Робітні сили - Івченко Михайло

А тут біда ще й з соцстрахом. Мабуть, так, що й його доведеться платити. Ото таке...

Він загадково посміхнувся в свого смоляного вуса.

В'їхали саме в довгу смугу житів, і всі мимоволі стихли, прислухаючись до того задуманого погойдування, що йшло житами. Важкий колос достигав і втомно хилився додолу, хвиля від нього погойдливо сунула в глиб ланів, вилискуючи жовтогарячими відблисками, що потухали в теплій млі над яром.

На придолинку в'їхали в піщану смугу, і кінь пішов поволі. Тося заплющила очі, прислухаючись до того жалібного писку, що точився під колісьми. І їй чомусь нагадались величезні азіатські пустелі і нудна киргизька пісня. На мить вона розплющила очі й поглянула на доглядача, що сидів напроти й пожадливо дивився своїми темними, тепер гостро-колючими очима. Від того погляду їй стало млосно. Вона заплющила очі й притаєно посміхнулась.

І та млосна теплінь, що вдарила їй у голову, тепер м'якшила і ніжила тіло. Тося зірвала по дорозі високу стеблину бур'яну і, влучивши момент, коли доглядач задивився вбік, повела тою стеблиною йому по обличчю. Горошко неприємно одвів обличчя, поглянув на Тосю важким тьмяно-допитливим зором і таємниче посміхнувся.

— Жажка ви людина! —тихо сказав він.

— Ну! Чому ви так думаєте?

— Кортить балуватись!

Тося тепер замахнулась стеблиною і вдарила по голові доглядача, але той схопив бур'янину й викинув. І зразу ж у Тосі якось відпала охота до пустування.

Коли приїхали додому, Тося зразу попрощалась і, млосна від задуманого вечора, поволі пішла до себе. І вже дома, сівши в крісло, вона виразно відчула: їй б'є в голову гарячим шумовинням. Вона заломила руки й потяглася, але від того ще густіш ударило потоками крові. Тося, приголомшена, покірно похилила голову й задумано прислухалась, зазираючи в темну безодню.

XV

Савлутинському всі ці дні йшли розмірено й певно, з рівним напруженням і міцною загартованістю, що давало йому так само рівну й невтомну енергію в праці. І як завжди в таку пору, що б він не робив, думалось йому викінченими формулами, однаково, чи то йшло про його особисте життя, чи про щось інше. Тим-то й сьогодні, починаючи ранок по-звичайно-му, а саме: п'ятнадцять хвилин повітряної ванни й потім витертись вогким рушником — він чомусь твердо й виразно подумав про село, згадав, яке непролазне болото стоїть там восени, і все життя йде там ніби борсання в болоті, коли люди забувають навіть, що таке вода, йому раптом прийшла переконана думка:

"Щоб утягти село в культурний процес, треба справу починати не з сільбуда, який за тиждень обкурять так, що потім і за місяць його не вивітриш, а з пішоходу, бруку й води".

Потім він заходився аргументувати: с Хвалена охайність нашого селянина — то просто легенда, бо його миють здебільшого, як він народиться та помре. Отже, треба призвичаїти його до води, щоб він щоранку, бодай хоч літом, обливався. Це розів'є йому акцію і дасть організованість дії. Так само пішоходи й брук дадуть йому певність у всіх його вчинках".

Але ці думки пройшли йому, як проходить багато думок людині, поверхи, не зачіпаючи людини в глибині й не полиша-ючи майже ніякого сліду, хіба що зворушивши давній біль за батьківщину, за те село, звідки він і сам здавна колись вийшов, за його рідних, життя яких за цей час майже не змінилось, і він сам нічого не міг зробити, щоб допомогти поліпшенню того життя. Та, властиво, вже порвались і ті реальні зв'язки з родом, що колись його живили. Багато з його рідних уже померло, а в тих, що зостались живі, чуття родацтва прив'яло, і Савлутинський тепер згадував своє дитинство, як далеке життя якоїсь іншої істоти, а не його власне. Тим-то він любив свою землю болем емігранта, тим болем, що прив'язав його знову до батьківщини, а разом з тим і чуттям людини, одірваної від тої землі.

Однак він зігнав і цей смуток і заходився одягатись. Він швидко розшукав у валізці ластикові, допіру випрасувані штани й свіжу англійську сорочку, і коли все це одяг і відчув м'яку й свіжу тканину на тілі, щойно настудженім, що тепер швидко й інтенсивно нагрівалось, стало йому в відчуваннях повно й утішно.

Сніданок і вечерю він любив сам собі готувати. Тим-то й сьогодні, поволі смакуючи цей процес, він зварив собі доброї кави, ще вивезеної з-за кордону, нагрів молока і сів передивлятись останню книжку записок інституту, що її тільки вчора ввечері передали йому з пошти. Він перебігав байдуже й нашвидку сторінку по сторінці, тільки передивляючись, що саме було вміщено в книгу. Раптом він увесь гостро напружився і вп'явся очима в книгу. Він пильно в роздумі прочитав кілька сторінок і замислився. Далі, не розбиваючи того роздумування, став ходити по кімнаті.

Ну, тепер все ясно. Те, що ще взимку якась таємнича рука сплітала навколо нього інтригу, і він це добре почував і нарешті зрозумів, до чого й від кого це йшлося, тепер стало цілком ясним: проти нього тепер цілком тверезо сплітав одверту й грубу інтригу молодий асистент з кафедри росли-новодства — Івгушенко. Це була людина, власне, мало освічена, тупа, однак з великими претензіями до життя. З осені минулого року він проліз у президію предметової комісії, і за тим, що голова комісії професор прикладної ботаніки гром. Котушкін майже ніколи не бував на засіданнях, усі справи предметової комісії перейшли до Івгушенка. І він, скориставшись з цього, взявся брутально, бо й сам він швидше скидався на пристава старих часів, в'їдатись у Савлутинського тільки з одним наміром — перехопити у Савлутинського дисципліну часткового рослиноводства, яку, буцімто, дано йому було зовсім несправедливо, сам же він викладав тільки культуру бур'янів та був науковим співробітником кафедри.

Так, властиво, воно складалось на весну, як добре собі з'ясував це Савлутинський. На той же час було пущено деяку агітацію серед студенства з нахилом кваліфікувати Савлутинського, як звичайного політичного емігранта, якому з політичних моментів було небезпечно давати самостійну дисципліну. Комосередок, профком та місцевком з цього приводу підняли були шум, але,гаразд дізнавшись суті справи, ніби вгамувались, і вся справа була захолола.

Тепер її знову порушено, тільки вже з іншої сторони. На дві книжечки Савлутинського, що вийшли окремими відбитками з праць дослідної кафедри "Про деякі новітні методи селекційного дослідження" та "Роль вітамінів у рослиннім світі", в записках інституту було вміщено рецензію за підписом К. І-ко. Сказавши кілька компліментів спочатку на адресу Савлутинського, автор рецензії надалі цілком розперезався і дійшов того, що визнав за дуже шкідливе з наукового і громадського боку керівництво дисципліною часткового рослиноводства, яке провадить автор на тій підставі, що студентам подаються деякі хибні наукові погляди та методи, яких в умовах радянського господарювання не можна застосувати.

Автор рецензії ніби цілком щиро радив професорові] Сав-лутинському зректися цих хибних і небезпечних наукових поглядів і засобів, але Савлутинський легко впізнав у тій пораді найелементарніше бажання всяким способом скомпрометувати його, Савлутинського. І йому тепер знову тут, у цій тиші, з свіжою прикрістю встала та брудна й огидна інтрига, що так завзято снувалась навколо нього.

Розпалившись, Савлутинський зразу ж узявся був писати спростування і конкретним матеріалом розбити всі обвинувачення проти нього. Але, згадавши, що в інституті в цю пору нема нікого, що записки кафедри можуть вийти десь тільки не раніш грудня, в загальній же пресі не годилось би з цим виступати, він махнув рукою, надумавши відкласти все це до осені, коли сам особисто повернеться до інституту і тоді все з'ясує.

Тим-то він, забувши про сніданок, взяв капелюха й стека і поволі, звичайною вимуштруваною ходою, пішов до селекційного кабінету.

Але в самім кабінеті той неспокій і невдоволення, що гнітили його останнім часом, тепер напосіли свіжою силою. І ніби тільки для того, щоб перемогти це неприємне чуття, він намірився сьогодні розв'язати той вузол, біля якого останніми днями застряв у своїх дослідах.

На тепер, треба сказати, багато чого було з'ясовано. Дані варіаційних кривих свідчили, що сорт інтенсивно розпадався і тільки подекуди витворювались якісь компактно-однорідні екземпляри сорту, що схожість засівів цього сорту давала дуже низький проти інших сортів відсоток, що, значить, сорт цілком виразно дегенерував. Це було ясно і цілком певно! Але вся біда в тім, що, властиво, ці дані взято тільки за останні три роки, до того ж вони охоплюють тільки декілька ділянок і кагатів. Решту ж матеріалів щодо грунтів було немилосердно переплутано, і тепер майже неможливо зробити якісь висновки з цих аналіз.

Він ще раз поглянув на Цюрмулу грунтів. Так, це була тучна долинна чорноземля із значною частиною нанесених підзолів. Значить, якнайсприятливіші грунтові дані. Тоді у чім же тут справа? Звідки могла виникнути дегенерація сорту? Якісь автогенетичні умови? Виснаженість і зношеність клітки? Але чому саме вона сталась? Під впливом яких причин? Ось питання, яке сьогодні так само гостро мучило проо^есора, як і всі попередні дні.

Сьогодні практиканти подали нові варіаційні криві, перероблені для сорту А-379, і тільки для тих даних, що стосувались ділянок на чорноземлі. На цих кривих лінія десистенції сорту, особливо в підсумованих даних, надто гостро підкреслилась, а разом з тим виразніше намітились і якісь нові скупчення поодиноких екземплярів. Він виписав ці номери і простежив, що вони дали за останній рік. їх було розумно виділено й нарізно реєстровано. Справді, вони показували тривалу кліматичну стійкість і високу цукровитість. "Ну, так, це цілком вірно, в процесі десистенції сорту диференціювались окремі індивідууми, і ось одна лінія з них пішла вгору, але, певне, вона швидко дасть злам униз, і на цьому буде могила сортові!"

Втім, певна кліматична витривалість цього сорту дуже непокоїла професора й розбивала всі йому карти. Сьогодні він просидів над цими даними до самого обіду, а повернувшись по обіді, знову заглибився в роботу. Він розшукав деякі дані з французьких, чеських, польських станцій, що про всяк випадок захопив з собою з інституту, й тепер побажав переглянути їх.