Утрачений рай - Джон Мільтон
Між багатьма можливостями. Зір,
Слух, смак чи дотик пропонують різне
Для схвалення – я схвалюю не все.
Ти сам казав: любов – дороговказ
На Небеса; то й запитать дозволь:
А як кохаються небесні духи?
Чи тільки поглядами або сяйвом
Уявно з’єднуються, чи насправді?»
Рум’яно розлилась зоря вечірня —
Рум’янець (знак кохання) спалахнув
Усміхнено на ангельськім лиці.
Озвавсь: «Одне повім тобі: нам – добре,
А без любови не бува добра.
Вам дано чистих радощів зазнати
(Бо чистими ви створені) тілесно.
Ми безтілесно вищому екстазу
Віддаємо себе без перепон
У м’язах чи кінцівках. Наче легіт
Із леготом, в пориві абсолютнім
Зливаємося наскрізь і без послуг
Дебелих тіл і душ. Але мені
Пора. За обрій покотилось сонце,
І промені останні тихо гаснуть
На островах призахідних. Се знак,
Що полишатиму тебе і Землю.
Щасливий оставайсь! Плекай любов,
Понад усе плекай любов-покору
До Бога. Пам’ятай його завіт;
Гляди, аби не подолала пристрасть
Твою свободу людську та розважність.
Ти сам господар долі чи недолі
Своєї та й усіх твоїх нащадків.
Як утверждатимешся нам на радість
І вільний вибір твій достойним буде,
То влесливі спокуси відштовхнеш
І вдосконалишся незмірно – сам.
Тож нівідкіль підмоги не проси».
Сказав і встав. За ним ступив Адам
І, дякуючи Ангелу за раду,
Озвавсь услід: «Небесного Творця
Висока та ласкава доброта
Нам у тобі сяйнула. Не забуду
Повчань та осторог твоїх зичливих
Для нас, людей. Навідуйся іще».
З тим розійшлися: Ангел – до Небес,
Адам подавсь у затишок – до Єви.
КНИГА ДЕВ’ЯТА
КОРОТКИЙ ВИКЛАД
Сатана, перевідавши землю та утвердившись у лихому своєму задумі, вночі повертається, в подобі туману, до Раю, а там утілюється в Змія, що саме спав. Уранці Адам і Єва вирушають до трудів своїх, але Єва пропонує, щоб їм розділитися: не разом працювати, а хто де. Адам не погоджується з дружиною, нагадуючи їй про небезпеку, адже ворог, супроти котрого їх застережено, неодмінно спробує спокусити її, якщо заскочить саму-одну, без мужа. Єва, сприкрена тим, що її мають за необачну чи то за не досить стійку, наполягає: ні, таки порізно попрацюємо! Бо ж, як на те, ще й забажала випробувати силу свою та твердість. Адам зрештою поступається їй. Змій знаходить її саму-одну. Тихесенько наближається, спершу пильно на неї задивляється, потім озивається, та там із такими лестощами! Єва, мовляв, незрівнянна, перевершує всі інші істоти. А Єва, зчудувавшись, як це так, щоб Змій та й заговорив, питає його, як він довмівся осягнути людську мову – як дістав таку тяму, що не мав її досі? А Змій і відповідає, що, покуштувавши, посмакувавши плоду з якогось-там дерева, він здобув і мову, й тяму, а доти ж був геть німе-безкебетне. Єва просить його привести її до того дерева й пересвідчується: то ж заборонене Древо Пізнання Добра і Зла! Тут Змій, посмілівши, ну переконувати її та спокушати, наводячи які тільки хочеш підступно-хитромудрі докази на користь того, аби тільки скуштувала. Й нарешті Єва таки вкусила. А плід той так їй засмакував, аж вона задумалася на хвильку, чи не пригостити цією смакотою й Адама. Зрештою таки принесла йому половину того плода й розповіла, які докази та умовляння спонукали її це покуштувати. Спочатку Адам стоїть мов громом прибитий, але, допевнившись, що Дружина його вже все одно пропаща, вирішує, відчайдушною силою любови, й собі пропасти – аби тільки бути з нею, вкупочці. Тож і він порушує заборону Божу – з’їдає другу половину плода. Незагайно воно й подіяло на них: обоє починають шукати, чим би його прикрити наготу свою, а далі починаються у них свари та суперечки, та звинувачення, хто з них двох більше винен.
Уже не буде мови про Небесне
На сій Землі, коли сам Бог чи Ангел
Навідувались мирно до людей,
Сідали з ними разом до обіду,
І в бесіді поважній плинув час.
Сю пісню я настрою на трагічний
Лад: неслухняність, непокірність, бунт
Невірних Богові Першолюдей.
За те Господь скарав їх. Справедливо
У гніві відвернув своє лице
Від грішних. От чому прийшли у світ
Нещастя. От чого накоїв гріх
І незворотний його виплід – смерть.
Тяжка історія! Сумний предмет!
Та певно, героїчніший, ніж гнів
Ахіллеса, Пелеєвого сина,
Або поруйнування мурів Трої,
Чи Турнова несамовита лють
По зведеній жоні, або гнівливість
Юнони та Нептуна, що так довго
Розбурхувала еллінську уяву.
Моя Порадниця з Небес щоночі
Мені навіюватиме слова
Доладні, появляючись у сні,
Коли я голос чую неземний,
Що вплетений у плин північних дум
І грає переливними рядками.
Давно вже я цю тему героїчну,
По довгім виборі, облюбував.
Намислив рано; звершую під старість.
Мене, сумирного з природи, війни
Не вабили, ні вірші героїчні,
Де все геройство – то головосік
Уславленого лицарства, стократно
И нудотно пережований в поемах,
Тоді як істинне геройство: мужність,
Терпіння й мучеництво – оминали.
Зате оспівували верхогони
Та ігрища, карбовані щити,
Гарячих коней та блискучу збрую,
Попони, розшиті золотом герби
І лицарську цяцьковану одежу;
А ще: ристалища, бенкети буйні,
Де виночерпіїв та кухарів
Од лицарів не менше, а все то те
Не варте героїчної поеми.
Та й хисту в мене до цього нема.
Зате зросла перед духовним зором
Достойна тема. Тож скінчу почате,
Хіба що виснажить безжальна старість,
Час опізнілий та похолодання
По всій Землі, – що я для них? Але
І задум сей і пісня – не мої,
А Тої, котру слухаю ночами.
Спускалось Сонце, і Зоря Вечірня
Над видноколом зблисла, даючи
Знак сутінкам; і поступились ночі,
Що тихо огорнула небозвід.
І знов у Рай прокрався Сатана.
Від часу, як Архангел Гавриїл
