хіба таких мало на світі?

— Я ж не знаю. Не в тім справа. Просто, значить, є щось у ньому такого, що вабить. Тільки й усього.

— Вабить! Що ж там такого привабного?

— Слухай, Рисю! Він незвичайна людина. Ти розумієш? Ну, в нас же ж таких нема. Ти сама подумай.

— Що ж у ньому такого незвичайного? Подумаєш, дива якого, що то був за кордоном, десь по Парижах та Берлінах терся серед емігрантів! Що ж там дивного! Та він звичайнісінький балакун і пустомеля. Ось придивись-бо краще!

— Ну, послухай, Орисю, що ти говориш! Та нічого подібного! Розумієш? Він сильний, цікавий, розумний чоловік. Наші ж усі проти нього — ганчір'я.

— Та це ти серйозно, Тосічко, чи тобі вже просто баки забило? А по-моєму, він порожня й мертва людина, та ще й страшенно егоїстична й самовпевнена. Набрався отам у берлінських кав'ярнях форсу та пихи. А тепер і верзе. Тільки й усього. Справді.

Але Тося здивовано й уражено поглянула.

— Рисю! Що з тобою? Я тебе просто не впізнаю. Ти така лагідна до всіх людей, а тут на тобі: отак розходилась. Ну, подумайте!

— Я лагідна, бо інші люди прості собі в хибах і чеснотах. А ця людина пнеться ганчір'я своєї душі прикрити всякими пишними квітками. Справді ж бо. А то тільки дешеві паперові квітки. Ото й усього. А людина стільки форсу набирає, ніби який дикунський царьок!

— Ні, Орисю, ти зовсім несправедлива. Слово честі. Ось послухай. Він розумна, оригінальна й культурна людина. Що він холодний, так перед ким йому тут тепліти, скажи ти на милість?

— Та що ти,. Тосю! А я тобі скажу, що він ніколи не полюбить нікого. Він не може любити. Справді ж бо! Це черства, холодна й мертва людина. Розтоптати, познущатися з тебе,— він це з великою приємністю зробить, але подумати про тебе, попіклуватись, відчути твої інтереси, цього ніколи. Ось так, голубонько!

— Ну що ж...— сумно відповіла Тося.

— Ось побачиш, коли ти тільки кинешся з своєю чистотою та щирістю, як він тоді обчикрижить крила і ти вся попечешся. Ось побачиш, що так буде.

— Та йди ти собі. Ну й обпечусь. То знатиму, за що.

— Положим, а як спробуєш встати, та важко буде звестись?

— А нащо в мене Ориська? Хіба вона не підведе мене? Ти ж мені подружка чи ні?

Орися посміхнулась і, розчулена, погладила її голову.

— А звичайно подружка, дурненька ти.

— Дурненька?! Ну, подумайте! Ах ти ж нахаба така!

І Тося раптом кинулась тиснути її й лоскотати. І що більше Орися заливалася сміхом і пручалась, Тося гарячіла і, нарешті, звівшись та схопивши Орисю й піднявши її, почала нею водити в повітрі круг себе. Вона кружляла, доки й сама не захекалась, і по тому, розігнавшись, важко посадила її на поручні ґанку.

— Ну, ти справді скажена. Мабуть, і в домі всіх побудила. Отаку гуркотняву зчинила.

Але Тося, захекана й розчервоніла, тепер щасливо посміхалась.

— Головонька ж моя: все волосся мені збила! — сердито додала Орися.

— Так тобі й треба, щоб не задавалась. Подумаєш, міркує, як п'ятдесятилітня мамаша.