Робітні сили - Івченко Михайло

Ну, це теорійка! — жартома сказав Сахнович.

Йому дехто співчутливо посміхнувся, але Савлутинський, ще більш від того запалюючись, серйозно сказав:

— Ну, розуміється, це так, коли все це обміркуєш гаразд. Прошу вас, ми ж неминуче йдемо до Мальтусового закону, і йти до цього треба не абортами, не розперезаною розпустою, а якимсь все-таки природним способом ощадливості в пристрасті, певної чистоти в цих відносинах. І майте на увазі, коли ми жінку визволимо від цього страшного тягаря, вона родить нам велику, золоту мудрість. Так, так, вона втягнеться в культурно-творчі процеси й принесе рясні плоди.

До цих слів гості, однак, поставились по-різному: дехто серйозно й пильно слухав його, дехто стримано й лукаво посміхався. Та й сам Савлутинський, обірвавши свої слова, раптом сполохано озирнувся, ніби вчуваючи якусь прірву перед собою.

На нього насмішкувато дивився директор і докірливо хитав головою:

— Так це, значить, десять літ поживи, а далі і в монастир? Ловко придумано, нічого сказати!

— У всякім разі, тут нема нічого нового,— додав від себе культурник.— Мальтусів закон ми добре знаємо і знаємо, що людськість його відкинула, а знайшла нові шляхи людського розвитку — це велика солідарність усього робітничого люду. Що ж, ви його ставите знову?

— Бо він єдино доцільний і реальний в наших умовах. Він далеко реальніший і природніший, ніж теперішнє хворе смоктання цієї проблеми, як це робить дехто з наших видатних письменників, з кафешантанно-трагічним розпачем викрикуючи, що він чи вона не може жити шлюбним життям! Ну, не можеш, то й не живи, а навіщо людям з цього приводу голову морочити, коли ваша ласка?

— Ну, це ви, певне, якогось зуба маєте проти самого письменника,— жартома зауважив Сахнович,— та й на твори його нападаєте.

— Ну, гаразд, це інша справа. А як же, по-вашому, перемогти цю проблему? — серйозно й похмуро поспитав Горошко.

Савлутинський знизав плечима і, повернувшись до доглядача, повчально сказав:

— Ну, дуже просто. Народ, коли він хоче жити культурно-історичним життям, мусить перетворити свою м'язову енергію в розумову. Місце того тьмяного інстинкту, страшного й дикого, тої розм'якшено-соковитої емоції, що часто приводила до дурних і нечесних вчинків, мусить заступити думка, а на послугу їй свідома, організована воля. Ми ж з вами, Михаиле Ісайовичу, біологи. І ми знаємо, що це проблема біологічного порядку, і розв'язати її можна в плані соціально-культурного поступу. Ми ж знаємо добре, що функціональність організму визначається як діянням інстинктів і відчувань, так і думкою та свідомою волею... Значить, ясно, що можна підпорядкувати цей організм, привчити його слухатись волі, а не тьмяних якихось інстинктів, я гадаю.

Але тут уже не втерпів Горошко і, майже перехилившись через стіл своєю важкою, порізаною глибоким проділом головою, обізвався:

— Діло таке! Як же це ми зробимо? Це ж одна гола-голісі-нька теорія! Легко сказати — підпорядкувати свій організм свідомій думці й волі. Та ми не можемо разом двоє людей сидіти, щоб не посваритись. Еге ж! А пожадливість, а заздрощі, а зрадництво, а нечесність!.. І нічого тут ваша теорія не допоможе. Ото таке...

Втім, Савлутинський стримав себе і поважно й холодно сказав:

— Ну, мені дуже важко вам писати рецепти. Але для цього тільки треба трошки обізнатись з культурною історією народів. І там ви побачите, що люди своїм свідомим прагненням і певним вольовим зусиллям спромоглись на величезні культурні здобутки, незрівнянні, казкові. То що ж, невже ми тоді такого пустяка не можемо досягти? Ну що ж, нехай це буде іспит нам. І коли ми його не витримаємо, значить, ми ні на що не здатні, значить, нам судилось гнити, гинути. Отже, тоді нема про що думати, нема чого домагатись.

— 1-і, як ото так жити! Все розумово, розраховано, це умерти можна! То не людина буде, а якийсь манекен, засмиканий ниточками,— несміливо сказала Долинна. Очі їй горіли, вона з ніяковості обіперлась об стіл і дивилась на Савлутинського крізь сльози й засоромлено.

— Он бачте, як ви говорите,— стримано відповів Савлутинський.— Ви інакше й не можете відповісти, я гадаю.

— А чому саме?

— Бо ви й самі емоціального типу людина, як я бачу. Ви в собі ще не можете перемогти цього процесу.

— Ну, подумайте! отаке сказати!—засміялась Тося.— По-моєму, це ж нічого не значить. Тоді й я можу сказати, що й ви говорите так з якихось особистих причин.

— Ну, чому саме, прецінь?

— А може, з пихи абощо? Хіба ж я знаю?

— Ага! Так-так його! Хай не задається. Авжеж! — жваво обізвався Сахнович.

— А чому ви так багато ваги надаєте розумові ? — раптом устряла в розмову Орися.— А інтуїція? Хіба вона так мало важить у процесах культурної творчості? Чому ж тоді все підпорядковувати розумові, коли це вузький і, коли хочете, дуже обмежений апарат пізнавання? Це ж таки правда.

— Ого! Он куди наші! Ну, ну! — захоплено встряв Сахнович і, повернувшись до Савлутинського, лукаво-добродушно стежив за ним. Але той, посміхаючись м'яко й поблажливо, стиха відповів:

— Але ви забуваєте, товаришко, одне: інтуїція й розум — одного порядку спізнавальні сили, тільки одна з них просто в потенціальному стані, тоді як друга кінетична. Ото й усієї їхньої різниці.

— Ну, то ще хтозна! Я з вами не згодилась би.

— Чому ж хтозна, коли це відомо! І справа, звичайно, не в тім, я гадаю.

Савлутинський жваво повернувся праворуч, ніби шукаючи собі якогось співчуття, але біля нього сидів культурник і, похилившись над столом, задумано курив цигарку. Савлутинський, однак, помітив, що за ним увесь час пильно стежила господиня: В суперечку вона не встрявала, але за всіма стежила своїм гострим, як дві палючі крапки вогню, зором і, здавалось, глибоко хвилювалась, бо тепер обличчя їй пашіло. Втім, певне, вже й сам Савлутинський стомився говорити, і господиня це помітила й просто поспитала:

— Ну що, вхекались? Може, буде вже вам? Кому ще чаю налити, товариство?

На ці слова, однак, ніхто не відгукнувся. Тоді господиня, ніби знявши з себе всяку відповідальність, спокійно запропонувала:

— То прошу тоді до вітальні, товариство.

На якусь хвилину в їдальні зчинився гармидер: деренчали стільцями, товпились у дверях, дехто став у проході, розмовляючи з сусідом.

Незабаром, однак, усе вгамувалось. Всі гості перейшли до вітальні. Тут знадвору вривалися свіжі подуви нічного вітру, довгі запони важко гойдались, гості розбились на окремі гуртки і в них тепер знову стали обмірковувати незвичні думки професора. Однак до вітальні незабаром зайшла сама господиня і, почувши жваві розмови^ занепокоїлась:

— О, це знову почнуться суперечки? Ні, я так не хочу. Давайте щось інше. Може, хтось поспіває. Хто з вас співає, ну ж бо, признавайтесь!

Вона повела зором по гостях і, спинившись на Савлуганському, звернулась до нього:

— Ви, мабуть, щось нового з Європи привезли?

— О, ні, не маю голосу,— провинливо похилив той голову.

— От вам і маєте! Що ж це ви так? — холодно зауважила господиня і по тому, звернувшись до Горошка, зауважила:

— Кажуть, що ви гарно співаєте. Вибачайте, як вас звати?

— Степан Гнатович.

— Ну, Степане Гнатовичу, проспівайте що-небудь нам! Добре?

— Ну, таке! Як я там співаю! Ні, я не можу, побий мене Бог!

— Та ну, не розказуйте! Звичайно ж, ви співаєте! Ну ж бо, не полінуйтесь! Справді щось проспівайте!

Вона мерщій підійшла до рояля і взяла кілька повних і потужних акордів. Гості мимохіть притихли й заслухались. Горошко ще який час повагався, але підійшов ближче до рояля й, похилившися, став змовлятись. По тому Ганна Іванівна взяла кілька гучних акордів, а вже за хвилину звівся густий баритон, що просив матір, щоб вона його не журила. Спочатку він ішов м'якими оксамитовими перекотами, але далі, дійшовши середини, голос той раптом звівся на диби, гостро, з металевим дзвоном ударив і застогнав у розпачливім благанні. І від того усім стало притьмом моторошно, а сам співак глибоко зітхнув, обірвавши спів, і зніяковіло задивився в ноти, тоді як гості сиділи приголомшено і майже нерухомо.

Тим часом Ганна Іванівна знову вдарила по клавішах рояля, й нові звуки жваво й радісно забились, і всі легко зітхнули, почувши ці нові акорди. Але й цю нову пісню обійняв той гостро-розпачливий, важкий і ніби надтріснутий на верхніх нотах баритон.

І коли Горошко скінчив і цю пісню і взяв ще одну й проспівав з тою самою розпачливою скаргою, всі ясно побачили, що ця туга — то властивість голосу, його тембр. Але дивно, з дальшими піснями туга ця й розпачливість мимоволі опановували всіх і солодко копирсали у глибині серця. Тепер хотілось забитись у затишок і в самоті смакувати той спів. Десь на високій ноті востаннє ніби застряв співак і по тому раптом обірвався і, стрепенувши густим чубом, тьмяно й напружено-злякано поглянув на Савлутинського, а далі, одій-шовши вбік, сів у крісло й запалив цигарку. Але всі сиділи ще заніміло, задумані й зосереджувані в тім гострім болю, що його викликала пісня. І тільки тепер якось усі зразу помітили, що надворі йде ніч, і теплі потайно-зажурені поклики її полинули в кімнату.

Першим схаменувся Савлутинський. Він крадькома поглянув на доглядача, востаннє спинився на тім глибокім проділі, що розрізував двоє важких чорних крил волосся доглядачеві го, і, на мить над чимось замислившись, підійшов до Горошка й тихо поспитав:

— А скажіть, товаришу, ви завжди так співаєте?

Той підвів на нього свій важкий тьмяно-напружений зір і похмуро спитав:

— Еге ж. А хіба що?

— Ну, так же не можна. Слухайте! Ні крихти сонця! Якісь важкі хмари, гостре каміння, щось без просвітку,— сама розпачливість! Звідки це в вас? Наша пісня ясна, лагідна, соковита. В ній багато сонця й радості. А тут же в вас сама скорбота бренить! Так не можна!

— А де ж ви знайдете тої радості?

Професор подивився на нього співчутливо й поспитав тихше:

— Ви, певне, десь зазнали великого розчарування, товаришу?

— Та діло таке — було всього.

— Допекло, значить?

Доглядач тільки махнув рукою й одійшов до іншого гурту, де вже точились свої тихі й цікаві розмови.

Гості розбились на гурти, і в кожнім захоплено-джміляним гудінням і густим смішком ішов гомін. Здавалось, на цей вечір було вже надто і суперечок, і співів, що примушувало всіх сидіти мовчки й напружено слухати.