Робітні сили - Івченко Михайло

Я не хочу його бачити сьогодні. Значить, нам треба кудись утекти!

Орися невдоволено знизала плечима, але поволі поклала книжку й зібралась іти.

— Куди ж ми підемо?

— Ходімо до Ганни Іванівни. Знаєш, ми давно в неї не були.

Орися холодно поглянула на неї, але мовчки хитнула головою, і обоє вони вийшли надвір. Перейшовши подвір'я, вони зразу ж зайшли в палісадник, що оточував приміщення ди-ректорове, і повернули зразу за ріг. Але коло веранди обоє спинились. Тося вихопилась уперед, пройшла до самих коло

нок і, пригрозивши рукою назад, обережно пробрала дірку в плетиві винограду й задивилась. На веранді біля самовару мила посуд Ганна Іванівна. Тося нахилилась і, взявши з землі суху ломачку, зайшла за ріг, до самих східців. Заждавши слушної хвилини, коли господиня саме похилилась, витираючи посуд, Тося замахнулась і пошпурила паличку, а сама мерщій заскочила за стіну й прислухалась. Паличка вдарилась у самовар і відскочила.

— О! Хто це? — Ганна Іванівна підвела голову, озирнулась, далі повернулась до східців і рішуче сказала:

— Ну, не балуваться! Заходьте краще сюди.

Тоді обоє дівчат вискочили з засади і, весело регочучи, побігли на веранду, просто назустріч спокійним і трохи насмішкуватим очам Ганни Іванівни.

— Ну, ну, заходьте. Чай будете пити?

— Та йдіть ви з вашим чаєм,— задиркувато сказала Тося.— Ходімо краще кудись погуляємо.

— Я не можу, Тосічко!

— Чому не можете?

— Бо ще не поснули діти. А потім скоро приїде з міста Михайло Ісайович. Я мушу чекати його.

— Навіщо?

— Як навіщо? А що ж він буде сам-один тут робити?

Тося підійшла ближче й, схиливши набік голову, дивилась просто на неї веселим задиркуватим поглядом. По тому губи їй скривились у глузливу посмішку:

— Пенелопа! Просто Пенелопа! І, зірвавшись, крикнула:

— Чи ви мені довго отак старушку корчитимете?

І зразу накинулась на господиню й немилосердно залоскотала її. Ганна Іванівна безпомічно одмахувалась, вигинаючись круглою флегматичною постаттю, ніби вся заплутана в тенетах, важко сопіла та верещала. Нарешті вона якось вирвалась і, загородившися стільцями, насторожено чекала нового наскоку.

— Слухайте! Ви ще довго будете казитись?

— А що?

— Ну, вже ж пора якось скрутити. Хоч так, Микито, хоч сяк, Микито.

— Що скрутити? Що скрутити? Пенелопа ви нещасна! Тося, засукавши рукава, заходилась брати цей новий підступ.

— Ой, Орисю! Допоможіть!

— Ти що сіпаєш господиню? — прискочила Орися.

Але Тося поглянула на неї удавано зневажливим поглядом і кинулась штовхати й лоскотати господиню. Ганна Іванівна вискочила з загороди й сама встряла в цю колотнечу. Нарешті вони удвох таки повалили Тосю, і з цього зчинився ще більший сміх і вереск, але воювати всі перестали. Тося підвелась, обтрусилась і, дивлячись на Ганну Іванівну докірливо, похитала головою.

— Це називається чемна господиня!

Ганна Іванівна з удаваним докором поглянула на неї і з зовсім несподіваною та незвичною для неї легковажністю підбігла до Тосі.

— Ну, Тосічко, ви ж не сердіться. Сама ж ви перша почали цей бокс з футболом.

Всі троє весело зареготались. Отже, й ця хмара непорозуміння легко розвіялась.

Тося ступила в кінець веранди й, заглянувши в щілину поміж галуззям дикого винограду, голосно вигукнула:

— Матінко! Як же тут гарно!

— А ви думали, Тосю! — задиркувато відповіла господиня.

— Яка долина звідси! Ну подумайте, мовби тільки вчора народилась земля. Та ще й квітник спереду. Я б тут увесь час сиділа б і мріяла.

— А хто ж вам заважає, Тосю? Приходьте й мрійте,— з легким лукавством відповіла Ганна Іванівна.— До речі, вам є про що помріяти.

— Ганно Іванівно! Прошу без натяків! — повернувшися, засоромлено сказала Тося.

— Я ж без усяких натяків, Тосічко, а просто кажу. Чи довго ви крутитимете голову нашому професорові?

— Ганно Іванівно! Ну, їй-богу. Я прошу вас. Ну, яка ви!

— Слухайте, Тосічко! Ну-бо ж, скажіть, що у вас, закрутилось на щось, чи так, більше туман?

— Більше туману, Ганно Іванівно.

— Так це ж не діло, серце. Чого ж це так ви повели?

— А я знаю? — підійшовши ближче й почервонівши, сказала Тося.— Значить, я йому не подобаюсь. От і все.

Орися вражено й застережливо поглянула на Тосю, але та не помітила цього погляду. Орися завагалась, ніби збираючись щось сказати від себе, та проте рішуче повернулась і, зайшовши до вітальні, стала мовчки переглядати альбом.

— Що значить не подобаюсь! Чим ви можете, власне, йому не подобатись? — поспитала Ганна Іванівна, підбираючи нитку розмови.

— Значить, у мене є якась фальш, як кажуть селяни,— бо-

лісно сміючись, сказала Тося й почервоніла до того, що в очах у неї виступили сльози.

— Яка ж у вас фальш є, Тосю? Ніякої фальші нема,— рішуче заперечила Ганна Іванівна.— Просто ви не так повели всю цю кампанію, як тепер люблять говорити. Ви з ним хоч раз говорили як слід?

— Ні, тільки натякала, та й то злегка.

— Що значить натякала, Тосю? Так не можна, голубко! Корчити з себе плохеньку панянку, що засоромлено мне складочки сукні, як їй паничик натяками й туманно признається! Тепер не можна. Розумієте, голубко, зовсім не ті часи настали. Тепер усе пішло на дику силу, і, значить, треба вміти якось своє зверху поставити.

— Отакої! То що ж ви хочете, щоб я сама кинулась йому на шию ? — вражено поспитала Тося.

— Зовсім ні, Тосю. І боронь вас Боже так робити!

— Тоді що ж, по-вашому?

— Тепер треба отак його оплутати, обкрутити, щоб він здурів, сп'янів, а тоді просто брати його з лоба. Розумієте? Отак от, серце.

З вітальні дійшла до них задумана й глибоко чуйна мелодія, але обоє жінок на веранді, тільки на мить прислухавшись, заговорили знову.

— Ну, слухайте, Ганно Іванівно! — засміялась глибоко схвильована Тося.— Ви щось кажете справді надто нового.

— Тільки так, Тосю. І головне, пізніш увесь час його тримати, не випускаючи з рук.

— Та йдіть ви собі. Я щось не примудрую тут,— махнувши рукою, майже безпомічно відповіла Тося. Ганна Іванівна підійшла до неї й ніжно поцілувала.

— Ну, зелененьке ще ви. Ви краще подумайте про це! Розумієте? І все буде добре. Ось побачите!

Вона стиха гладила їй руку й дивилась співчутливим теплим поглядом, вражено милуючися з того, як по розчервоніло-му обличчю дівчини потекла одна зрадлива сльоза.

І, певне, ця сльоза нагадала Ганні Іванівні, що далі не можна заходити,, і вона, мерщій повернувшись, пішла до стола й крикнула у глибінь кімнати:

— Григорівно! Діти вже поснули?

З вікна визирнуло обличчя літньої вже жінки, з дбайливо зав'язаним очіпком на голові, і поважно кивнуло головою.

Тим часом музика в залі обірвалась, і на веранду вийшла Орися. Вона повела примруженими очима, потім уважно прислухалась і загадково посміхнулась.

— Знаєте, голубко, він, по-моєму, калічений чоловік,— казала далі Ганна Іванівна.— Ото, що він був за кордоном. Це раз. А потім, мабуть, революція підірвала його, як і кожного з нас. А то ще у нього була й сердечна драма.

— Яка драма?

— Як? Хіба ви цього не чули? — спитала Ганна Іванівна. Тося заперечливо хитнула головою, тоді як Орися зосеред-

ковано й глибоко задумалась.

— Ну, як же! Це була цікава історія. Він ще до революції був тут земським агрономом. І закохався якось в одну вдовичку, дочку повітового маршалка. Правда, вона була дуже вродлива, і він, як молодий хлопчисько, втюрився в неї до божевілля. А вона стала крутити ним. Вони були й побрались. А ставши йому за жінку, вона ще більш його закрутила. Ну, він, сердега, мучився, мучився... Нічого не лагодиться. А тут почалась війна. Він узяв і подався на фронт. Просто одної ночі, як вона поїхала до міста, він потай утік. Вона тоді недовго думавши — в сестри. Цілих три роки шукала — і ніде ні слуху. А тут настала революція, а від нього й знаку. Він, видно, надто гордий чоловік. Приїхала вона додому, сюди-туди, маєточок їхній забрали, дітись їй нікуди. Так вона й отруїлась.

Обоє дівчат важко й злякано зітхнули.

— Де ж він був? — поспитала Тося.

— Він просто попав у полон до німців,— тихо відповіла Ганна Іванівна і замовкла.

Десь іздаля затуркотів дикий голуб, а поблизу злякана ворона густо прошуміла крилами. На долині зайнявся й спалахнув вогник, що зразу ж і розсипався на рясні бризки.

Орися взяла за руку Ганну Іванівну, заглянула їй в обличчя й тихо сказала:

— Заграйте нам, Ганно Іванівно.

Але та сиділа важко й непорушно, глибоко замислившись чи прислухаючись до якихось своїх потайних думок.

— Ви нам не хочете заграти? — вдруге, стиха посміхаючись, промовила Орися.

Ганна Іванівна підвела на неї здивовано-засмучений погляд і ніби спросоння захитала головою.

— Я ж усе забула,— тихо сказала вона.

— Ну, та щось же ви знаєте.

— Справді ж вам кажу. Ви думаєте, що господарство — це вам жарти?

— Ну, та вже ж колись ви сідаєте й до рояля?

— їй-богу, я так люблю музику, що мені сором братись до неї.

Але дівчата рішуче взяли її під руки й, сміючись, повели в вітальню. Ганна Іванівна який час ще опиралась, однак мусила сісти й, надівши пенсне, заходилась перебирати ноти.

За кілька хвилин по залі пішла свіжа й бадьора Грігова сюїта. Звідти вона вийшла на веранду й розійшлась по парку, щоб розтанути в тінях літньої заслуханої ночі. Якась пташка поблизу в кущах заходилась відважно переспівувати ту мелодію.

По тому пішов Бетховен і Шуман; нарешті зненацька Ганна Іванівна знайшла лисенківський збірник — і дівчата легко впізнали нову мелодію. Очі Тосині пройнялися веселим вогнем. Вона не втерпіла й підхопила мелодію, її несміливо підтримала Орися, і нарешті голоси якось злагодились у тривожній скарзі:

...Вилітали, буркотали, Розкоші шукали. Ох, і скільки не літали, Треба вниз спуститись, Ой у полі три дороги — Треба розрізнитись.

Усі троє завзято й відважно, з якоюсь жагучою насолодою співали цю пісню. А коли на хвилину вони стихли і залою пройшла пауза,— знадвору, з зеленаво-блакитних сутінків полинув усередину великий тріскотливо-урочистий концерт ночі. Втім, його знову покрили жіночі голоси тихим, тепло-інтимним співом.

На порозі з веранди раптом з'явився Михайло Ісайович. Протираючи окуляри, він лагідно посміхався у густу м'яко-каштанову бороду.

Жіноцтво мерщій обірвало той спів; дівчата зніяковіло засміялись.

— Ну, чого ж ви? — сказав Михайло Ісайович, заходячи до вітальні й здоровкаючися з дівчатами,— мило.