Утрачений рай - Джон Мільтон

Так промовляючи, я оддалявся

Од місця, де почав уперше дихать

І вперше світ побачив. Не озвавсь

Ніхто мені у відповідь. В зажурі

Самотній на квітчасту купину

Я опустивсь, і м’яко-незворушний,

Безвладно-млосний сон мене здолав,

Мов знову обертаючи в ніщо.

Враз появився наді мною Хтось —

Сон, а чи ява – і теплом життя

Наповнилося тіло. Він схиливсь

І мовив голосно: «Адаме, встань!

Твоя домівка жде тебе, людино,

Праотче незліченних поколінь

Людей – дітей Землі. Ти звав мене?

Я – тут. Дай, проведу тебе в твій Рай».

І, лагідно піднесений за руку,

Полинув я над юною Землею,

Та на гірській вершині опустивсь,

Що рівною поляною простерлась

З розкішним садом в плетиві алей,

Де кожне дерево – рясні плоди,

Налиті сонцем, щедро простяглої

Зривай, смакуй, спивай солодкий сік.

Аж голод я відчув, не знаний доти,

І потягнувся до дерев жадливо,

Як поміж ними виринула постать

Мого божистого Поводиря.

У радісному трепеті упав

Йому до ніг я – він мене підняв

І проказав співчутливо: «Я – той,

Кого шукаєш. Світ увесь навколо

Я сотворив. Даю тобі сей Рай.

Господарюй у нім та добувай

Смачну поживу. Од його щедрот

Втішайся досхочу, до насиття

Всім, крім одного: з дерева он там

Не споживай плодів, дающих силу

Знання добра і зла. у цім – зарок

Тобі, щоб вірним був мені й покірним.

Посеред Раю – Дерево Знання

Росте, а поруч – Дерево Життя;

Тож пам’ятай мою пересторогу:

Не доторкайсь плодів Знання, бо плата

За них гірка. Як тільки покуштуєш,

Порушивши єдиний мій заказ,

То втратиш Рай, підеш у світ страждань

І стрінеш там невідворотну смерть».

Гримить мені й тепер у тих словах

Суворий вирок і свобідний вибір.

А потім прояснився його вид

І голос забринів: «Не тільки Рай,

Я – Землю всю передаю тобі

І роду людському; тобі скориться

Все: живе на суші, морі, у повітрі —

Звір, риба, птиця. Поскликаю всіх

Птиць і звірят – хай вклоняться тобі,

І кожне хай прийме од тебе ім’я,

І риби теж, хоч їх сюди не зву,

Бо зарідке жильцям води повітря».

Сказав – і позліталися птахи,

Посходилися звірі. Всі попарно

Зближались у процесії покірній;

Ті – шанобливо лет спиняли, інші —

Схиляли голови на знак підданства,

Як я давав їм імена, збагнувши

(Наскільки дозволяв Творець) їх суть.

Та рідного мені я не знайшов

Між ними і спитав сяйну Появу:

«Яке ім’я звеличити достойне

Усесвіту найвищого Владику,

Що гойно обдаровує мене,

Одним-єдиного, блаженством Раю?

Чи розділю його з ким? Чи самотній

Шукатиму тут втіху і розраду?»

На сміливе питання його вид

Ясний неначе усмішкою зблиснув:

«Невже тобі самотня ся Земля,

Се пахощами впоєне повітря,

Ся буйна зелень, сі істоти жваві,

Впокорені твоєму верховенству?

Чи не відкрилася тобі їх мова?

Чи розум їх не вартий визнання?

Шукай у них утіху, владарюй

Над ними величаво!» Так озвавсь,

Немов наказуючи, Вседержитель.

Я відповів з докором, хоч покірно:

«Не ображайся, мій великий Творче,

За сі слова. Ти сам мене возніс

Над тварями всіма, зробив їх паном,

Твоїм намісником. Хіба годиться

Мені з нерівнею водити приязнь,

Тоді як справжня дружба виростає

Із рівности, споріднености душ?

А ні – занидіє, переведеться

Взаємність і гармонія, і радість.

Чи втіху серед сих творінь знайде

Мій дух? Вони лише свій свого знають,

В собі подібних мають втіху: лев

З левицею спаровані доладно,

Та й інші звірі. Менше – звір і птах,

Ще менше – птах і риба. Непутяща

Була би приязнь буйвола і мавпи;

Ще недоладніша – моя й тварини».

На те у добрім гуморі Творець:

«Ти перебірливий на товариство!

І не приймаєш, бачу, раювання,

Хоч серед Раю, у самотині.

Цікаво, як ти думаєш про мене:

Щасливий я чи ні в моєму стані —

Сам із собою ізпоконвіків,

І близького мені ніде нема

Ані подібного, тим більше – рівні.

З ким спілкуватися, коли не з тими,

Кого я сам створив? Вони ж усі

Встократ недосконаліші і нижчі

Од мене, ніж тварини сі – од тебе».

Замовк. Тоді я обізвався кротко:

«О Найвознесеніший! Хіба можна

Твою глибінь бездонну й височінь

Надзоряну та наміри-путі

Людському розумові осягти?

Ти – найдовершеніший у собі,

А я – недосконалий. Свої вади

Шукати і долати мушу в спілці

Із тими, хто мені подоба й рівня,

Щоб надолужити навзаєм те,

Чого не вистача нам поодинці.

Тобі поширюватися не треба:

Ти необмежений і незчислимо,

Різноманітно досконалий – сам.

А я, людина, множитися мушу

В подобах власних та ділах дочасних

Ущербний, спраглий ласки і тепла.

Тобі в таємнім самопізнанні

Не треба друзів, товариства, ради;

Ти підіймаєш ті чи ті створіння

У спілкуванні з ними чи між ними

Так високо, як хочеш. Я ж тварин

Приземлених к собі не підніму,

І радощів із ними не найду».

Так, зваблений свобідним летом мислі

Й увагою його, я промовляв.

Він вислухав і лагідно озвався:

«Се я перевіряв тебе, Адаме,

І, поки що, вдоволений, бо ти

Не тільки сутність сих творінь, а й власну

Вгадав належно і назвав доречно.

Радію, що твій дух та вільна воля

Вже не приймають товаришування

З тваринами, котрим не дан мій образ.

Ти ще не промовляв – я знав: так буде,

Знав, що негоже жить тобі самому

Межи звірятами; а їх покликав

На спит тобі, щоб сам судив: що так,