Робітні сили - Івченко Михайло

Та оступилась, але, подумавши, що стояти нема чого, ступила назад і сіла на лавку, не випускаючи, проте, Тосі.

— Ганно Іванівно, голубко, не лайтеся.

— Та хто там лається! Заспокойтесь, будь ласка! Як же це сталось так?

— Та так і сталося. Взяло й сталося.

— Ай-ай-ай! Яка ж ви дурна дівчина! Як так можна було попуститись?

Проте Тося, глянувши на неї з грудей, затулила їй рота, і Ганна Іванівна мимоволі притихла і заходилась розпитуватись. Слухаючи, вона докірливо похитувала головою. Тося ж дивилась на неї крадькома й непевно, ніби дитина, що чимось глибоко провинилась перед цією поважною господинею. Нарешті Ганна Іванівна вирівнялась і, допитливо дивлячись Тосі в вічі, погладила їй голову й сказала серйозно:

— Ах ви ж, пустушка дурненька!

І Тося вмить відчула, що Ганна Іванівна зрозуміла її й погодилася з нею, і пустотливо вщипнула її в бік, а Ганна Іванівна від того кумедно заверещала, Тося ж іще ближче притиснулась до неї і, обнявши за талію, а сама зазираючи їй у холодні пронизливі очі, сказала густим провинним тоном:

— Ну, коли ж інакше не можна було. Я й сама не знаю, як це сталось. їй-богу!

— Я розумію, серце! Може, це й на краще. Бо хто зна, що б ви ще зробили після тої сповіді, яку вам учинив професор. Ну, ви не клопочіться, він колись наріжеться отак.

Ганна Іванівна обвела її спокійним співчутливим оком і ще лагідніше поспитала:

— Ну, добре, а що ж ви далі думаєте робити, Тосю? Не будете ж вік з ним жити.

— А я знаю?! Якось буде...

Тося звелась і зневажливо махнула рукою. Але Ганна Іванівна не погодилася з нею й рішуче запротестувала.

— Що значить — якось-то буде! Якось не може бути... Треба щось ізробити.

— А я нічого не хочу робити! — капризно сказала Тося.

— Бо ви ще зелене й дурне,— серйозно зауважила 'Ганна Іванівна. Але Тося подивилась на неї удавано грізно і, присунувшись ближче і озирнувшись обережно, заходилась щипати й місити Ганну Іванівну до того, що та стала кричати. Але що Ганна Іванівна збентежено заверещала, Тося зірвалась і, відбігши трохи від лавки й регочучи, дражнила її, знавши, що та простила, та радіючи, що тепер нове становище цим самим ніби взаконювалось. Що ж до всяких станційних кумась, то на них можна було не зважати, аж доки самі вони не стануть підлещуватись до неї.

Тим-то вона сьогодні на полі працювала в дуже доброму настрої і багато жартувала з дівчатами.

Додому вона повернулась дуже жвава, ще таячи в собі пахощі польового сонця й повітря, і, нашвидку пообідавши, пішла мерщій до станційної контори. Певне, було коло шостої години, і в контору знову поприходив дехто із службовців, і, ще не сівши до роботи, стиха розмовляв у гурті.

Тося зазирнула у зал, привіталась і зразу вийшла, повернувши до селекційного кабінету.

Там сиділо, збившися в кутку, кілька практикантів: вони розмовляли з Гамалієм! Осторонь за столом упорядковувала свій селекційний гербарій Орися. Тося підійшла до неї й, зазирнувши до гербарія, перекинулася з нею кількома словами. Орися, зосереджена в роботі, щось байдуже буркнула, і Тося зразу залишила її й підійшла до гурту практикантів.

Гамалій саме розповідав одну з селекційних подій, яких у нього зберігалась незчисленна сила. Практиканти, знаючи слабу сторону його вдачі, піддобрились і вмовили, щоб він розповів "що-небудь про роботу".

І Гамалій, лукаво й вдоволено посміхнувшись, згадав, ах, так, дуже влучний, коли хочете, випадок!

Мова йшла, звичайно, про те, що позаторік доглядач, переплутавши ділянки з буряками, засипав їх в один кагат, просто помішав буряки з різних ділянок.

— Кинулись ми поляризувати, нічого не виходить! Єрунда! Скакають коефіцієнти, просто страх!

Він помовчав, оглянув крізь окуляри своїх слухачів і потім уїдливо додав:

— Але ми, розуміється, антимоній усяких наукових не розводили. І туману людям всякими кореляціми в очі не пускали. Ми зразу догадались, у чому справа.

Цей натяк, певне, припав до смаку практикантам, яких тішило це притаєне чуття глузування з того, хто здавався їм вищий за всяке просте ставлення, як і розважало, що два солідні специ вже загризлись.

— Казочки розповідаєте, Ваню, як звичайно! — з лагідним лукавством устряла Тося.

— Але вас це, здається, ні в якій мірі не обходить?

— То вже не можна й послухати, Ваню?

— Чому не можна? Це не забороняється.

— Не забороняється, Ваню? Дуже дякую! Значить, "не любо — не слушай, а врать не мешай!" Дуже мило! — І Тося гучно й весело засміялась. Гамалій скривився, поправив окуляри й грізно зауважив:

— Як собі знаєте, але я прошу нам не заважати.

— Ох, як це серйозно! — в тон йому підхопила Тося.— Ванічко, друже милий, киньте дурня клеїти!

І вона добродушно підійшла до нього, широко вдарила по плечу, взяла під руку і, сміючись, зазирнула йому в обличчя. Але ця суха, в'яла й спокійна звичайно людина раптом підскочила, немов її гадюка вкусила, і, ставши на ноги, розлючено й вирячено визвірилась і закричала:

— Слухайте! Я вас прошу кинути ці жести п'яної баби в шинку... що сама лізе на кохання... Чуєте? — закричав він істерично.

Тося злякано й приголомшено оступилась і ледве промовила:

— Ваню?.. Що ви кажете?..

— Ну да!.. Я мушу заявити,— кричав він далі.— Я не здатний на випадкову любов... і обійми... Чуєте? Можете вибирати когось іншого... Втім, ви, здається, й маєте вже...— тихше додав він.

Тося все ще вражено й приголомшено дивилась на нього. Але з цими останніми словами вона вирівнялась і, звівши обличчя, притишено, але з викликом сказала:

— А взагалі ви годитесь для якої-небудь любові?

Обличчя практикантів несміливо розтяглись в сласну посмішку.

— Це вас не торкається!..— прокричав несамовито Гамалій.— Це вас не торкається! В усякім разі, я з розпутними жінками не мав і не матиму діла. Розумієте?

Тося все ще дивилась на нього злякано й напружено, але раптом в очах їй зайнялися сльози, вона вся знітилась, зіщулилась і, зігнувшись, рвучко повернулась і вибігла з кімнати. В коридорі вона, поточившись, ледве не впала. Але випадково вчепилась у двері, по тому гостро шарпонула і, заскочивши до себе, знову поточилась і просто зсунулась на підлогу. Один з практикантів, проходивши коридором, прислужливо зачинив двері.

Гамалій знову сів за стіл й, затуливши обличчя долонями, застиг.

Практиканти, зніяковіло чмихаючи й похнюпивши голови, не знали, що їм робити. Тим часом Орися зірвалася з місця й, підійшовши до Гамалія, з гнівним притиском поспитала:

— Слухайте, ви думали, що ви говорили?

Він одняв долоні й подивився на неї стомлено-скорбним змученим поглядом.

— Ви мужчина чи ні?

Але він так само дивився на неї уважно й не розуміючи.

— Ви ніщо! Ви просто ніщо! Ви розумієте?

Вона кинула наївно, по-бунтарському ці слова і рішуче повернулась і вийшла з кімнати. Практиканти мовчки пере-зирнулись, дехто з них посміхнувся, і всі один по одному й собі вийшли з кімнати, залишивши Гамалія на самоті. Він знову втомлено заплющив обличчя й застиг.

У парку Орися відчула зразу полегкість — цими кількома словами вона ніби вилила давню антипатію до Гамалія, цієї сухої, черствої й скрипучо-потайної людини. І в ту ж пору брав жаль, що вона дозволила собі розхвилюватись до такої міри, що могла наговорити, властиво, прикрих і зайвих слів. І вона, роздумуючи й пробачливо посміхаючись, пішла вглиб парку. Вона йшла, все ще гнана власними думками, як раптом їй перед очима густо замлинились чиїсь ноги в сірих туфлях. Вона підвела очі і вмить зніяковіла. Просто на неї йшов прск}>есор. Вона безпомічно стрепенулась, але звернути було нікуди й ніяково, і вона, тихо й безсило посміхаючись, притишила ходу.

— Ну, ну! Перемога, товаришко,— весело і, як завжди, жваво сказав Савлутинський.— Ви молодчина.

— Що таке? Я нічого не знаю,— збентежено відповіла Орися.

— Аякже! Побили! Остаточно! Можете радіти з того. Ну, так. Ви собі винайшли цікавий принцип, дуже важливий для всієї нашої селекції, й мовчите. Це ж золото! Це ж відкриває колосальні можливості й перспективи! А ви собі, за хуторянським звичаєм, мовчите й таїте таку велику істину. Так у нас, між іншим, усе робиться.

Він оглянув пильно й співчутливо Орисю й занепокоєно поспитав:

— Але що з вами, товаришко? Ви ніби не чуєте мене?

— Нічого,— зніяковіло засміялась Орися.

— Ну, певне, з вами щось сталось?

Орися струснула головою, поправила своє волосся й суворо сказала:

— Знаєте, це дуже прикро, як буваєш свідком якоїсь сварки.

— А хто ж посварився?

— Наші специ — Гамалій з Долинною,— сказала вона й, гостро обірвавши ті слова, похилила голову.

— Звичайнісінька, значить, сварка? — перепитав Савлутинський.— Фу, яка гадость!

Він повернувся до Орисі й лагідно сказав:

— Але знаєте що? Я хочу все-таки дещо вам сказати... По-моєму, нам треба десь сісти.

Орися рішуче й просто поглянула йому своїми глибокими прозоро-спокійними очима й, злагодивши свою ходу, впевнено пішла поруч з ним. І так само, стежачи за ним, разом з ним вона сіла на лавку і слухала.

— Як все-таки могло вам таке спасти на думку? Це ж чудесно!

— Ну, я ж не знаю,— безпомічно знизала вона плечима.— Просто якось так вийшло. Я й не гадала тієї думки шукати, а перевірила, воно вийшло на діло.

— То ви ж чудова, талановита жінка! Розумієте? Орися засоромлено знизала плечима й засміялась.

— Ну, я ж не знаю, їй-богу.

— Ні, ні, серйозно,— запалившись, казав далі Савлутинський.— Я це дивлюся на вас, оці-о глибоко видющі очі, самі запалені якимсь незвичайним вогнем, ваша постава, ваша рішучість і певність... Та ви просто цілий скарб! Слухайте, голубко! Ні, ні, серйозно! Ви просто як наша пісня,— ніжна, глибока й міцна. А я пісню нашу до нестями люблю. Слухайте, любко, я й перед вами стану навколішки уклонитись, що ви така красна. Але тільки не стану зразу цілувати й обнімати. Це пошлість! По-перше, з цього всякий негідник починає, плекаючи під цим наймерзотніші наміри, а по-друге, про це писалось мільйони разів у найпаршивіших романах, як же я можу розводити таку нудну водичку? Не треба, серце, їй-богу, не треба!

Він, запалившись, майже п'яний від цього, подивився на неї, розчервонілу й схвильовану і через те уразливо ніжну й прекрасну, й запально сказав:

— Знаєте що, голубко? Давайте просто поставимось до цього: одружитись хочете? Зо мною?

— Ну, та що ви?

— їй-богу! Ви чудесна дівчина.