Утрачений рай - Джон Мільтон

Новий намислив підступ на людей.

Зневаживши покари, повернувся

У Рай опівночі, потойбіч Сонця,

Аби Архангел Уриїл удруге

Не вистежив його й не кликав інших

Буть на сторожі. Сатана сім раз

Уздовж Екватора й між Полюсами

Петляв навкруг Землі. На восьму ніч

Здаля од херувимської сторожі

Проник у Рай крізь затишний куточок

(Тепер його нема – все знищив гріх.)

У місці, де відтока річки Тигр

Підземним рукавом вливалась в Рай

І там вибризкувала водограєм

З розщелини під Деревом Життя.

То Сатана, ввійшовши у ріку,

Туманом видобувся серед Раю

Й завис над Деревом Життя в задумі.

А доти він всю Землю обкружляв:

В Едемі, там, де Понт, і ген на Північ

До річки Об і вздовж до Океану

Крижаного. І потім від Оронти,

Сирійської ріки, – над океаном

До Суходолів Західних, у гирло

Панами й знову понад океани

До Інду й Гангу й пильно придивлявся

До кожної істоти: котра з них

Найдосконалішим знаряддям стане

Його підступства. Сатані приглянувсь

Змій – наймудріший з тварей польових.

У темнім лабіринті хитрувань,

Ретельно кожне зваживши, Злий Дух

Намислив тайно увійти у Змія.

І заховатись там від гострозорих

Наглядачів, бо в органах тварини

Й розважності зміїній не впізнають

Злонамислу пекельного. Навис

Над Змієм Сатана і застогнав:

«О Земле! Ти на Небеса подібна,

Ні – краща, бо сотворена пізніше,

І те, що віджило на Небесах,

В тобі оновлено, Богів Домівко.

А над тобою Небеса Небес,

Світила над світилами, тебе,

Мов одиначку, пестять таємниче

Й нашіптують тобі своїм промінням:

Як Бог є всього сущого осердя

Й на все поширюється, так і ти

Із сущого черпаєш, і в тобі

Усе зливається в пориві творчім:

Брунькує, проростає, плодоносить

І родиться оновленим життям,

Дедалі досконалішим, мудрішим,

Що вивершилося, коли з’явилась

Людина. О, яка велика радість

Була б мені, якби я міг витати

Жаданим гостем у твоїх хоромах,

Милуючись розкішним розмаїттям

Вод, суходолів, гір, долин, лугів,

Левад, гаїв, лісів, галявин!

Жаль! Мені нема пристанища ніде.

Що більше бачу радощів навколо,

То більше спопеляє мене біль,

Розшарпують зсередини, як напасть,

Пориви супротивні, і Добро

Стає мені прокляттям! В небесах

Я мучився б іще лютіше. Ні!

Не хочу бути ані там, ні тут,

Допоки Всеверховність не здобуду,

Хоча мій гордий намір принесе

Ще більше мук, з’єднаю собі друзів.

За те впаде страшніша кара? – хай!

Лиш нищення вгамовує пекельний

Біль думки недоступної. Якщо

Мені Людину знищити чи звести

Удасться, се позводить нанівець

У переплетенні Добра і Зла

Мету сотвореного на Землі.

То хай же буде Зло моя розрада

І слава у пекельнім товаристві,

Коли за день я сам переінакшу,

Що ніби Всемогутній тут творив

Невтомливо аж шість ночей і днів,

А перед тим ще довго і марудно

Обмислював. А втім, мабуть, не довше,

Відколи я за ніч одну від рабства

Вкрав чи не половину всіх Небес,

До того ж, кращу. Те, що там лишилось —

Нетямне запопадливе лакейство,

Бо ліпше щось створити Він не може.

А нас – хіба створив? Він мстить мені:

Замість поповнить челядь, підтягає

Із праху земляного (нам назло)

Угору до належних нам Небес,

Людину. Їй дає небесні блага,

По праву наші. Захотів – створив.

Милуйтеся: такий чудовий світ,

Земля і Рай – кому? Над всім владика —

Людина. То яке безчестя нам,

Коли й крилаті Ангели слугують.

І навіть вогнеликі Серафими

Попихачами при земних воротах

Сторожать зліплену з болота живність!

І я від них іще ховатись мушу,

Стелитися по видолках туманом,

Завидувати кволим недоноскам,

Вишукувати, де дрімає Змій,

Аби в кільчасто-скрученому тілі

Ховатися, плекаючи свій намір.

Яке приниження! Я, що з богами

На Небесах у величі рівнявся,

Змішатись мушу із земною слиззю,

В тварину втілюватись мушу сам.

Живе. Порив не гасне, біль пече.

Вони на все готові. Хто найвище

Сягав і важився – упав найнижче.

То й що? Я підійматимуся знов

І знов угору! Все – або Ніщо.

Чи то кажіть: солодка помста ця —

Гірким похміллям є? Ну що ж, нехай!

Якщо направду Він, Усемогутній,

Чомусь мене пустив у Новий Світ

Людей щасливих, щоб я мстив і заздрив,

Змішував себе з драглистим глеєм, —

Тоді не я – Він сіє злість, в мені.

Щоб Зло зросло». Так думав Сатана,

З подяками несучи фіміам

Створителеві – хай вдихне ласкаво

Хвалебний дар. Устали й Перші Люди

І словом молитовним приєднались

До величань безмовної Природи,

І найсвіжішу їжу спожили,

І радилися, як їм поділити

Свій труд у вибуялому Саду.

Вже Єва заклопотана: «Адаме,

Цей Сад нам одбивається од рук:

Росте і плодоносить невгамовно —

Несила просто впоратись удвох.

Збереш, розчистиш, вивільниш, підв’яжеш,

А через ніч – глянь, знову наросло

Й поплутане дичавіє. Коли ж то

Народиться і підросте нам поміч…

То що порадиш? Може, так: поділим

Роботу. Ти – гілляччя підпирай;

А я – там знову сплуталися з миртом

Троянди – побіжу їх визволяти.

З цим, певно, впораємось до полудня,

Як будем нарізно. Коли ми в парі,

То балачки, перезирання, жарти

Відволікають нас. Не зоглядишся —

Вже й вечір. Хоч і рано почали,

А на вечерю мов не заробили».

На те Адам їй лагідно: «Кохана,

Понад усі істоти наймиліша!

Ти гарно радиш і міркуєш добре,

Як найдоладніше вершити діло,

Покладене Творцем. Чом не пишатись

Як Мужеві завбачною Жоною!

Проте Творець не