Робітні сили - Івченко Михайло

Вона просто стомилась від взаємної люті. Та й клопіт про хліб обрид їй страшенно. От вона й шукає якихось марев. Це цілком природно й зрозуміло,— сказав спокійно Сахнович.

— І тільки так, по-вашому? Значить, ви цілком відкидаєте наші ймовірні проекції на майбутнє? — поспитав Савлутинський.— По-моєму, в цім є багато наївного, вибачайте, голубе мій сизий! Ви ж дивіться. Як ми можемо створити те майбутнє, коли сила чинників не в наших руках, а ті, що залежали б від нас, ми не вміємо використати так, як нам треба? Ну, припустім, що за годину зчиниться величезний землетрус отут і все зруйнує. Чого варта буде вся наша проекція?

Сахнович чмихнув, розправив бороду собі і, дивлячись у підлогу, додав:

— Безперечно, десь у глибині родяться нові незнані форми людського життя, а які саме й коли вони прийдуть, ніхто того не знає.

Тим часом професор випадково поглянув у кабінет і помітив, що Тося звелась і, обіпершись на подушку, сиділа на канапі. Втомне бліде обличчя її напружено вслухалось у розмову і привітно посміхнулось, коли професор спинився на ній поглядом.

— Ну, знаєте, що, певне, ми притомили наше жіноцтво спіркою, або, вірніш, я своєю балаканиною,— сказав професор.

Він устав і, підійшовши до Ганни Іванівни, уклонився їй ґречно й тихо попрохав:

— Ганно Іванівно, господине люба, заграйте що-небудь. Ну, хоча б Ліста?

— Ага! Он бач який,— добродушно засміялась Ганна Іванівна.— Це ж не можна. Музика ж волю розкладає, як і всяка розчуленість, мабуть!

— Ні, серйозно, прошу вас! Я дуже вже скучив за Лістом.

— Та добре вже.

Ганна Іванівна поліньки сіла за рояль і так само поліньки й м'яко потонула в мелодії Ліста.

Професор сидів у фотелі й, нахилившись, пильно й пожадливо слухав, Орися поглянула на нього, і їй раптом видалося, що він прибитий якоюсь бідою. Професор, ніби відчуваючи її погляд, збентежено поглянув їй назустріч, очі їх на мить зустрілись, і Орися в тій ясній блакитній глибині відчула душу цього велетня, що заплуталась у тисячах міських впливів, і зрозуміла враз цю людину своїм жіночим серцем.

Програвши дві рапсодії, Ганна Іванівна рішуче заявила, що далі не буде фати.

— Ну, сердечна вам дяка,— вклонився професор і потім, звертаючись до Орисі, зауважив:

— Ну, да! У них Ліст, а в нас глибина відчування й своєрідного розуміння світу. Це, по-моєму, ще цікавіше, бо воно дає колосальні перспективи. Ото біда тільки, що живемо ми брудно й нечепурно, і то однаково: і фізично, і морально.

— Ви сьогодні страшенно захоплений і зосім чудний якийсь. Я вас таким ніколи не бачила! — зауважила Орися.

— Справді! А хіба це так зле?

— Ну, чого ж! Навпаки! По-моєму, це дуже зворушливо. Ви такий уважний і сердечний до всіх!

— І вам це подобається? — тихо й значуще поспитав професор.

— А ви хотіли, щоб це подобалось? — поспитала Орися й поглянула на нього своїми прозорими сіро-лісовими очима антилопи.

Професор поважно й серйозно вклонився й тихо сказав:

— Бачите, мені здається, що я, живучи отут у вас влітку, знову напився вашого сонця й земляної сили й знову полюбив свою землю, але якось по-новому.

— Це ви правду кажете? Ну, це ж прекрасно,— тоном старшого, але цілком щиро сказала Орися.

А тим часом Ганна Іванівна вийшла з других дверей і поважно сказала:

— Товариство! Прошу до чаю!

XXV

Було вже доволі пізно, коли Савлутинський з Орисею вийшли від Сахновичів. На них обох повіяло густими серпневими, трохи холоднуватими, але й запашними сутінками. На подвір'ї було поночі, і тільки злегка мерехтіли волохаті сильвети від ліхтарів біля конюшень та десь із парку йшло притишене червонувате світло, що таємниче й похмуро прорізувало густу темряву парку.

Обоє повернули були до головного корпусу, але біля ґанку спинились. Савлутинський запитливо, трохи похиливши голову, сказав:

— Я волів би, як ваша охота, пройтися ще трохи. Як ви, на це пристаєте?

Вона нічого не сказала, але, ловлячи своїми глибокоосяйни-ми очима його погляд, захоплено хитнула головою.

Професор мовчки подав їй руку, обоє знову повернули на подвір'я, поминули парк і вийшли просто в поле. Тут ще доходили потайні шелести просів, тихі посвисти сухих билин, а над усім звисала важка, згущена темінь далекостей, і тільки вгорі стелилася синя, припорошена оксамитовими ворсинами ніч, і зорі тремтіли й коливались у ній, як легкі сріблясті забавки.

З-поміж бур'яну знялася перепілка й важко з посвистом прохурчала в повітрі. А коли вийшли на подвір'я, надутий білястий шар з темною стіною дерев пробризкав собою велику печурку в небо. Орися схвильовано поглянула в той край, де вросла в небо та печурка, потім перевела погляд на професора й зітхнула.

— Я далі не йду,— сказала вона й поглянула допитливо на нього. І професор знову помітив, як з прозористих очей повстала глибока біляста смуга відсвітів.

— То, прошу, може, сядемо на канаву?

Орися мовчки хитнула головою на знак згоди і мерщій скочила за допомогою професора на насип.

— Ви, певне, того разу розгнівались на мене? — поспитав Савлутинський, сівши поруч і запаливши цигарку.

Орися одірвала свій погляд від далечини й розчулено прислухалась:

— Ні, я просто здивувалась.

— А чому саме?

— Так! Мені здавалось, що ви телицю збирались купувати.

— Слухайте! Не можна ж бути такою жорстокою! Справді ж бо! Я, знаєте, не вмію всіх тих сентиментів говорити. І не хочу, коли б ви знали. Все це мільйони разів казано й переказано. Все це, знаєте, страшно опошлилось, але все-таки, не знаю, як це сказати, але коли б це, ну, передало те, що я хочу сказати,— ну, словом, знаєте, я вас люблю, їй-богу. Ви ж прекрасна людина!

В Орисі мимоволі вирвався густий грудний сміх, й вона

поглянула на професора розчулено й сміючись. Над головою схопився густий задумано-невгамовний шум ялинок і потім поволі затих, потонувши в темряві парку.

— Ні, серйозно я кажу, ви справді прекрасна. Бо ви чула й гостра, ви — як прекрасно настроєна арфа, що детонує на всю гаму, впійману з повітря. Слухайте! Я не знаю, як усе це сказати, але, по-моєму, ви глибоко організована людина, що спромоглась підпорядкувати себе розумовим інтересам.

Вона подивилась на нього розчулено-теплим замріяним поглядом і вражено похилила голову.

— Залиште ж бо, справді! Ви ж мене зовсім не знаєте! Тепер в очах у неї відбилась уся густінь серпневої ночі

й зайнялася синіми діамантами. І, певне, це ще більш запалило професора, бо він раптом відчув, ніби хтось до нього простяг кінець якогось синього шовкового пояса, що зразу ж напоїв його гострою електричною силою.

— Дарма, що не знаю. Але я відчуваю вас. А це ще більш, ніж знати. Ви ж нова людина! Ви ж нова, прекрасна людина! Звідки ви така, я не знаю. Але ось відчуваю це сильніш, ніж переконання. І стукаюсь перед вами лобом, як побитий і переможений.

Орися мимоволі засміялась нервовим сміхом, але професор, перебиваючи той сміх, говорив далі:

— Ну, да, це більш, ніж переконання, бо ви наше майбутнє! Так! Так! Ви еліта нашого прекрасного майбутнього. Як я можу не вклонитись вам!

Орися раптом рішуче й протестуючи затрусила головою і подивилась на нього вогкими очима, що тепер ще ясніше заблищали.

— Ну, ви ж мене не знаєте! Як ви можете таке говорити! Я далеко гірша.

— Мовчіть, мовчіть! — замахав руками професор.— Я знаю вас багато краще. Розумієте? Я знаю, що ви можете, як давня весталка, як жриця Аполлонов а, згоріти десь на вогні. Ну, розуміється, ви можете звести з розуму сотню людей. Вони ж подуріють ради вас, попровалюють голови, побіжать за вами в огонь. Але я ні того, ні того не хочу. Ви мусите бути елітою, що несе сили свої свіжі й чисті в майбутнє. Чуєте?

Вона вражено й крадькома поглянула на нього й затулила обличчя долонями.

— Слухайте! — сказав професор тихше.— Я, певне, видаюся вам якимсь божевільним, Дон Кіхотом. Але слухайте! Не смійтесь! їй-богу! Дайте краще вашу руку! Дай я стисну тобі руку! Чуєш! І більш нічого. Не треба, голубко, нічого більш. Не треба опошлювати! Зараз ми розійдемось.

Вона раптом одірвала руки, звелася, вся простягтись до нього, й застигла вся зламано-витягнутою лінією, а очі тепер стали густо-променисті, і тільки десь з глибини донець визирала м'яка темінь, що всмоктувала його всього. Він усе ще дивився на неї своїми наївно-дитячими очима, відчуваючи, як моторошний холод проймає його всього.

І вона похилила голову, ніби прислухаючись до самої себе, і раптом, здригнувшись, побігла просто до парку.

Він біг за нею, почуваючи себе ніяково, по-дурному, і все ж гнаний тою гострою силою, що тепер уже цілковито опанувала його. Десь, уже близько від головного корпусу, він догнав її і, вхопивши за руки, прилип до них губами, і, впавши перед нею, притиснувся до ніг і докірливо сказав:

— Ну, слухай! Так же не можна жартувати!

Вона поглянула на нього згори, розчулена й осяяна теплою посмішкою, і стиха задумано погладила йому чуба.

— Бач, який дурненький! І пиху свою втратив!

І по тому раптом притиснула його чоло до грудей і зашепотіла розчулено, збентеженим у самій глибині душі голосом:

— Голівонько ж моя, який дурненький ти! Ти думаєш, мені байдуже, що ти говориш? Ти ж мені давно вже близький. Тільки я цього не показувала. Ну, а тепер однаково. Ти такий великий, а кумедний. Боже, який ти дурний! Ти, головне, думаєш, що все знаєш. І йдеш ото собі просто, піднявши голову. Знаєш, як ото за старих часів богатирі ходили на герць... Та це мені дуже подобається. Такі герої й мусять бути... але це страшно смішно виходить і... і нерозумно якось...

Він слухав її захоплено й пильно, розчулено цілуючи їй РУку.

— Справді ж бо, ти думаєш, що все знаєш і можеш все узнати. І страшно стукаєшся лобом, бо ти запальний і нестримний. Але я таких люблю. Я не знаю, як я могла жити без тебе. Це неможливо. Що було б, коли б ти не прибув сюди на станцію ?

Професор в нестямнім захопленні дивився на неї, і як вона, скінчивши говорити, зітхнула, пошепки й по-дитячому сказав:

— Так? Ото ти така прекрасна? А я, коли твоя ласка, страшенний лобуряка. їй-богу!

— Не знаю, любий, яка там я є. А певна тільки в тім, що треба йти якось до нового життя, щоб людина в тім житті була справжньою людиною, ясною й лагідною.

Вона подивилась на професора тихо й замріяно, далі схопила обіруч йому голову, гостро перехилила чоло й крізь нестримний поцілунок прошепотіла:

— Ти мій...