Робітні сили - Івченко Михайло
Але там аналогічних випадків не було. Правда, в однім із журналів згадувалось про небезпечну дегенерацію одного сорту, але, як потім виявилось, це було просто тимчасове захорування сорту, і вже в пізніших бюлетенях повідомлялось, що цю небезпеку попереджено поліпшенням грунтів. Отже, від усіх цих даних справи з сортом А-379 нітрохи не яснішали, і професор важко і болісно роздумував. Властиво, це може скінчитися просто скандалом для нього й станції, бо підірветься довір'я до самої справи селекційної. Однак, сьогодні вже, мабуть, він нічого не розв'яже, а назавтра треба братись, очевидно, за якісь іще нові спроби — певне, вже останні.
Професор у задумі підвів голову й здивовано глянув уперед. В кімнаті густішали тіні, у вікно зазирало літо й вабило своєю ясністю. У парку збилися засмаглі вечорові холодки й змагалися з присмерками, що десь ніби за рогом тільки чекали слушної нагоди. А праворуч тонким засоромлено-три-вожним полум'ям горів ще захід і, здавалось, зовсім не хотів згасати. Тим-то дерева в ньому застигли в глибокій урочистій задумі.
Професор, розпалений своїми невдачами, якось не зважав на все, що творилось навкруги нього. Він мовчки пройшов подвір'ям, декому холодно й насуплено вклонився. Але коли зайшов до парку, йому стало зразу ж далеко легше, і він пішов далі спокійною, трохи навіть затримуваною ходою. Він широко, на повні груди вбирав у себе вечірній аромат дерев, а дійшовши кінця парку, байдуже поглянув у далечінь і потім повернув назад. Порівнявшися з лавкою, що стояла саме під широким кленом, він, не роздумуючи, сів і взявся чистити нігті. Йому прийшла якась мелодія, вивезена із чеської пивної, і він, згадавши її, став насвистувати густо й скакливо, так, як це чув від чехів. І ця маленька розвага поволі забрала його всього.
Однак цю розвагу незабаром порушили. Опустивши руку, на якій чистив перед тим нігті, він раптом побачив, що до нього йшла Тося, і невдоволено скривився. Але коли вона підійшла й зніяковіло поспитала:
— Можна до вас присісти? — він холодно й велично показав рукою, промовивши:
— Прошу вас, будь ласка,— і в одну мить пробіг по ній допитливо-здивованим поглядом. Він помітив на дівчині просту і все ж чисту й свіжо випрасувану сукню, що надавала їй наївно-зворушливого, дитяче-святочного вигляду, і лукаво подумав, що це вона навмисне, якраз на цей випадок одягла ту сукню. Однак він мерщій зігнав ту посмішку і, підвівши на неї свої сині, блискучі, ясні, як у дитини, очі, чекав.
Тося це помітила, неспокійно поворухнулась на лавці й тихо, з лукавством, промовила:
— Я, певне, порушила вам... нігті чистити?
— Ні, будь ласка, дуже радий! — серйозно відповів Савлутинський.
— Так-то вже й радий?
— А чому ні? Я завжди радий вас бачити!
— Авжеж! Так би я й повірила. Коли б були раді, ви так не поводились би.
Професор здивовано повів бровами.
— Ви, певне, чимось невдоволені з мене?
— Ну, чого ж мені бути невдоволеною? — знизавши плечима й тихим покірним голосом сказала Тося.— Я не маю права на те.
— А вам хотілось би його мати?
— Ну, дивіться! Навіщо так ставити питання? — розчервонівшись, сказала Тося.— А просто мені цікаво було познайомитись ближче, поговорити, зійтися, словом.
— Справді? Чого ж це так?
— Ну, я не знаю. Ви мені видавались цікавою людиною, незвичайною, розумною, здібною, далеко вищою за всіх, що тут є.
— І ви зробили з мене героя.
— Ну, чому героя! Мене, просто сказати, страшно вабило до вас, спізнати вас, познайомитись... А що ж, як і герой, що ж тут такого?..
Тося напружено й сміливо дивилась на нього, і тільки вії неспокійно мигали.
— Ну, і ви цього не наважилися зробити? — з холодним глумом поспитав професор.
— Бо ви увесь час рішуче уникали мене.
— І ви справді так думаєте?
— А що ж,— наївно хитнула головою Тося, ніби дитина, зовні слухняна, що таїть, проте, у собі велику силу впертості. І по тому, десь набравшись відважності і повернувшись до професора, вона раптом заговорила глибоко зворушливим грудним голосом: — Ну, слухайте, Вікторе Петровичу. Ви дуже жорстока людина. їй-богу! Ми хотіли б віддати все краще, що в нас тільки є, щоб ви були з нами, щоб ви були ближче до нас. Чого ви тікаєте од нас, чому ви не хочете підійти ближче? Ми вас так шануємо й поважаємо. Чого ж ви нас уникаєте?
— Скажіть, будь ласка. Але, певне, це ви особисто так ставитесь? — суворо поспитав Савлутинський.
— Ну, серед інших і я, коли хочете,— Тося важко перевела дух і струснула головою, щоб зігнати зрадливу сльозу. І все ж іще дивилась йому в вічі просто й віддано.
Професор ще раз допитливо й холодно окинув її своїми синіми прозоро-довірливими очима й узяв її за руку. Тіло її пройняв гострий електричний струм, вона вся здригнулась, але голови не опускала й дивилась на нього рівно, не мигаючи очима.
— Слухайте, ласкава товаришко! — тихо, з ноткою суму сказав професор.— Марно все це! Сказати просто правду — я не можу бути вам за чоловіка. З мене безпутна, зіпсута й черства людина міста. На такі прекрасні ніжності, про які ви тут говорите, я не здібний.
— Господи! —злякано поспитала Тося і в одну мить вирівнялась.— Ви мене не зрозуміли. Я зовсім не про те хотіла вам сказати. Хіба ж хто-небудь на ваше холостяцтво посягав? Це вже надто далеко ви зайшли. Ми не такої високої думки про себе... Ви, певне, помиляєтесь...
Але професор крадькома й лукаво зиркнув на неї і тоді тихим повчальним тоном зауважив:
— Вибачте, у вас, здається, з спідничкою не все гаразд. І потім співчутливо додав:
— Оці куценькі теперішні спіднички, по-моєму, страшенно конфузять наших жінок.
Вона мерщій, автоматично насунула спідничку і по тому на якусь мить застигла поглядом на ньому: вражена, приголомшена і майже скам'яніло-перелякана. І все ж крізь цю шкаралущу відчула тінь лукавої посмішки на обличчі професора. Сльози їй покотились двома великими повними намистинами й загойдались на скронях, як діаманти.
Тося гостро сіпонула, простогнала глибоким ураженим болем безпомічної тварини і, зірвавшись з лавки, пустилась швидкою ходою, майже побігла у глибінь парку. Професор глузливо провів її очима й потім, спокійно запаливши цигарку, поволі пішов додому, відганяючи від себе неприємне враження цієї дрібненької пригоди.
XVI
Тося несвідомо завернулась в одну з вузеньких доріжок парку і що далі, то швидше й швидше бігла, але, забігши в глибину парку, вона десь зачепилась за траву і впала. І тут уперше вся та сила, що гнала її сюди, притьмом розрядилась гострим ущипливим плачем. Хтось гнав і гнав хвилю по хвилі
в її тілі, і кожна хвиля наганяла рясно сліз, і сльози ті йшли в траву, в роси, в землю; а пахло міцно рутою-м'ятою і густим духом зілля, що магнітом вабило до себе. Тіло їй пекло, і вона ненавиділа його, хоч учувала, як з кожною хвилею їй стає розчулено-м'яко, тепло й солодко, а вона сама вростає в землю. Це було радісне напівзабуття, коли свідомість знала тільки землю й міцне пахтіння її і зовсім не відчувала свого тіла. І вона так і застигла в напівзабутті, в напівнапруженні, вся ще пройнята тремтінням, що виходило з неї довгими хвилями, і їй здавалось, ніби вона вростала в густий дух рути-м'яти.
Вона, властиво, гаразд і не відчула, думка прийшла далеко пізніше й невиразно, як їй на руку лягла чиясь м'ясиста й пухка долоня і голос з густими потоками теплоти й учасли-вості поспитав:
— Ну, таке! Що це з вами, серце?
З великим зусиллям вона прислухалась і нарешті впізнала той голос, як далекий відгомін морського прибою, і ще більше зіщулилась. Чоловік тим часом нахилився до неї ще ближче й над саме вухо поспитав:
— Та що ж це вам заподіяли, мадонночко?
Тося нічого не відповіла і тільки знову розридалась. Вона почувала гаряче схвильоване дихання в скроню й шию, але що ближче чоловік нахилявся й гарячіш дихав, то глибше й глибше вона проймалась плачем, тоді як тіло її люто трясла пропасниця.
Тося не сперечалась, як він став пестити їй голову, ніжно й голубливо приговорюючи, як нарешті він притиснув обличчя собі до грудей і почав гаряче й нестримно його цілувати...
І в тім, що вона віддавалась йому, була велика всепереможна хвиля чуття покори й самозниження і далека відгомінна думка, що вона безоглядно падає, але і в покорі, і в тій думці була тепла притишена ніжність. І що більше знижувалась, то рясніш заливало серце розпачливою радістю...
Утомний, збентежений і зляканий, він звівся і, обійнявши їй голову, знову став пожадливо й сласно цілувати її. Тося лежала зів'яла й приголомшена. Раптом вона, ніби вжалена, сіпонулась, підскочила й колюче-перелякано поглянула на нього.
— Що ви зробили зо мною?
Він, розчулений і теплий, відповів тихим, співуче-ліричіпш голосом:
— Та нічого лихого, мадонночко! їй-богу! Це ж дурниці! Однак вона божевільно вп'ялась очима, ніби чекаючи поба-
7а 24 М. Івченко
737
чити в ньому щось глибоко приховане, щось таке, чого ще досі не помічала в нім.
— Які дурниці, я вас питаю?
І раптом, уп'явшись по-жіночому в груди, розлючено заходилась його трясти, стиха ошаліло шепочучи:
— Що ти зробив, негіднику?
Горошко від несподіванки поточився, і вона, скориставшись цією хвилиною, ще дужче шарпонула його і, поваливши на землю, на одну мить з розпачливою зневагою поглянула на нього. Потім мерщій звелась, круто повернула, розірвала сплетені кущі дерев і подалась просто в гущавину парку.
Горошко сів, одну хвилину подумав, прислухався, ніби роздумуючи над усім, що сталось. Потім рішуче встав і пішов назирцем за Тосею.
В кінці парку, там, звідки розкривалась тепер задимлена туманом і тепла по-нічному долина ріки, вона сіла на пеньок, пригнічено задивилась удалечінь і тепер знову глибоко й прибито розридалась. Доглядач підійшов ближче, але спинився й назирцем чекав. Потім, дочекавшись тої хвилини, коли вона майже зовсім стихла, крадькома підійшов до самого пенька і, обережно перехилившись через плече, з лукавим підголоском Мефістофеля ніжно й розчулено поспитав:
— Що ви так, мадонночко?
Вона поглянула на нього здивовано-зневажливо й утомно поспитала:
— Що вам ще треба?
Він похилив по-лисичому голову й сказав:
— Ластівочко! Та не побивайтесь-бо так! їй-богу ж! Тося повернулась і вражено подивилась на нього з гострим
докором:
— Убирайтесь вон, негіднику!
Він став проти неї й, похиливши голову, розчулено й докірливо дивився.
