Робітні сили - Івченко Михайло

Та Савлутинський раптом обірвав свою похмуру задуму і рішуче поспитав:

— А скажіть, будь ласка, товаришко, вам не важко?

— Що саме?

— А справлятись з цією роботою, отут заправляти людьми, виводити цукровість буряків?

Але Долинна дзвінко і поблажливо засміялась:

— А хіба що ж тут? Та я нічого кращого й не уявляю для себе, ніби й родилась для цього. В мене й робота невелика: я тільки помічниця селекціонера.

— Так, значить? Тоді це прекрасно. Відгонить трохи Сковородою, але добре, справді добре.

Він обвів її всю холодним поглядом і додав:

— І добре те, що ви обстоюєте свої погляди. Це запорука того, що ви виб'єтесь на самостійний шлях, а в наших умовах цього не так легко досягти.

Тепер Долинна дивилась на професора по-простацькому щиро й захоплено. Коли ж він несподівано обірвав свої слова, вона непомітно зітхнула. По тому поглянула на нього запобігливо й злякано-покірно і поспитала обережно:

— А ви маєте велику роботу в нас, здається?

— А певне, що так.

— І довго думаєте пробути тут?

— Гадаю, все літо. Очевидно, треба не тільки дослідити причини дегенерації сорту, а ще й придивитись добре до методів селекції.

— Ну, так це ж дуже добре,— сказала зітхнувши Долинна.— На довше в нас зостанетесь, придивитесь до всього, з усіма ближче познайомитесь.

Савлутинський поглянув на неї лукаво, не криючи вразливої посмішки.

— Ви так думаєте, що це на добре? — поспитав він, стежачи за нею. Але Долинна полохливо опустила вії.

— А мабуть, що так. Ви така видатна людина, що могли б дечому й нас повчити.

Та лукава посмішка не сходила з вуст Савлутинського.

Тим часом директор, опинившись на придолинку, покликав до себе Савлутинського. Той велично повернувся до Долинної, холодно вклонився їй й повільно пішов наниз.

— Ось маєте собі селекційні бурякові ділянки минулого року,— сказав директор, коли Савлутинський підійшов ближче до нього. Однак професор зразу ж придивився до грунту, окинув оком увесь цей схил, що сходив на розділ, і безпомічно озирнувся.

— А скажіть, будь ласка, чим же ми викопаємо?

— Ну, що ви скажете? Це справді притичина,— забідкався директор, але зразу ж повернувся й запропонував: — А може, ножем? В мене є добрий ніж. Ось, коли хочете.

Директор подав великого садового ножа, і Савлутинський обережно, щоб не забруднитись, заходився копати.

Взявши в кількох місцях спідній і горішній шар, він кожну виїмку пересипав у папір, зав'язав у хустку і по тому вдоволено хитнув головою, даючи знати, що з цією справою скінчено.

Обоє вийшли на дорогу, де їх чекав Петро, сіли в колясу, кучер злегка стьобнув коняку, і блакитний капелюх знову повів широку смугу по ніжній синяві неба. А в ту смугу впивалась Долинна, все ще стоячи й зосереджено й пильно стежачи, як коляса поволі тікала в зело ланів.

"Петрівка" серед полільниць обірвалась. Натомість тепер загомоніли веселі дражливо-вщипливі голоси, посипались пе-регуки. Вітер підхоплював, рвав їх і тріпотів ними разом з кінцями хусток у повітрі. З-за пагорка показалась постать вершника. Швидко в нім упізнали доглядача озимих, Горошка, і тоді дальший край полільниць знову завів довгу пісню "Петрівку", а ближчий до дороги знову похилився в рядки буряків.

Доглядач спинився біля Долинної важко й осадисто, і в ту

мить, як кінь притьмом став, його важкий чорний чуб, що тріпотів крилами, прилип до скроні. І тільки тоді Долинна схаменулась й здивовано оглянулась. З смуглястого, зарослого бородою й ніби трохи опухлого обличчя з-під густих брів кололи якісь гострі, а разом і загадково-веселі очі.

— День добрий, Антоніно Георгіївно! Директор був?

— Так.

— А де він тепер?

— Он поїхав.

— Ах ти ж лишенько!

— Чого ви клопочетесь? Ще ж можна догнати. Доглядач похилив голову, пильно роздумуючи, далі поволі

підвів її й обперезав Долинну веселим спостережливим поглядом. На обличчі йому простяглася втішна посмішка. Долинна стежила за ним.

— Чого ви так пильно придивляєтесь? — поспитала вона.

— Цікаво! А куди ви зараз задивились? — поспитав він, примруживши око.

— Отакої! А вам то що за діло?

Але він подивився насмішкувато й зненацька кинув:

— Мадонна! Як картинка! Чудеса!

Потім енергійно кивнув головою, вдарив коня й пустився бігти навздогін за колясою.

З кожною хвилею він усе ближче й ближче під'їздив, доки виразно не став помічати рудавої, прибитої пилом сорочки директора й сріблястої стрічки на капелюсі в професора, бо коляса їхала стиха. Кінь вибрався на пагорок, звідти зійшов на схил і спинив ходу, всі троє людей ніби задрімали, так, принаймні, здавалось здаля. Але ближче стало помітніше, що професор поважно розмахував рукою. Трохи згодом він повернувся, подивився чомусь на далекий ліс і серйозно поспитав у директора:

— А скажіть, будь ласка, де ви таких дівчаток вибрали, Михаиле Ісайовичу?

— А? А що? Правда, цікаві? По-моєму, талановиті, прекрасні робітниці. Тут і чоловік не кожний справиться за них. Авжеж.

— Ну, я б сказав, що ця друга, бурячниця, сангвіністична. Це, видно, людина з огнем і, мабуть, здібна.

— О, незвичайно здібна! Головне, все робить жартома. Розумієте? Я боюсь, що з неї вийде або многоплодна самиця і потоне десь у пелюшках, або весталка, що запалить працю і сама на ній згорить. Не знаю, втім, а по-моєму, так.

— Ну, скажіть! — суворо поглянув на нього професор.— Мені теж здається, що в неї велика й темпераментна сила.

Директор непевно знизав плечима. В цю мить біля них важко загупало. До коляси верхи підбіг доглядач Горошко. Він байдуже і ніби зневажливо привітався і підкреслено гостро кинув:

— Так діло таке... з рядками розмноження не кончимо на цім тижні.

Директор умить насупився:

— А чому саме? Що там сталося?

— До долини страшно проросло берізкою. Робочі не справляються.

— Ну, то що я зроблю, голубе?..— Він недовірливо зиркнув на доглядача і ніби навмання сказав: — Але на суботу треба закінчити поління. Авжеж...

— Не вправимось, Михаиле Ісайовичу. Справді, не вправимось.

— Ну, як знаєте.

— Ну, таке... Тоді додати треба робітників.

— Ви тільки послухайте! Та бійтесь ви Бога. Де я візьму грошей? Та ще ж я мушу й соцстрах, і культфонд. Що ви хочете ?

Горошко загадково посміхнувся.

— Та нічого. З розплатою почекають люди. А ми це на завкомі обладнаємо в один щот...

— Ну, коли ви беретесь, я нічого не маю.

— Значить, можна брати?

— Коли ви обіцяєтесь, щоб почекати с виплатою.

— Неодмінно, Михаиле Ісайовичу. Значить, я сьогодні кли-

Він енергійно, по-молодецькому махнув кашкетом, чорні пасма волосся затріпотіли на скронях важкими крилами; він надавив острогами коня і, круто повернувши, побіг назад.

Увесь час, як Горошко говорив, за ним стежив Савлутинський, і тепер, коли той зник, він гостро повернувся до директора й поспитав:

— А це що за один, коли ваша ласка? Директор знизав плечима:

— Не можу й сказати. У всякім разі, цікавий і вельми загадковий тип.

— А в ньому, я б сказав, є щось трагічного. Отой проділ на голові, з тим чорним чубом, ніби хтось череслом надавлює й ріже чоло. Щось справді важкого в цій людині. І мені здається, він сам знає про це!

І дивна річ, як тільки професор згадав про цього чоловіка, в нього десь із самого тьмяного споду душі спалахнуло несподіване й дике бажання — розчавити цій людині голову.

— Не знаю. Його прислав райком. І так якось дивно. Я можу всяко подумати. А тим часом з роботою він справляється. Ну, то що ж, нехай працює. Хоч я ще сподіваюсь від нього всякої капості. А втім, побачимо. Якось-то буде...

Директор махнув зневажливо рукою й одвернувся. За хвилину він ухопив професора за руку й показав удалечінь на ліс, що синів під самою смугою обрію.

— Ну, то бачите... Он блакитно-сріблястим виблискує. Помітили? Що ви скажете?

Асистент примружився й задивився.

— Ото й є той самий ліс. Розумієте, ціла ділянка будівельного дерева. Ми колись поїдемо туди. А все ж таки лабораторію будуватиму, голубе мій сизий, без цього не можна! — енергійно закінчив директор.

Вони під'їздили до парку. Звідти тягло густою свіжою прохолодою. Знизу зривалось вітром, що котив широкою хвилею по верхів'ях парку; з парку віяло густішими подувами прохолоди. І тоді ж, ніби схаменувшись, Петро вдарив коняку, вона рвонулась і побігла до воріт подвір'я.

IV

До кабінету селекційних дослідів з парку доходили густі шелести, а заплющивши очі, здавалось, що хтось віяв там на велику віялку й, поворухнувши ситами, викидав цілі чували вогкої прохолоди, а сама віялка пожадливо й захекано вбирала густі полумені спеки.

І, певне, тому в кабінеті, куди заходив з густої липової алеї заспокійливий холодок, було тихо й приємно. Але ця тиша була тільки зовні, бо люди сиділи тут, зосереджено заглибившись у працю, хоч думки їм були неспокійні. І особливо цей неспокій дався сьогодні професорові Савлуганському. Справа так стояла, що крайніми, надмірними зусиллями він мусить викрити причину регресу сорту А-379 і, значить, звідси зробити прогноз на майбутнє й подати ліки, що хоронили б інші сорти від цієї біди. Коли він не дійде якихось способів, під велику загрозу стане як авторитет інституту і зокрема кабінет селекції, що відрядив його сюди, так і його власна гідність, особливо та висока шана закордонної спеціалізації. Але й це все було в значній мірі пусте, справа ж, звичайно, в самій суті: як це так можна було не викрити, коли всі дані до аналізи є, коли даний процес відбувався в цілком ясних, виявлених, визначених умовах? Що саме могло тут так сильно діяти, коли всі дані було взято на увагу: внутрішні автогенетичні властивості сорту, втома клітинок чи зовнішні умови, і які саме? А може, тут заговорила сила атавістичного закону, коли сорт, доведений до максимуму можливостей, дав тепер гострий регрес?

Він перевірив хімічний склад вийнятих шматків грунту, і вийшло, що це був звичайний долинний чорнозем з піскувато-глинястим підґрунтям; тим-то, власне, й у горішнім шарі був значний відсоток піску, але разом з тим і великий відсоток для тої місцевості гумусу, рудувато-чорного й масного. І, як виявилось, ці виїмки майже не відрізнялись, або, вірніш, дуже мало відрізнялись своєю структурою від усього ґрунтового покриву даного ландшафту.

Так само й щодо інсоляції, то і в цім, властиво, не помітно було будь-якої значної різниці.