Робітні сили - Івченко Михайло

(В залі співчутливий сміх). А ми це по-іншому сприймаємо. Ви ж не забувайте, що над нашою станцією повисла була серйозна загроза — один з найкращих сортів наших став хиріти, і ми не знали, в чім причина і як цьому запобігти. Іван Петрович, приголомшений силою тих справ, що проходять крізь нього, просто мало на це зважав. А ми тут у конторі і в господарстві знали, що це нас могло і зовсім зарізати, бо коли б на другий рік заводи зреклися брати наше насіння, що б ми робили? І що б нам сказали?

І ось наш шановний професор погодився прибути до нас, перевести глибоке, точне та всебічне дослідження. Я знаю, як це було важко, бо сам потроху спостерігав, як глибоко мучився професор, шукаючи всьому причини, скільки він, сердешний, попочистив в парку нігті, скільки листя пооббивав на кущах, думаючи над цим. (В залі гучний щирий сміх). Ну, а чи він дійшов якихось висновків? Ну, ось ви бачили в цій, по-моєму, талановитій, блискучій доповіді, що він справді дійшов висновків — глибоких, оригінальних, талановитих і, безперечно, високоцінних для нас. (В залі гучні, захоплені оплески). Хіба ж не так, товариші? Ми гадали, що гинемо. А шановний професор дослідив усю справу й показав, що просто ми ввійшли в добу природного розкладу сорту, але що на його місці виникли молоді парості, ще цінніші за своїх батьків. І що, таким чином, ми не тільки не гинемо, а, навпаки, для нас розкриваються великі й блискучі перспективи розвитку. Отже, товариші, ми мусимо визнати, що роботу проведено глибоко сумлінно, оригінально й талановито, і ми мусимо висловити товаришеві професорові нашу найщирішу подяку.

Густі, захоплені, привітні оплески вкрили останні слова директора.

Савлутинський, збентежено посміхаючись і несподівано, але, безперечно, щиро зворушений такою серйозною увагою, підійшов знову до бюра й, чемно вклонившися, стиха сказав:

— Ваша увага мені найцінніша за всяку шану й подяку. Я, признатись, ніколи не сподівався такої широкої уваги з боку загалу робітників станції до таких спеціальних питань, як і в данім разі моя нецікава й скромна праця. А тепер бачу, товариство, що я помилився, бачу, що ви глибоко зацікавлені загальним успіхом станції, а це до всього того, що я вже сказав у самій суті справи, дає велику запоруку в розвитку вашої станції, особливо під проводом такої мудрої... скажу по щирості, що ви маєте виключне щастя мати в себе просто мудрого директора.

Знову сміх, захоплення, оплески й вигуки. Зал тепер розійшовся. Слово взяв лагідний гаркавий бухгалтер:

— А я скажу, товарлиші, що нам трлеба таких людей дуже шанувати. Хіба ми багато маємо таких учених? Пошукайте! Он торлік приїздив один грлунтовик. Так помурлмотів, пому рлмотів, і ми, як барлани, нічого не рлозібрлали. А тут все ясно тобі рлозказано.

— А ти хотів з своїм балансом розібратись у ґрунтознавстві! Теж чоловік! — хтось зауважив з місця.

— А хіба ми з тобою дурлніші за інших? — не здаючись, відповів гаркавий бухгалтер.— Я вношу, Михаиле Ісайовичу, прлопозицію: послати подяку інститутові, що він прлислав нам такого гарлного прлофесорла.

— О, це діло! — відповіли здаля.

Пропозицію прийняли. По тому збори оповіщено закритими, і робітництво посунуло виходити. Гаркавий бухгалтер, проходячи повз Ганну Іванівну, навмисне вголос сказав до сусіди:

— Нічого, брлати! Теперл наша станція рлозквітне, як трлоянда. Ого! Тільки дерлжись та прлацюй, Михаиле Ісайо-вичу,— закінчив він, весело сміючись назустріч співчутливому погляду Ганни Іванівни.

Тося одійшла вбік і, вся ще зворушена й захоплена, з розм'якшеним сумом стежила за Савлутинським. Але її сполохнув Горошко, що, підійшовши до неї, рішуче, по-діловому сказав:

— Ну, що? Підемо додому, Тосько?

— А що ж! Ходімо,— тихо відповіла вона.

Надворі було тьмяно й оксамитно. Тільки зорі дивились великими тепло-святковими свічками. Знизу в ноги йшла теплінь дня, і пахло порохом землі й прив'яленим зелом. Тося взяла під руку Горошка й розважно сказала:

— А знаєш, Котигорошку, я хочу поїхати за кордон.

— Ну, таке! Що тобі так закортіло?

— Хочу навчитись краще. А так далі не хочу працювати.

— Лаври професорові не дають спокою?

— Отакої! А що мені той професор! Просто тут скучно.

— І зо мною тобі скучно?

— Із тобою скучно, серце. їй-богу, ти там поворожи по профлінії, щоб мені дали добру рекомендацію.

— Ні, це дурне. Це діло не вийде,— рішуче сказав Горошко.

— Чого ж не вийде?

— А так. Просто нема чого тобі їхати. Що ти там робитимеш?

— Ну, дивись ти. А тобі що за діло? Який начальник знайшовся! — І вона стала і з кумедно-враженим виглядом подивилась на нього.

— Ну, брось, Тосько, дурака валяти.

— Постой! Яка я тобі Тоська, по-перше? Ти ж забуваєш, голубе, ти ж просто забуваєш, хто ти й де ти є. Ти ж босяк! Розумієш? Ти просто босяк, волоцюга!

Доглядач поглянув на неї гнівно-вражений і, простогнавши, гостро повернув і пішов просто на приміщення. Тося ж сіла на приступки й байдуже поглянула вдалечінь, де на луках горіла срібним блиском якась цятка, а від неї навкруги густим пуком розходився сивий розпорошений світ. А десь ліворуч взявся скорботно гавкати собака.

XX

Десь було сильно порушено. О восьмій годині, як звичайно, професор не встав. Стрілка манометра під високим тисненням раптом захилиталась і впала донизу. У всякім разі, міцно й солодко тягло до ліжка.

Професор згадав, що сьогодні треба було б упорядкувати остаточно матеріал, щоб потім сісти й докінчувати розвідку про дослідження, яку мали видрукувати в "Працях дослідчої кафедри". Але замість того він тільки підсунувся, дістав з круглого столика книжку й запалив цигарку.

Втім, читати не став, бо разом з кільцями диму опанував його роздум. Десь прикро й цинічно порушено ту міцну, великим зусиллям і довгим часом налагоджену організованість життя, відколи йому було завжди ясно, певно, підперезано й легко, відколи він гадав, що "з усіх жінок він любить найбільш власну подушку".

І раптом хтось зневажливо-бунтарською рукою звалив йому хатку, показавши, що все це дурниці, що все це не так, а головне, що він не розуміє життя, не любить його і не вміє спізнати й жити в нім.

Ах, дьявол! Це чортеня, це дівча, це козеня, бо ж очі й стрибки козині, скакнула і в одну мить усе розвалила, показавши, що життя розуміють якось по-інакшому, якось далеко простіше і разом з тим далеко глибше й правдивіше. Як це могло так статись? Виходить, що в неї спізнавальний апарат далеко точніший і гостріший і вона легко всього доходить там, де він повинен висувати цілу складну артилерію. Тим вона й прекрасна і майже непереможна.

Ах, чорт! Він пошпурив цигарку й прислухався до того дивного враження, що йшло йому в супроводі розм'якшено-солодкого болю. Це ж не сон, у всякім разі, а майже реальне видовисько, тільки припорошене туманністю. І крізь ту туманність не знати звідки йшов світ, отой молодий, світанковий, молочно-білий і розпорошений. А в ньому по-молодому, ніби тільки сьогодні народились на світ, виростали пагорки, в перспективі лягаючи пагорок на пагорок,— і ось на одному з них оця сама стрибуха, оце чортеня, пасе кіз. І в самої неї оті прозоро-вологкі козині очі, що вбирають тебе всього

й наскрізь проколюють світлом. І стрибає вона по-козиному. І все навкруги таке чисте й молоде, ніби тільки сьогодні народилося з диму.

Ах, чорт! Але найгірше,— та це ж просто скандал! — він вибирається на той пагорок і несе отій козі волоокій тернину. Так, так, несе тернину, потім підходить до тої кози, коли вона стоїть на верховині, як королівна, і вручає ту тернину козі волоокій. А вона сміється так, ніби з неї виходять струмені отого густого білого розпорошеного світла.

І можете собі уявити? Тернина вмить у руках тої кози пом'якла, кудись зникли колючки, а він сам, як магнітом поваблений, потягся до неї, й прилип губами до її білих холодних і ніжних, як лілея, уст, і пив потоки п'янкого молочного її дихання. І пив пожадливо й люто, по-звірячому, аж поки вона не знялася й не втекла. Ах, чорт, сама біла, молода, ранково-запашна!

Він вдивлявся в той краєвид, що виростав йому крізь туманність, як цілком реальний,і серце йому боліло солодким розм'якшеним болем подвоєння. Звідки це могло взятись йому? Який і відколи конкретний, реальний досвід ліг йому на підсвідоме отаким тавром, що сьогодні обізвався уві сні? Що це? Голос предків промовляє йому в крові? Неспізнане кохання, мрія когось із його пращурів за часів пастушого життя, що тепер сліпо потяглося до випадково схожого прообразу тої пастушки, що тоді була об'єктом зітхання його пращура? Яка ж, значить, у нас лежить глибина неспізнаної дійсності, а ми тільки по краєчку її ходимо! Яка ж сила крові промовляє в нас! Ах, чорт і дьявол укупі! Як же це прекрасно й моторошно разом з тим!

Якийсь бадьорий, заклопотано-меткий голос увірвався до нього знадвору! Він підвів голову й позирнув у вікно. Звідти зазирав густий серпневий ранок, і м'які чорнобривці лоскотали серце, як вії густого оксамитного ока, що зорить з глибини літньої ночі. Подвір'ям проскрипіли гарби, хтось сердито нагукав на волів, десь іззаду невдоволено загомонів доглядач Горошко, і в вікно полинув цілий потік невгамовних, по-діловому бадьорих звуків.

Професор неприємно скривився, закректав і по тому підвівся й неохоче встав. Як це так могло вийти, що вона так тихо і все ж таки рішуче втекла? Йолопство! Просто дика річ!

І потім, тепер так із рота пашить! Гидота! Він ніколи не курив натщесерце. І тепер просто ціла конюшня там! Він сердито струсонув плечима, ніби скидаючи якийсь тягар. Потім обмився, одягся і заходився, як звичайно, готувати собі каву. І все ж думки бігли врозбрід, і треба було посидіти з чверть години, шукаючи собі зосередження, хоч він відчував у собі якусь ще не знану до того глибоку втому тіла.

Коли він вийшов на двір, стояв уже справжній день, було сонячно, тепло й по-серпневому тихо. Тим-то виразніше звідусіль доходили до нього гомінкі заклопотані звуки. Де-не-де ворочались люди. З поля доходило гудіння молотарки, до комори під'їхали дві гарби з зерном.

Але цю метушню й гомін перемагали якесь дзвінке цюкання й голосні співи, що доходили десь з-за парку. Професор прислухався, зацікавився і, гостро повернувши, пішов просто на ті голоси.