Листи - Павло Грабовський
Не накликуйте попів!
Тільки хрест, ознаку муки,
Затешіть серед степів. 6
Як скінчу життя зелене,
Спогадайте інший раз
Чи там nihil, чи там bene -
Як скінчу життя зелене,
Щоб не чути більш образ,-
Киньте часом і про мене
Пару щирих, теплих фраз.
Живий дума об живому,
Бо й живим він є на те.
Піде кожен з вас додому...
Живий дума об живому,-
Так і ви заживете:
Все почнеться по-старому,
Мертвому спокій дасте.
Вам нова засвітить зо́ря,
Я ж складу в німу труну
Нестерпучу вагу горя...
Вам нова засвітить зо́ря,
Та я очі вже замкну,
Наче човен серед моря,
В чорних хвилях потону.
Хай щастить вам, мої милі!
Ждіть цілющої води...
Я ж вкінець заслаб на силі...
Хай щастить вам, мої милі!
Прилетить гінець сюди...
На моїй сумній могилі
Віддихніть вряди-годи.
Як складу на груди руки,
Залишу на світі все:
Пізні жалі, ранні муки...
Як складу на груди руки,
Хто мені чи те, чи се
Після вічної розлуки
Про вас, любі, донесе?
Зву своє життя «зеленим», хоч не знаю, чи можна так сказати, але воно справді осталося навіки зеленим, недостиглим, хоч мені вже 30 літ. Уявіть собі: 9 літ життя на селі більш або менш вільного, 9 літ по школах, в чотирьох стінах, потім 12 літ без перерви в тюрмі, солдатській казармі і знову в тюрмі та на засланню. Не подумайте, що я плачу або жалкую, що я шукаю співчуття, нарікаю на долю. Певно, мені тяжко, певно, я нарікаю, та не на те, що не мав щастя, а що так доводиться нівечитись не одному мені нині, нарікаю на ті обставини життя, що вбивають живу душу в людині і здорове тіло. Що тичеться до мене властиво, так усі мої муки, може, єдине, що є й було світлого та чистого в моєму житті. Я людина нездатна до живого, творчого діла; я лишень мукою, так сказати, суперечно можу зазначити все своє гидування проти сучасного ладу. Я один з тих, на долю котрих випадає жереб «гарматного м’яса», і тільки. Я той пловець (чи, по-Вашому, пливак), про котрого я отсе недавно зложив такий вірш:
Пам’ятаєш мудру раду:
Не пускатись в згубний мир?
Ти ж подався без огляду
І налучив просто в вир.
Закрутили в своїй пащі
Тебе піняві вали,
Поривання твої кращі
Тебе в прірву затягли.
Але й гинучи зарані
В бо́рвах виючих отих,
У добра та зла пізнанні
Ти відшукував утіх.
Сумує душа моя, рветься серце на простір, а свідомість, що не вирватись йому, може, довіку, знесилює думки. Журно, то й пісні мої не кращі. Ось Вам ще перерібка з чужого:
Не згинайсь, угамуй своє горе!
Вір, надії твої чарівні
Згоють серце зневірене, хворе,
Розцвітуть, мов квіти, навесні.
Не довіку конатимеш в горі.
Потрівай лиш: розтануть сніги,
Запестріються луки просторі,
Закрасують поля навкруги.
Зникне швидко пануюче горе,
Обновить твою душу весна;
За водою спливе в синє море
Все, чим дійсність гірка та сумна.
Як безплодно носитися з горем,
В піснях виспівай краще його:
Певно, й ми своє серце поборем
І притулим хоч раз до твого.
Подивись: пронеслось твоє горе,
Як проносяться хмари густі!..
Ти заблисла, сподівана зоре!
Знов воскресли ви, сни золоті!
Сей віршик розшукала та показала мені одна приятелька, бачучи мій тяжкий настрій духовий; він так сподобався мені, що я його отсе й переклав не гаючись. Та тільки легко казати, трудно послухатись! Ніколи ще, здається, безнадійність та зневіра не огортали мене таким сумом, ніколи не захмарювали так мого зору, як саме нині. Кругла самотина ніколи не дошкуляла так; та, здається, ніколи ще я й не марив нишком так безумно, так наївно не ждав чуда, як тепер. Часом мені мариться, що яка-небудь невідома українка, прочитавши мої суми-туги, напише до мене в далечінь, забажає листуватись... біжу на пошту з таємною думкою, хоч розум проказує, що всі ті сподівання дурні, шалені, що даремне я «как преступник перед казнью ищу кругом души родной». Такі мари виникають, мабуть, тільки в тюрмі, коли людина навіть стратить надію стрінути «рідну душу».
Тяжко дихати! В голові нема
Ані одної думки ясної.
Навкруги, куди б не поглянув,- тьма.
Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума!
Мру без тебе я, зорі красної.
Я конав, ридав; глух за гуком гук;
Я шукав, молив душі рідної -
Та нема її! Я упав від мук,
Захитався стяг в слабім стиску рук
Серед темряви непрохідної.
Сумно, радоньки не знайду ніяк!
Доки ж доля та буде мариться?
Проти власних мрій я лихий вояк!
Доки ж вештатись мертвяком і як?
Доки сонечко буде хмариться?
Вічно мучитись - та всьому є край!
Та хоча б яка мета малася!
Не дігнати літ, як пташиних зграй!
Не вернуть надій, хоч кладись, вмирай!
Нитка прядена увірвалася.
Небагато ждав від людей собі,
Але й те мале не справдилося...
Легше б згинути враз було в борбі,
Аніж тратити день за днем в журбі...
Де завзяття те, де поділося?
Не мені цвіли запашні квітки,
Мій садок проріс скрізь бугилою.
Нічий милий зір не запав втямки,
Не простяг ніхто за весь вік руки,-
В самоті стою над могилою.
Не судіть мене, не ганьбіть мене!
Де людина та загартована,
Що поборе вмить все гірке, сумне
Або каменем без жалю шпурне,
Чужим стогоном роздратована?..
