Робітні сили - Івченко Михайло
Ви розумієте? Ви жінка прийдешнього, і таку я хочу мати і з нею придбати собі дітей!
Вона дивилась на нього збентежено й безпомічно.
— Ну, так руку, товаришко, га?
Проте рука його кумедно повисла в повітрі, і він, спіймавши себе на тім, зразу ж одняв її.
Орися який час стояла мовчки, похнюпивши голову; на вустах їй застигла розгублена, ніби в засоромленої дитини, посмішка. По тому вона тихо встала і, повернувшись, поволі, в задумі пішла до станції.
Він пильно простежив за нею, спантеличено і зацікавлено, доки вона вийшла з саду. Тоді встав і, гірко похиливши голову, ніби сам собі докоряючи, пішов додому, насвистуючи якусь зворушливу мелодію.
XIX
Прилюдна доповідь професора — це була справді урочиста подія в житті станції. Про неї заздалегідь заговорили, але цього разу не тільки "кумасі", а й чоловіки, і зовсім несподівано для директора багато нижчих службовців і навіть робітників серйозно зацікавились нею. Тим-то доповідь призначили на суботу ввечері і на той час велике приміщення контори прибрали, порозсовували столи й бюра, нашвидку пристосувавши його під аудиторію, а щоб більш було місця, порозчиняли двері до селекційного кабінету та кабінету директора. Правда, Гамалій сьогодні щось бурчав собі під ніс, але на нього ніхто не зважав.
Засідання розпочалось, коли вже надворі засутеніло. Для президії поставили довгого канцелярського стола, застелили його червоним сукном. Осторонь стояло бюро й маленький столик спеціально для доповідача. На довгім столі президії засвітили велику "молнію" з зеленим абажуром, найкращу на всю станцію, і вона тепер святочно й м'яко розливала навколо себе струмені білясто-зеленого світла, що кучерявими баранцями розходилось у глибінь кімнати, назустріч променю з другої лампи, почепленої до стелі серед кімнати.
Була велика, тепла, чуйна й урочиста тиша. Доповідь почалася з підкресленою простотою й тверезістю, але навіть і так слова її звучали урочисто.
З глибини кімнати, що тонула в сутінках, тяглися напружені сильветно-зм'якшені обличчя, що, глибоко зосереджені, пильно і по-буденному втомно ловили слова доповідача.
У зм'якшенім і притіненім світлі лампи обличчя директора, що сидів у кріслі за столом, весело посміхалось, ніби показуючи, як йому легко й просто пощастило всіх обдурити. З очей йому йшли скалки теплого лагідного зору, в бороді посміх розбивався на проміння, через те й усе обличчя видалось опроміненим теплою святочною злагодою. Поруч із ним, скорчившись, обіперши голову рукою об коліно, з нудною втомою, похилившись, як розбитий бунтар-демон, сидів і слухав Гамалій. Тося з Орисею сиділи поруч з Ганною Іванівною на лавці серед службовців і уважно стежили за професором.
Савлутинський, сьогодні одягнений в білі ластикові штани, в англійській сорочці, допіру випрасуваній, що особливо підкреслювало охайність і добрий смак цієї людини, був на середині доповіді. Один із практикантів, що віддано стежив за ним, розкрив чергову діаграму, Савлутинський узяв її й почав пояснювати.
— А все ж таки, ви подивіться, який він цікавий сьогодні,— пошепки зауважила Ганна Іванівна до Тосі.— Ви подивіться лишень! Ось так треба одягатись і ходити.
Тося, посміхаючись, кивала головою, а сама, розчервонівшись, невідривно стежила за професоровою доповіддю.
Він саме розійшовся й поважно водив стеком по діаграмі, звертаючи загальну увагу на те, що показувала собою крива. На мить туди зирнув і директор, але знову похилився, і ще рясніш опромінилась йому посмішка, а на стіл упали густіші ковтуни світла й голосніше заспівала машинка в лампі.
— Отже, товариство, ми підходимо й до висновків,— заявив нарешті професор, і всі підвели голови, уважніш прислухаючись.— Вони будуть такі в мене. Безперечно, сорт А-379 увійшов у смугу так званої генетичної десистенції. Безперечно, його властивості зазнали цілком виразної деградації. І це позначилось, перш за все, в тім, що цукровість його знизилась, схожість зменшилась і вся автогенетична потенція виснажилась. Чому ж це сталося? Чи винна тут станція в цілому? Ні! Тут стався дуже цікавий процес: на цей сорт найвиразніше й найглибше вплинули місцеві умови: м'яке з високим атмосферним тисненням повітря і дуже багатий на живні речовини, просто сказати, масний грунт. І сорт, так би мовити, розімлів у цім грунті, клітина його розм'якла, і він почав утрачати свої автогенетичні властивості. Це особливо позначилось на долинній чорноземлі. До того ж, треба сказати, що сортом цим надто зловживали, ще, очевидно, тоді, як ним спекулювали приватновласницькі станції, і він, до всього, знесилів.
Ознаками цього є те, що цукровість його, як і схожість, значно зменшилась, сорт став дуже підпадливий зовнішнім умовам, втративши сили на боротьбу проти шкідливого впливу тих умов. Отже, як бачите, в тім, що він дегенерував, нема нічого дивного, і станція менш за все тут винна. Стався звичайний, цілком природний в наших умовах процес. І коли є деяка провина, то тільки в методах дослідження, аналізі й висновках, звідси стались деякі недогляди у керівництві селекцією. Однак на самий процес розкладу сорту впливало це дуже мало. Але в цім процесі визначилась і нова тенденція. Річ у тім, що цей сорт, без будь-чийого догляду чи втручання розпавшись, дав молоді коліна, з яких можуть вийти нові сорти. Звичайно, деякі з них доведеться викинути, але є парості, що дають високі якості, і от з них, властиво, ми можемо й мусимо вивести нові сорти. В природі так багато тих творчих робітних сил, що вони на своїх потоках винесуть і зміцнять ці нові сорти. Ми перевірили, як ці екземпляри протягом трьох років еволюціонували, і бачимо, що вони, по-перше, дають солідний екстер'єр, і всупереч нашим твердженням, що відсоток цукровості росте в зворотнім поступі до зменшення екстер'єру, тут ми бачимо, що ці парості дають і високий відсоток цукровості. І це цінно, що цим процесом ніхто не керував, він сам природним порядком створився в наших умовах, як певне нове коліно. І, по-моєму, тут дуже мало доведеться нам працювати. Варто тільки для зміцнення схрестити його ще з якимсь іншим сортом. На мою думку, найбільш би до цього підійшов сорт У, як місцевий, найбільш, так би мовити, дикий, з усіма властивостями наших умов і разом з тим з високим відсотком цукру. Я повів би на спробу схрещування з такими паростями цього сорту, як У-21 і У-35. По-моєму, спроби ці мусять дати блискучі наслідки. Отже, станція таким чином стає на новий щабель у своєму розвитку. На цьому дозвольте, товариство, й скінчити.
Він поволі витер чоло й оглянув аудиторію. В залі було тихо, тільки хтось густо на всі груди зітхнув. Безліч очей з глибини кімнати дивились вдоволеним і вдячним поглядом. Певне, доповідь припала всім до серця, а головне, станції винесено дуже високий присуд. По залу пішов жвавий, захоплений гомін. В передніх лавах знялися тихі дискусії серед селекціонерів і практикантів.
Навіть Ганна Іванівна, повернувшись до Тосі, сказала:
— Яв ваших тут тонкощах дуже мало розуміюсь, серце, але, по-моєму, він дуже розумно й науково доповів.
— А що ж... доповідь дуже добра,— захоплено сказала Тося.
— І потім, дуже впевнена й смілива. Це теж багато важить,— докинула Ганна Іванівна.
— А як по-твоєму, Орисю? — поспитала довірливо Тося. Але Орися тільки знизала плечима й загадково посміхнулась.
— Не знаю,— відповіла вона.
— Ну, ти й потайна,— невдоволено зауважила Тося.— Ніколи не скаже, що думає.
— Як же я можу сказати, коли й сама ще не розібралась? Тося невдоволено одвернулась, бачачи, проте, одним оком,
як прозорі, мОв у антилопи, очі горіли тепер променистим блиском, що відпромінював світло лампи.
Тим часом Сахнович підвівся й, спинивши гомін у залі, запропонував:
— Товариство! Я вважаю, що ми можемо приступити й до обговорення доповіді. Певне, запитань не буде ні в кого, бо, на мою думку, доповідач усе з'ясував доволі докладно.
Залою знову пішов притишений шепіт, директор прислухався. Ніхто не зважувався виступити. Він безпомічно подивився вбік до завідувача селекції. Той запитливо поглянув на. нього, потім прокашлявся і, попросивши слова, підвівся, протер окуляри, знову прокашлявся й заявив хрипким голосом:
— Я не знаю, власне кажучи, про що наш шановний колега розводив так багато матерії. Власне кажучи, я не розумію, для чого цю роботу запроваджено, як і не бачу ніякого сенсу в сьогоднішній доповіді.
В залі гостро й насторожено прислухались.
— На мою думку, шановний колега нічого нового нам не дав. Не треба було довго копатись, не треба було розводити таких блискучих фраз тільки для того, щоб сказати, що робота на станції велася правильно, що цілком природним порядком один сорт розпався, а на його, сказати б, трупі пішли нові парості. Ну, що ж тут нового? А ми хіба цього не дійшли б? Звичайно, дійшли б, тільки, може, трохи пізніше, бо ми не мали такої розкоші, щоб тільки над цією справою копатись! Нам заважала поточна робота... Але, зробивши всі ті висновки, що їх зробив і наш шановний колега, ми не збивали б такого шуму. Тут, на станції, ми не звикли до цього, він нам, той шум, не потрібний. Ми просто використали б це до дна. Отже, я вважаю, що деякими висновками ми, звичайно, можемо скористатись. Але не треба їм надавати того значення, що його надає сам доповідач.
Він скінчив і скоса поглянув у бік доповідача. Той дивився на нього ясним, трохи засмученим і насмішкуватим поглядом.
По залу пішов де-не-де збентежений, приголомшений гомін. Дехто важко мовчав, прикро занепокоєний цим наступом Гамалія, який, безперечено, таїв у собі особисті мотиви. Це справляло неприємне враження.
Але директор спокійно оглянув зал й стиха запитав:
— Хто ще хоче взяти слово?
Охочих не було. Він помовчав, ще раз подивився на всіх крізь окуляри і тоді сказав:
— По-моєму, все-таки тут тралилось непорозуміння. Можна сказати, своя своїх не познаша!
В залі зірвався легкий сміх.
— Отак і наш Іван Петрович. Розуміється, він так зрісся з своєю селекцією, що, здається, кожен селекційний процес проходить через його серце, і він так з ним звикся, що нічого незвичайного не вбачає в нім. Можна сказати, як сам творець, між іншим, тепер звільнений від своїх обов'язків, сидить і спокійно творить собі нові сорти.
