Робітні сили - Івченко Михайло

Далеко гірше, коли люди за власною пихою не бачать навіть власного вогню й здібностей,— несміливо, але вперто закінчила вона.

— Ну, звичайно, є й такі,— підхопив цю колючку професор і, переконливо хитнувши головою, додав: — Але я мушу сказати, такі люди зовсім нецікаві вам. Це холодні, черстві, побиті люди, байдужі до всяких ніжностей. Ви з ними пропадете. А сказать би, що ви дасте себе в жертву задля них, так марна річ: не варто.

Та тепер Тося вже цілком опанувала себе й жартівливо хитала головою.

— Ой-ой-ой! Який же він уредний! Та ще й повчення читає, як старий дядько.

І вона засміялася схвильованим грудним голосом і, зірвавши кленового листка й закусивши його, з лукавим вогником в очах, що приховував глибоке схвильовання, слухала, як професор говорив далі:

— Ні, прошу вас, я кажу цілком серйозно. Не варто вам возитись з таким луб'ям, як я, скажімо. Бо що ви від мене візьмете, як я вже чимало підтоптаний — у мене на голові, он коли хочете, росте й лисина. Ну, і взагалі... Далі, співати романсів я не вмію, а говорити теж... А вам, певне, хочеться чогось такого теплого, мрійливого. Розумієте? Щоб пахло землею, молочним, коровою!

Професор лукаво поглянув на дівчину, але та від цього грубого порівняння густо почервоніла і мимоволі, зірвавши кленову галузку, стьобнула нею професора.

— Ну, ви! Таке й скажете. Безсовісний!

І зніяковіло засміялась. Професор, проте, тільки досадно одмахнувся й заходився знову чистити нігті. Дівчина тяжко зітхнула, але затихла й собі й тільки в досаді, глибокій і притамованій, неспокійно постукувала каблуком.

А тим часом небом хтось проволік зеленаво-білу смугу, що, розігнавшись, ударилась у клапоть хмари на заході. І від удару застигли у крижанім напруженні й біла смуга, й клапоть хмари, що вгрузла в небо гострим розколотим списом, вістря якого облилось вогняною смугою крові. Поволі, але й неминуче заходив ранок.

Професор перестав чистити нігті, заховав у жилетку пилочку і, зітхнувши, поглянув на обрій. Там, на сході, на засмучено-полум'янім полі густою синьою хмарою клубились ліси, такі казково-дивні, що здавалось, ніби вони тільки цеї ночі там виросли, як якась незнана в житті радість.

Професор поволі встав і ґречно вклонився.

— Ну, я йду! Пора вже й спатки!

— Так швидко? Невже так пізно? — байдужим прибитим голосом поспитала Тося. Але професор її перебив:

— Ну, тепер саме чудовий сон буде. Найкраще спиться, знаєте, під літній ранок. То краще за всяке вино!

І він ще раз уклонився й одійшов. Вона поглянула на нього безпомічно й розбито, і десь із глибини грудей мимоволі вирвався густий, уражений, по-матерньому теплий стогін, але вона мерщій придушила його і, зірвавшись, побігла у протилежний бік.

Дійшовши краю алеї, вона вибралась на пагорок і мимоволі, як зранена левиця до води, припала зором до долини. Там уже кривавою каймою горів ліс. І смуга та рвалась, як переспіла, й розбризкувала в небо золоті голки, і тільки внизу, стиснутий густо, синів і теплів бузковим приском туман. І дівчина вп'ялася в нього, майже не помічаючи, як проміння з нього пестило їй серце.

Але біль не втихав. Хтось корчив їй тіло і вдавлював у землю. А їй хотілося ревно плакати. Хтось ізняв завісу, і починалось пишне, неповторне свято, а покликаний на нього безцеремонно й брутально втік.

Десь із заходу вирвався вітерець, заколихав колоссям по ланах, а підскочивши до неї, схопив край серпанку й затрусив ним у повітрі. Але Тося того не помічала.

По дорозі, майже край алеї, професор зустрів Горошка. Той ішов широкою, розгойдано-плутаною й непевною ходою. Порівнявшися з ним, професор холодно вклонився й пройшов далі. Будинок тепер, як професор підійшов до нього ближче, угрузав у м'які зелені сутінки. Одне вікно, що виходило просто до клумби квіток, раптом причинилось, і вниз посунула запона. Професор неясно згадав, що те вікно виходило з кімнати Орисі, здивувався, чому б їй так довго не спати, подумав, що вона повинна бути цікава й змістовна дівчина, дарма що тиха, десь пройшла неясна тінь теплоти до неї, але він усе цс раптом рішуче зігнав з своєї душі і спокійно й твердо пішов далі. У себе в кімнаті він неквапно роздягся, постудив собі перед вікном тіло, розм'якле й зів'яле від надміру вжитих трунків,— і по тому зачинив вікно, спустив штору і з насолодою угруз у ліжко.

Горошко захекано біг алеєю. Але, добігши краю, він враз зупинився й застиг приголомшено. Перед ним стояла діва. Сукня їй унизу густо синіла, обличчя було залите червоним небом, а край серпанку неспокійно тріпотів у повітрі. Доглядач наївно й захоплено оглянув її, радісно посміхнувся і, обійшовши її збоку, кашлянув і лагідно поспитав:

— Слухайте! Як це ви сюди?

Тося здригнулась і, невдоволено озирнувшись, болісно посміхнулась. А доглядач плеснув руками й розчулено сказав:

— Мадонна! Вийшла сонце зустрічати! Тося неприємно скривилась і примружилась.

— Слухайте! Голубочко! Ходімо сядьмо та поговоримо трохи.

Але Тося скоса зиркнула на нього й невдоволено відповіла:

— Ви, певне, трохи випивши, товаришу? А ви б не дали мені спокою?

Горошко вражено розвів руками.

— Ні, ні, їй-богу! Я зовсім тверезий. Якщо й було чого, так вивітрилось. їй-богу! Я цілком серйозно хочу поговорити з вами. Щоб я пропав!

У куточках губ ще змагалась лукава посмішка, але Тося насупила брови й холодно поглянула на доглядача. Той раптом знітився й гостро простогнав. Тося холодно й рішуче одійшла геть далі й задивилась знову на долину. Десь у глибині горіло глибоке бажання одійти й самій у тиші пережити радість великого наступного свята, що виросло перед нею пишно, хоч неясно, ніби за багатьма шкляними призмами.

А тим часом з долини посунув розпеченим трактором перший промінь. І раптом з-за почервоніло-озолоченого лісу, ніби обличчя крізь розчесані коси, вияснилось сонце й забризкало землю струмистими потоками.

Михайло Ісайович дуже був збентежився, що в неділю на голову завкому обрали саме Горошка. Ця людина взагалі видавалась йому дуже непевною, а тепер у цім виборі він убачав якісь потайні наміри й плутані ходи з Горошкового боку і ще гостріше насторожився.

Проте нічого не вдієш. Треба було якось лагодити. Тим-то він чмихнув, як завжди в хвилини нерішучого роздумування, потім витер бороду й вуси і моторно, широко розмахуючи правою рукою, подався до контори. Там він звелів секретареві покликати Горошка і зайшов зразу ж до свого кабінету. Та не встиг він сісти до столу, як його завалили силою паперів і він, неприємно скривившись, заходився перечитувати їх. Серед інших листів був один від цукротресту, де станцію знову запитували про стан роботи з дослідженням сорту А-379 і повідомляли, що надійшли нові дані ще від кількох цукрових заводів про невисоку схожість насіння цього сорту. Директор замислився, повагався й потім з досадою написав резолюцію: Повідомити сортівнич о-н а с і н н є в у управу, що дослід над цим сортом провадить професор СГІ Савлутинський, але роботи ще не закінчив, ачерез те про наслідки не можна сповістити. Ще раз зазначити конечну потребу — збудувати лабораторію для станції в окремім будинку, і прохать асигнувати відповідні на те кошти. Додати, що на землях станції є над озером будівельний ліс, цілком придатний на будівлю.

Він допіру підписався й поставив дату і взявся за нового листа, як до кабінету увійшов Горошко. Директор рішуче й енергійно подав йому руку й потім зразу ж сказав:

— Товаришу Горошко! Я хотів вас прохати проїхатись зо мною на озеро. Що ви на це скажете?

Той підозріло поглянув і відповів:

— Гаразд! Але, властиво, в чім моя роля?

— Ну, ви ж знаєте, що ми збираємося збудувати лабораторію і хочемо використати ліс біля озера. Бачите, яка притичина.

— Так.

— Ну, я хотів би, щоб цим зацікавились і по професійній лінії. Я ж думаю, ви не проти цього, товаришу Горошко? Що ви скажете?

Той непевно знизав плечима й невиразно відповів:

— Ну, розуміється!

Директор мерщій окинув його гострим, насмішкуватим поглядом. І знову те підозріння, що зосталось у нього від першої зустрічі з цією людиною, тепер пройняло його. І він гостро й неприємно подумав: "Що це за людина — невдаха чи розбійник, що опівночі вийшов з ножем за халявою на шлях?" Він ще раз прорізав його поглядом крізь окуляри і впився йому в рота, де збігались у густих тінях чорні вуса й гостра клинку ват а борода. Але він притлумив у собі неприємне чуття до нього і, підійшовши, взяв за талію й сказав:

— Ну, так ось ми поїдемо й подивимось. Тоді принаймні не будете вагатись.

Він енергійно подзвонив, і коли зайшов секретар, прилизаний, чисто поголений молодик у пенсне, білій ластиковій тужурці й високих чоботях, суворо звелів:

— Будь ласка, заберіть цей гамуз й більше не приносьте сьогодні.

— А коли ви повернетесь?

— Не знаю! Певне, коло другої.

— Ну, тоді, будь ласка, підпишіть, тільки два папірці всього.

Директор, не читаючи, широким невдоволеним рухом підписав їх, зітхнув з полегкістю і, схопивши свого картуза, вийшов.

Щойно виїхали вони з тінів парку й вибрались на підгір'я, як ударило густою, розвареною, застиглою спекою літа. І тільки знизу полоскалось у вітрі й сонці зелене лиснюче листя хлібів. Але ці потоки повітря не доходили вище, і перед обличчям увесь час стояла велика курява з дороги. Директор мружився й злегка чмихав, а доглядач сидів спокійно й поважно.

Коли в'їхали до лісу, звідти, з глибини його, потягло вогкуватою прохолодою. Дерева застигли у сні, з розм'якшеними в тінях стовбурами, з густими сочистими коронами, що обплели сітками небо, і тільки на вершках бавилось листя із смолистим сонячним світом. В'їхали в густі тіні, директор полегшено зітхнув і, витерши обличчя, повернувся до Горошка.

— Ну, що ви скажете? Ніде не достанеш цегли. Це ж скандал! Кругом чудова глина. Не цеглу, а порцелян можна розробляти. А тут на кілька тисяч цегли не роздобудешся! І цегельні стоять спустошені. От біда!

Але Горошко тільки безнадійно махнув рукою. Проте Сахнович, неспокійно чмихнувши носом, знову сказав:

— Так! Так! Ви ж, певне, мусили б знати, як це так воно, властиво, виходить, за що ми не взялися, то все в нас не ладиться. Що тут за причина?

— Важко так сказати,— роздумливо й неохоче відповів Горошко.— Мабуть, мало ще досвіду в нас.