Листи - Павло Грабовський

style="">Та що там! Буде, що буде. Я призвичаївся до думки, що згину тут, серед тайги, в самотині, не діждавшись кращої днини. Що найгірше - се одиноцтво, кругле, страшенне, без надії, що воно коли-небудь скінчиться, одиноцтво, що заставляє навіть тратити всяку ціль життя. Коли б ще блисла яка певна година, після котрої все піде по-іншому, а то... без краю! А я - людина слабого загарту, людина, що завжди жила серцем, шукала другої людини, проте навіки засуджена бути одинокою, згинути, не бачивши жодної ласки людської, не чувши жодного теплого слова...

Через місяць прийде пошта... невже й на сей раз нічогісінько не буде? Аж подумати моторошно! У Вас нині цвітуть садки, красує весна, починається май, а в нас... Та буду краще казати віршами:

 

Весна, весна! Надворі май,

А в нас лежать сніги,

Панує стужа навкруги...

Весна, весна! А в нас - гай-гай!

Дріма похмуро чорний гай

Та додає нудьги.

 

Весна, весна! Надворі май,

А в серці жаль та сум...

Справляє небо якийсь глум!

Весна, весна! А в нас - гай-гай!

Хоча б малесенький розмай

Для нерозважних дум!

 

Весна, весна! Надворі май,

А в нас замісто чар

Густий серпанок темних хмар.

Весна, весна! А в нас - гай-гай!

Далеко зором не сягай,

Згаси остаток мар!

 

Весна, весна! Надворі май,

А в нас - ні круть ні верть:

Якась німа, нелюдська смерть.

Весна, весна! А в нас - гай-гай!

Все кличе: до труни лягай,

Бо чаша повна вщерть.

 

Так і є: все кличе до труни!

 

Годі, годі! Злої трути

Досить випив за життя,

Досить вивчивсь шию гнути,

Сповідатись без пуття.

Сумні літа - їх не стерти;

Тяжкий досвід - з ним лягти!

Тільки й щастя: чесно вмерти,

Хрест без плями донести.

 

Не дивуйтесь, голубе мій рідний, що так забалакав, так сумно та безнадійно затужив! Не дивуйтесь, бо

 

Куди подінусь я з нудьгою,

Куди подамся від журби -

Хробак, роздавлений ногою,

Нікчемна іграшка судьби?

 

Всім світить сонечко ласкаво,

Всіх гріють промені ясні,-

Але те «перше наше право»

Нам тільки мариться у сні.

 

І я клену за катом ката

В моїй невольницькій глуші,

Що брата нацькував на брата,

Відкинув душу від душі,

 

Люд закував в цупкі кайдани,

Позбавив молодість мети.

Клену... та як загоїть рани?

Де крихту роздиху знайти?!

 

Безсилі прокльони - от і все! Мета, себто справжнє живе діло, кероване певними ідеями громадськими,- вона осталася десь далеко, далеко. Неможлива робота в тім напрямі. Природно виникають запити власної долі, але вона ще більше неможлива, а та думка подвійно крає серце. На світ дивитись не хочеться. Для чого? На який кінець? А ще гірше, коли побачиш ту долю, те щастя - збоку, і вони нагадують тобі про брак у себе... і відси духове пониження людини. Розумієш, але мало розуміти...

 

Краю не буде неволі,

Душу знесилили болі,

Годі шукати просвітку!

Слізоньки ллються дрібні;

Крапельку власної долі,

Власного щастя крихітку

Просять - дурні.

 

Лихо, як ніченька, чорне

Так тебе часом огорне,

Так тебе всього обтисне,

Що не дивився б на світ...

Битись? Воно непоборне!

Гей, обірвись, моя пісне!

Скошено цвіт…

 

Та ж, що коханням братерним

Шлях мій, устелений тернем,

Легко б могла озарити -

Більше немає її!

Маренням стали химерним,

Попелом встигли потліти

Думи мої.

 

Мовчки блукаю в пустині,

Мучусь один в самотині,

Зіронька навіть не мріє,

Згасла - дивись не дивись!

Краще не буде, як нині...

Де ж ти, голубко надіє?

Де ж ти? Озвись!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Не прийде надія, одурить - я знаю,

Бо то вже мій жереб такий:

Без долі вродився, без долі сконаю -

Який же ти, шляху, тяжкий!

 

Не прийде надія, як перше, одурить

Дурного прихильця свого́!

Байдуже для неї, що завжди так журить,

Що змучила душу його.

 

В безодню розпуки щодальш поринаю,

Надія - то човник хиткий...

Без долі вродився, без долі сконаю -

Який же ти, шляху, тяжкий!

 

А тепер додам ще такого... що, може, й мені колись сором буде згадати про такі речі, дарма що в них відбилися найщиріші та найсвятіші чуття людські. Тільки не нам, нетягам, співати про такі почування! Не нам навіть марити ними! Наша будучість відома: «пропадай, як собака серед ярмарку» або й гірше, бо тута навіть «ярмарку» немає, т. є. чогось шумливого, буйного, клекотливого, живого, многолюдного... Сама глушина, нетри, болота, самотина, «мерзость запустения». Та проте - хіба ж я не маю права на загальнолюдські почування?

 

Він ходив сумний, як нічка,

Все вона не йшла з ума:

Нею марив, їй у вічка

Приглядався крадькома.

 

Позирав щораз в віконце,

Чи не трапиться вона -

Його щастя, його сонце,

Його зіронька ясна.

 

Все б на неї видивлявся

Та балакав без кінця...

А зустрілись - мов затявся,

Не відшукував слівця.

 

Потім знов ходив маною,

Чи не вбачить крадькома;

Плакав нишком, жив одною,

Не міг викинуть з ума.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .