Листи - Павло Грабовський

Що гидкіш, так те, що сестра справді ніякого знакомства з государственими не вела, а навпаки, вів його та підлизувався до государствених сам Гіммер, поки не розплювався (а розплювався він з усім городом); сестра іноді стрічала государств[ених] в домі Гіммера ж, у котрого дехто з наших бував, так що як кого винуватити за знайомість, так самого хіба Гіммера. Гіммер добре знає, що бреше свідомо, але бреше і тим робить подвійну підлоту. Лічити не лічить, сестру звав - «сволоч» і др. підхожими виразами, лаяв остатніми словами, збирався бити без свідків, вигнав при найлихіших обставинах, в кореспонденції й натяку немає на всі ті пакості, які він їй заподіював, як і хворим. Хворі не раз тікали з колонії, приходили натовпом до города жалуватись на Гіммера. А наші «дорогі» благородні душі посіпують нас за кореспондентську сверботу. Діло ясне: бувши в Якутську, Гіммер познакомився де з ким з наших, одпустив кілька загальних фразок, а наші дурні та дурочки (не в гнів їм!) превознесли його до небес, прокричали яко людину науки (о дурні, дурні!) і пр. і пр. Але ми, що на власні очі бачимо і Гіммера, і його події, ми, що маємо непохвальну вдачу бути скептиками супроти грімких, а пустих фраз,- ми мусимо «сметь свое суждение иметь» і відноситись по-свойому. До ряду: крім замітки, що у Вас, я ні стрічечки більш не написав про Гіммера та колонію, з Гіммером ніяких зносин ніколи не мав, тож можу безсторонньо писати про сю справу Вам. Напишіть, коли вважаєте можливим, почастно Прейсманові, як на свій лад керманичеві думки громадської, що все, що пишеться в сій справі,- чиста правда. Бувайте здорові! Шануючий Вас

 

Павло Граб.

 

29. ДО К. ПАНЬКІВСЬКОГО

 

 

Вілюйськ, 7 марта [18]95 року.

 

Вельмишановний Добродію!

Посилаю Вам коротенький нарис «В тайзі» та заміточку про те, про се. Нарис прошу видрукувати в «Зорі», а якщо непридатний з якого погляду, то передати до рук Ів. Франкові; в «Зорі» ж видрукуйте, коли годиться, і заміточку. Спасибі Вам щире за виданнє моїх збірничків; на жаль, тільки я не дістав ні другого, ні третього й по примірнику, хоч і хотілося б мати. Чи не загубилися дорогою? Дістали гроші чи ні? Дійшла замітка про переклади творів Шевченкових? Сумую, переживаю тяжкий час, а до того, й нездужається щось. Напишіть, будьте ласкаві, по одержанню цього листу та звістіть, чи дістали попередні. Чи друкувалася моя статейка про переселенців, чи ні? Хотів ще докинути кілька віршів, та нехай другим разом. Поки що - бувайте здорові, дорогий земляче, нехай Вам щастить доля. Щирий поклон Вас. Лукичеві.

 

Завжди прихильний до Вас Павло Граб.

 

P. S. Додав ще одну невеличку заміточку про переклади творів українських.

 

30. ДО І. ФРАНКА

 

 

[Травень 1895 р.].

 

Із дневника невольника

...Такого тяжкого часу, такого хоробливого стану духовного, як саме тепер, я, здається, не переживав. Як на те й з рідного краю - ні словечка, ні однісінького числа часописі, а без українщини мені просто смерть... Останню зиму я не жив, а просто мучивсь, особливо перед кінцем; не знаю вже як і видержав...

Брак духової цільності спиняє руку, нічого не дає робити. А зробити б хотілося і те і се, всякі думки ошибають голову... Цілий місяць я звичайно нудьгую та мучусь, не дам собі жадної ради, не находжу ні місця, ні спокою, гадаю хопитись до револьвера... Потім приходить пошта - раз на місяць, привезе часописи, листи, книжки, вісті... відживеш душею й серцем, замариш, захочеться жити й працювати. І я хапаюсь, роблю і се і те, прихапцем, поспішаючи... а потім знов починаєтся нудьга, нудьга без краю, без розваги...

Все, що пишу нині, визначується перевагою власних мотивів, виявом власного горя, носить слід дрібносуб’єктивного настрою. Нехай се буде нравственне (не люблю слова «моральне») пониження! Нехай се буде ознакою часового упадку, нехай! В мені прокинулася душа з пекучими запитами власного щастя, земних благ... Хіба я не маю права? Хіба як людину зв’язать, так треба її й добити? Може, мені сором буде згадати колись все те, що переживаю нині, але тепер я тільки відчуваю страшенний біль, відчуваю, що так довго не може тривати, що так або інак мусить скінчитися.

 

До свого горя зачини дверці,

Бо коли сльози поллються в тебе,

Защемлять рани на хворім серці,-

Кожен згадає тільки про себе.

 

Не шукай в світі ніде розваги,

Бо хто простягне на поміч руку?

Не жди, не думай! Дурні забаги...

Усяке втопить тебе в багнюку.

 

Життя нелюдське, життя жорстоке

Панує вколо, панує всюди;

Кругом болото грузьке, широке,

Труйне повітря вдихають груди.

 

Великий світ наш, нема ж до кого

Ні пригорнутись, ні забалакать...

Самотнє серце з болю тяжкого

Не перестане довіку плакать…

 

Та вже недовго, вже дочуваю:

Надходить сумно кінець дочасний...

Прощай, мій любий, коханий краю,

Як я - забутий, як я - нещасний!

 

Брожу, тиняюсь, як потороча,

Тужу день божий, ввечері, вранці...

Чи ж приголубить душа жіноча

Хоч на хвилину, хоч наостанці?

 

Стою, питаю... нема ні гуку.

Мутиться розум, слабіють сили...

Я тільки чую пекельну муку,

Я тільки прагну швидше могили.

 

А колись... Боже! Невже минуло?

Бажав покласти за других душу.

Те почування ще не заснуло,

З тим почуванням спочити мушу.

 

Зберіг я свято юнацькі мари,

Не відступлюся від них ніколи;

А тільки шлях мій окрили хмари,

Бажає серце хоч крихти долі.

 

Та вже недовго! Вже зачуваю:

Надходить сумно кінець дочасний...

Прощай, мій любий, коханий краю,

Як я - забутий, як я - нещасний!

 

Воно, може, й ніяково порівнювати нещастя нашого краю до свого. Я й не гадав того робити, я бажав тільки зазначити ті обоє нещастя рядом...

 

Як складу на грудях руки,

Перерву журливий спів,

Щоб не знати більш розпуки...