Робітні сили - Івченко Михайло

Проте на столі знайшлися й добрі страви, і всі жваво накинулись на них. Барзак розсмакувало жіноцтво, вважаючи, що він натуральний, не дуже терпкий, саме цей нумер, і що трохи кислуватий, то приємно до м'ясних страв. Тим часом чоловіки пробували портвейн, потім перейшли на токай. Але згодом і якось само собою помішались усі вина, і жіноцтву кортіло спробувати саме тих, що їх пили чоловіки.

— Тепер же рівноправність мусить бути в усьому.

— Ну, а ви, значить, знову до інституту? Я почасти заздрю вам, дорогий Вікторе Петровичу! — сказав Сахнович.

— Чому саме?—насуплено поспитав Савлутинський.

— А дуже просто. В вас шумливе інститутське життя, сила люду, кипить і шумує культурна робота.

Орися підійшла до професора, схилилась йому через плече, прислухалась. Професор запалив цигарку і, не зважаючи на Орисю, сказав:

— Але в тім житті ми розмінюємось на дріб'язки. Ви розумієте! До того — інтриги, склоки, причіпки, поїдання взаємне — це як було, так і залишилось прекрасною властивістю наших вишів. Ви ж розумієте, що в таких умовах надзвичайно важко робити якусь органічну роботу.

— Тут нічого не вдієш. По-моєму, не треба зважати на це. Просто треба одійти й робити свою власну роботу, як ви вважаєте за краще.

— Так воно ж само до вас прийде! Ні, цим ви нічого не зробите. Тут потрібні якісь органічні заходи.

— Можливо.

— По-моєму, треба справді творити нове культурне життя. Треба якось плекати бодай кущі людей, що імперативно ставились би до тих культурних цінностей, які вони засвоїли розумом.

— Голубе мій сизий! Це ж мрія! — сказав Сахнович і, вставши, пройшовся по кімнаті.

Савлутинський і собі встав і, підійшовши до Сахновича, сказав:

— А хоч би й мрія, то що? Значить, мрію цю треба здійснити. Ви ж розумієте, що сучасний тип так званої культурної людини мусить переродитись, так, так, культурно переродитись. Отой старий інтелігент, чи культурна людина, чи як хочете називайте, він просто бридкий мені. Це якась безвольна медуза. Може, ці люди й мають якусь ерудицію, але голови їхні — це решета, крізь які історія просіває разом з половою й справжню пшеницю.

— Ну, а що ж ви зробите, голубе! Це ж так швидко не діється.

— Я знаю! Але це треба починати зразу ж, сьогодні. Бо історія не стоїть на однім місці. Вона, як усе, росте, і в цей ріст мусимо вплітатись і ми.

Сахнович якось багатозначно засвистів і одійшов до вікна, Орися пильно, захоплено вбрала своїм прозоро-заглибленим поглядом чоло професорове й чуйно зітхнула. Але Ганна Іванівна знову покликала:

— Мабуть, серце, вже й чай можна!

Орися покірно зітхнула — це було страшно нудно: обов'яз ки господині. Але нічого не вдієш! Вона повернулась і пішла наливати чашки чаю. За чаєм Ганна Іванівна пустилась на жарти, рішуче заявивши, що вечеря й чай дуже гіркі, Орися мусила поцілуватись, невправно обнявши професора за голову, Тося засоромлено, по-чернечому спустила вії.

Після чаю трохи посиділи, склавши посуд. Тося раптом подала думку, що добре було б поспівати.

Тоді всі зібрались і пішли до Сахновичів.

Ганна Іванівна знову грала на роялі, а всі співали пісень. По тому професор під власний акомпанемент просвистів якогось чеського вальса і всі вітали його мистецтво.

Тося й собі заходилась і під акомпанемент директорового добродушного мугикання проспівала "Та не жур мене, моя мати". З піснею їй ринули всякі спогади. Вона згадала, як ще в травні, після вечірки в Сахновичів, цю саме пісню співав розпачливим голосом серед свіжої запашної ночі Горошко. її охопив враз великий жаль до себе самої. І вона мерщій, скінчивши співати, зайшла в кабінет і витерла сльози, що підступали якимсь нестримним і зрадницьким струмнем у горло.

По тому всі знову зійшлися й затягли "Тихо, тихо Дунай воду несе" і скінчили "Коло млина".

Орися раптом схопилася іти додому. Тося пристала до неї.

— А знаєте що? Я все-таки думаю...— Професор раптом спинився й махнув рукою...— Ні, краще напишу, як здійсниться...

— Справді. А скажіть, вам коней завтра рано давати? — поспитав Сахнович.

— Не знаю. Потяг, здається, відходить в 12.45.

— Ви, значить, на станцію, а не до міста!

— А розуміється! До міста нема чого забиватись.

— В такім разі, коней подадуть вам об одинадцятій. Усі швидко розійшлися. Прийшовши до себе, Орися мерщій

запалила лампу й, зворушено оглянувши кімнату, тихо сказала:

— Як дивно! Мовби й не було! Але цілих же три роки прожити тут! Хтозна, може, й кращих?

— Ти так думаєш, Орисю? По-моєму, трошки не так. Розчулювати свого серця не треба, та й боятись майбутнього не варто. По-моєму, треба здавити своє серце й твердо йти в те майбутнє.

Але Орися нічого не відповіла і тільки потайно зітхнула. По тому підійшла до Савлутинського, притиснулась і, зазираючи в очі, сказала:

— Ну, ти вже спати будеш! Лягай, мабуть, на канапі.

— Гаразд. А ти?

— Я ще трохи поприбираю. І речі поскладаю. Це ж наша жіноча справа.

Професор вимив рота і, швидко роздягтись, ліг на канапу.

Простягаючись на свіжім простирадлі, він поглянув убік до Орисі. На стіні жваво рухалась її зігнута тінь. Професор втішно подумав:

"Як повно напоює радістю, що хтось такий близький і принадний іде поруч у житті, як найвірніший друг. Як було нудно й сіро отак блукати самому!"

Але він і сам засоромився цієї думки й мерщій одігнав її. Незабаром він простягся й задрімав.

Орися прибрала посуд, щоб зранку віддати його Ганні Іванівні, потім заходилась складати речі. Інколи вона позирала на вікно. Там уставало зеленаво-бліде небо, зорі тухли, сивувато-тьмяні дерева парку тепер виплутувались з туманного павутиння, і було до болю журно й радісно тонкими переливами радості.

Все ж під ранок втома звалила. Орися швиденько прослалась, роздяглась, хвилину повагалась, поглянула на розпатлану голову професора, що спокійно посвистувала, посміхнулась, як щаслива мати до дитини, далі дмухнула на лампу й сама скочила під ковдру. А зелені полотнища знадвору ще виразніше заговорили тривожною радістю.

Певне, коло восьмої години Орися знову скочила на ноги і, швидко одягтись, взялася вкладатись далі. Професор прокинувся і, схопившись, зразу ж узявся допомагати: він уклав рукописи, й зав'язав валізки, і потім став прибиратись і сам.

Знадвору доходило гостре пахтіння листу, що в тихім повітрі споквола сідав на землю.

Зрання йшлось на ясний день, але ж к сніданку туман замазав його.

На сніданок обох покликала Ганна Іванівна. Снідали нашвидку й перекидались поодинокими фразами. Але не встигли скінчити снідання, як прийшла Тося й сповістила, що Петро вже чекає коло ґанку. Тоді всі раптом заспішили. Професор був трохи розчулений і тому підкреслено ґречний та щедрий на компліменти.

— Ганно Іванівно! Дозвольте сердечно вам подякувати за все. Я не знаю, що цінніше в людині — чи постійне копирсання у власнім мозку, чи здібність створити той радісний затишок, де можна спочивати й робити велике діло. По-моєму, це є великий талант, якого ми в свій час недооцінили, а жінка за це ж нас і скарала, бо вона зруйнувала й кинула той затишок. Дозвольте ж низько вклонитися вам, як мудрій талановитій жінці нашій.

Він і справді вклонився й поцілував руку. Ганна Іванівна соромливо замахала.

— Ну, слухайте. Буде вже вам! Ви страшенний балакун! Вам же їхати пора.

Втім, зворушений сам своїми словами, професор підійшов до Сахновича і, узявши його за плечі, сказав:

— Ну-с, Михаиле Ісайовичу! Спасибі за все, за увагу, дружбу і навіть за ту сочисту мудрість і злагоду, яку я відчував у вашім товаристві! Ви ж золотий чоловік! Ганно Іванівно, звертаю вашу увагу, Михайла Ісайовича треба берегти дуже й дуже! Таких людей тепер нема! І як діячів, і як людей! Я не знаю, я на місці Радянської влади беріг би його, як золоту скрижаль. Де ви тепер найдете такого мудрого, а головне чесного й завзятого організатора? Де ви бачили, щоб у нашу пору людина так віддано, працювала на користь суспільства!

— Е, де там, голубе мій! Ви краще не хваліть, а то швидше rio шиї дадуть. Знаєте, як тепер — що рік, то й нова людина!

— Ну, то не для вас ті звичаї заведено,— зауважив професор.

Вони кріпко поцілувались. Сахнович енергійно стиснув РУку:

— Ну, от, значить, і добре. Ми все гадаємо, що всього досягли, і можемо спочивати на станції. А воно, виходить, треба їхати далі... І знову на щось краще сподіватись... А все-таки, що б там не було, а ми працюємо на самих себе, на все робітне суспільство. Ото так, голубе сизий...— сміючись, сказав Сахнович.

По тому всі вийшли. Тося на диво сьогодні була розважна й весела. В коридорі вона догнала Орисю, вдарила по плечу й жваво сказала:

— Ну, ти, товаріщ! Професорська жена! Може, хоч собла-говоліш написати нам, як ти там влаштуєшся!

— А так, так, Орисю, це неодмінно,— підхопила Ганна Іванівна, що поволі, злегка перевалюючись, йшла ззаду.

— А знаєш, Тосько, я неодмінно сюди напишу,— сказала спокійно Орися.— А ти, як їхатимеш за кордон, заїзди й до нас. Перед тим і після того. Добре?

— Ну, з тим закордоном! Ще ж як воно там вийде!

— А так, так! Неодмінно заїздіть,— обізвався професор.— До речі, я можу вам дати рекомендації. Легше буде влаштуватись вам.

Коли було винесено й умощено всі речі, ще раз попрощались і побажали на все добре. По тому, м'яко погойдуючись, фаєтон од'їхав, короб його заблищав чорним лаком і злегка замаяв блакитний капелюх професорів та білий Орисин шарф.

Коли проїздили повз лабораторію, звідти дійшла бадьора пісня якогось майстра на будівлі, що молодечою ранковою радістю залоскотала серце Савлутинському. Орися ж сприйняла цю пісню з гострим тривожним смутком, ніби вона одрізувала від неї сонячний травневий ранок.

Ганна Іванівна важко зітхнула й пішла додому, тим часом як Михайла Ісайович а хтось погукав на подвір'ї. Тося мовчки вийшла на ґанок. Було по-осінньому холодно й хмарно. Тося одягла теплу осінню блузу й міцно підперезалась, і все ж холод пробирався крізь одяг. Вона поглянула на парк. В очі впав кущ бирючини. Тепер галуззя ще важче похилилось, ніби від утоми, лист пошерх, посірів і взявся сірою ржею.

"Осінь,— подумала Тося,— так швидко. А як багато прожито".

Вона поглянула на небо. По ньому сунули важкі руді хмари, гостро окреслені білою каймою,— справжні осінні хмари.