Робітні сили - Івченко Михайло

Вона в нас була якась козувата. А він — то це чистісінької води Хлестаков і дуже непевний кар'єрист.

— Ні, ні, я з вами не згодний,— рішуче заперечив Сахнович.— Це нова культурна людина, а що він щипучий трохи, самовпевнений і цупкий, то це просто тому, що він не знайшов відповідних собі умов життя. Тільки й усього! Але за ним іде нова культурна доба.

Тося потай і вдячно посміхнулась, Ганна Іванівна перевела на неї спостережливий погляд. Проте Гамалій не хотів сперечатись. Він байдуже позіхнув, ніби ця справа його зовсім не обходила, і, подякувавши за чай, устав, щоб іти додому. Тося встала й собі.

Попрощались вони холодно, байдуже, по-буденному.

Михайло Ісайович мерщій пішов до кабінету: сьогодні треба переглянути хоч газети, бо завтра гаряча робота з копанням буряків. На лабораторію завтра привезуть заліза, треба й його переглянути. В їдальні Ганна Іванівна брязкала посудом, з вікна потягло холодом. Хотілося спати.

Надворі було холоднувато й темно густою осінньою темрявою. Тільки поодинокі вогники станції стелили свої хвостаті пуки світла, що кололи темряву й кутали землю в привітне тепло. Одна смуга з приміщення Сахновичів впала на Тосю, як вона спинилась на ґанку. Гамалій поглянув на неї. Обличчя їй видалось смертно блідим. Він зазирнув в очі, але там було холодно й порожньо, як у забутому спустошеному монастирі.

Гамалій мерщій попрощався й мовчки пішов парком до себе. Швидко до кількох скупих смуг світла виповзла з кімнати Гамалія нова червонувата смуга й перерізала парк через потоптані клумби до самого куща бирючини, і кущ той послав густу павукувату тінь.

А тим часом далеко десь, з глибини цієї глупої ночі дзвінко й тривожно, з гострою журбою завив собака.

1928—2/ХІІ Київ