Робітні сили - Івченко Михайло

Потім у вирі пізніших літ Маруся зникла і, здається, вдруге вже не поверталась до інституту.

Будинок, де жила Маруся, заходив у глибінь левади, над самий яр, а до нього йшла поміж акаціями і старим сливняком вузенька доріжка. Коли Тося підходила вже до будинку, з-за рогу вискочив рябий, сліпий на одне око й капловухий собака і, кілька разів хрипло гавкнувши, кинувся лащитись. По тому раптом розчинилось вікно, і крізь нього, притримуючи поли капота, визирнула й сама Маруся.

— О, Тосю! Яким це ти побитом?.. Заходь сюди!.. Вона оглянула її, засмикалась неспокійно і потім певніш

додала:

— А то знаєш що? Я краще сама вийду в садок. Винесемо плахту. Там краще. А то в нас такий розгардіяш.

Вона справді незабаром вискочила з плахтою й, розмашисто поцілувавшись, повела Тосю на невеличку галявину під березою й розіслала плахту. Тося озирнулась і помітила якусь на диво яскраву й молоду долину яру, по той бік за підгір'ям залізничну колію й клапоть лісу, що зализиною врізувався над самий яр, а від себе відрізував гострою скибою великий простір щойно розкорчованого поля, де ще самітньо стирчали поодинокі дуби.

— Ну, сідай, будь ласка, та дай подивлюся, яка ти є! — говорила Маруся.— Ти така ж самісінька! І червона, й здорова. І працюєш у любій справі!

— Та що ж, здається, ніщо не змінилось,— засміялась Тося й млосно потяглась.

— Ти молодець, справді,— заздро сказала Маруся.— Ідеш вперед. А мені, знаєш, уже зав'язало,— кінець!

Тося поглянула на неї, зупинилась на її шиї, гостро помітивши, як по-гадючому збрижилась шкіра під волоссям, і подумала прикро: "Старіється". Втім, вона одігнала цю думку й запитала співчутливо:

— А що з тобою сталось?

— Та що ж, як і з усіма: маю бебеку, от і все. Значить, тепер уже мамаша, господиня, дружина. Що хочеш, тільки не громадянка.

— Та тобі так здається.

— Що ж тут здається, коли це правда. Ось побачиш, коли ти придбаєш таке добро, то й тобі світ зав'яжеться.

Тося відчула в цім неприємні нотки гострого роздратування й рішуче заперечила:

— А хіба ж ти не можеш якось улаштуватись, ну, залишати рідним абощо?

— Авжеж. Хто ж його зможе доглянути так, як мати? Та я й не можу довіритись кому б не було. Це неможлива річ.

Тося зачекала хвилину й непевно поспитала:

— А чоловік твій зараз дома?

— Ні, він у Харкові. Йому то що? Має собі посаду, пише якісь книжки з сільськогосподарської економії і не має жодного клопоту.

— А чом же ти не їдеш до нього?

— Як тобі сказати — нікуди, знаєш, їхати. Ніяк не знайдемо приміщення. І потім, він збирається їхати за кордон в наукове відрядження,— запишавшись, додала Маруся.

— Та не може бути! Це ж дуже цікаво. А як же він домігся цього? Знаєш, Марусинко, ти розпитайся в нього й напишеш мені. Добре?

— Узнати то я взнаю, але тобі не напишу. Ти мусиш сама приїхати. Безсовісна така — цілий рік не показувалась!

— Ну, Марусинко, не сердься. Ти знаєш, яка сила в нас роботи.

— То що ж, робота роботою, а дружба дружбою. Вона раптом крутнулась і, озирнувшись, збентежено вигукнула:

— Що ж це я тебе так приймаю? Солов'я баснями, кажуть, не кормлять. Зажди ж трохи, я принесу тобі хоч їсти. Там, здається, мама напекла пирогів з вишнями.

І Маруся, зірвавшись, побігла до дому. Тося поглянула услід їй і тільки тепер помітила, що ноги Марусі якось плутались і бовтались у довгім капоті, сама вона була худа й виснажена і в цім убранні ще вища ніж звичайно, а жовте обличчя витяглось гостро підборіддям уперед, як у коняки. Тося неприємно скривилась, проте відмахнулась від цієї думки, як від обридливої мухи.

Маруся незабаром визирнула з будинку й нагукала:

— Он, бачиш, яке щастя маю.

Справді, на Тосю дивилось витріщеними безглуздими очима немовля; висолопивши язика, воно подеколи похитувало головою й хикало, а піна збігала з куточка рота довгою смугою. Тося мимоволі скривилась і, приховуючи своє неприємне враження, одвернулась. І, певне, це помітила Маруся, бо вона мерщій забрала дитину й зникла в кімнатах. Втім, вона швидко знову вийшла й, поставивши перед Тосею миску з пирогами, закликала:

— Ну, пробуй, будь ласка, це мамине мистецтво.

І сама ж перша взяла пиріжка і стала байдуже й ліниво його жувати.

— Оце мої університети, як бачиш. І це такі важкі лекції, що ні вдень, ні вночі не маєш собі просвітку.— Вона байдуже позирнула на яр і додала: — Колись і ти потрапиш до цього університету.

Тося суворо, не мигаючи дивилась на неї.

— А як не потраплю? —поспитала вона.

— А де ти дінешся? Міняти щотижня чоловіків? Це теж не діло...

— А як я зовсім їх не матиму?

— Ну, положим, хто б тобі повірив! Та й для чого, власне, я не розумію, коли ти гарна й здорова з себе людина. Навіщо нехтувати тим, що дає нам життя? їй-богу, його так мало нам випадає.

— По-моєму, жінка, взявшись за наукову чи громадську роботу, не повинна мати дітей.

— Ну то й що! А хіба їх обов'язково треба мати? Можна й без дітей.

— Як же я можу не мати дітей, вийшовши заміж? — здивувалася Тося, але Маруся з лукавим сміхом поглянула на неї й засміялась.

— Боже! Яке ти ще наївне й зелене! А ще селекціонерка, біологічка.

— Ну, що ж тут такого?

— Та тепер, знаєш, уже з семирічки виходять, знаючи всі таємниці кохання.

І Маруся, присунувшись ближче, заходилась сласно й пошепки розповідати ці таємниці. Тося який час зацікавлено й уважно слухала, але далі якось уся зашарілась, очі злякано вп'ялися в Марусю й запливли сльозами. Нарешті вона енергійно захитала головою й одсунулась далі від Марусі.

— Та що ж тут такого? Це ж усі тепер роблять! По-моєму, це просто дурниці — жити увесь вік з одною людиною. А раз так, значить, ти вже не можеш мати дітей.

Тося, однак, сердито й рішуче захитала головою й, грізно поглянувши на Марусю, важко сказала:

— Як це ти так могла огрубіти, Марусю? Просто я не впізнаю тебе!

Але Маруся удавано вразливо витріщилась на неї і потім голосно зареготалась.

— Ну, слухай! Та ти що, справді інституточка якась наївненька?! В яку ти пору живеш?—поспитала вона.

— А хіба ж таки ото йти в усьому за модою? Ти ж і сама он, бачиш, дитину маєш!—сказала серйозним докірливим тоном Тося.

— Ну що ж, трапилась помилка. Та й потім, коли хочеш знати, вона мені не на заваді.

"І це говорить колишня революціонерка й студентка",— прикро й зневажливо подумала Тося. Вона хапалась за якусь думку, якої все ж не могла спіймати й визначити, і тільки яр уставав перед нею ніби в тумані дівоче-принадними підгір'ями, молодий і омитий. По тих підгір'ях поп'ялися тепер яскравими плямами кози. І це їй неясно нагадало прадавні часи світу, патріархально-молодого, коли людина по-наївному накидалась на життя, щоб спізнати його. І непомітно в серце сочилась отрутою втома віків, що їх витрачено на спізнання світу та боротьби. З того боку яру доходило мекання кіз, поблизу дзвонили коники, а її дратував кислий запах поту, що в подувах свіжого повітря особливо гостро доходив від Марусі. І це якось нестерпуче-прикро дратувало й гнітило Тосю. Вона безпомічно озирнулась, потім завагалась, у роздумі кусаючи губи, ніби шукаючи якоїсь нагоди для нової розмови, і нарешті встала й тихо сказала до Марусі:

— Ну, мені пора.

— Чого так швидко, Тосю? — Маруся дивилась на неї запобігливо.

— Мене, мабуть, там чекають.

— Слухай, так ти ж не забувай! Зазирай, будь ласка!

— А ти не забудь поспитати в чоловіка про відрядження! Вони холодно поцілувались, і Тося поквапом пішла з двору.

Біля воріт вона ще раз спинилась, помітила, як від будинку все ще дивилась на неї, заздро, як їй здалось, Маруся. Вона швидко завернула за ріг і поспішила заховатись за парканом.

Але не встигла вона поминути й одного рогу, як назустріч їй під'їхала Ганна Іванівна.

— В кого ви були це? — поспитала вона, коли Тося підійшла до неї.

— А тут живе колишня моя шкільна товаришка.

— Хто це?

— Маруся Петренкова.

— Ах, це та! Ну, знаєте, вона мені зовсім не подобається. Вона завжди була з якимись неприродними претензіями. І потім вона, здається, з великим честолюбством і недобра.

— А зараз вона, по-моєму, зовсім опустилась і загрузла в родинних клопотах.

— Ну, так я й знала,— впевнено сказала Ганна Іванівна і далі, ніби вважаючи, що з цією справою покінчено, стала розповідати про те, що вона встигла зробити.

Ішло вже на вечір, бо тіні на вулицях застигли густими й кострубатими плямами. На пішоходи висипала у святковій одежі сила молоді й, лускаючи насіння, спокійно проходжувалась так, як це, певно, було й багато-багато літ перед тим. Базарний майдан так само спорожнів і лиснів, як ребрами, спустошеними рундуками та риштованням яток. Попри них валялась сила сміття — папірців, соломи, кінського гною і старі трухляві панчохи. І той самий запах, що ще й зрання дратував, тепер обійняв їх густою хмарою — запах коломазі, сіна, помади й гасу.

Вони поминули старий пузатий собор на невеликім майдані, і перед ними розіслалась широка долина річки. На луках повгрузали в м'які зелені полотна купки сіна, десь поблизу на оболоні біліли пухнаті й рухливі опуки гусей. На греблі, як вони з'їхали, кінь пішов тихим тюпцем, на містку він насторожено й сполохано прохропів і гучно загупав, а вибравшись знову на греблю, побіг рівним бігцем. Сонце повисло над самим шпилем міста, а клапоть його відірвався й застряв на окоренкові верби і тепер бив у вічі скалками променів.

В самім кінці греблі вони догнали Горошка. Той, важко налягаючи своїм натоптаним тілом, ішов рівною зосередженою ходою, широко розмахуючи рукою. Коли коляса порівнялась із ним, він суворо й байдуже поглянув на неї, але зразу ж обличчя його витяглось у стриману посмішку.

— О, а ви це яким чудом? — поспитав він.

— Сідайте, підвеземо! — запропонувала Ганна Іванівна. Він мерщій затюпав і, незграбно вмостившись, обтер папером свої прибиті пилом чоботи.

— Де це ви були? — удавано сердито спитала Ганна Іванівна.

— А на конференції Окрпрофспілки.

— Що ж там, може, ставки нам збільшили? — поспитала Тося.

— Хіба вам тих грошей мало! — жартома відповів доглядач і, звертаючись до Ганни Іванівни, додав: — Знаєте, напирають на станцію.

— Знову щось не так?

— Та там цілий скандал виходить. Дорікають нам, чому ми затримуємо поденних з виплатою.

— А ви ж боронили нас, принаймні?

— Розуміється, я боронив* але що з ними поробиш? І потім, тут їхня правда.