Утрачений рай - Джон Мільтон

І повелів: «Хай проросте Земля

Зелом зеленим буйно-розмаїтим

Та різнорідним деревом! Хай всяка

Рослина розповсюджує насіння

Чи то плоди – у кожної свої!»

Ледь пролунало Слово – і Земля

Покрилася ласкавим руном трав,

Зашелестіла соковитим листям,

Заквітчалася різнокольорово

Й дихнула пахощами. Вітерець

Війнув – опали пелюстки, і зав’язь

Набрякла: тут – стручки; там – щедрі грона;

Он – заокруглились пахучі дині;

Ген наїжачується очерет

Чи густо переплетений чагар.

Останніми звелись, мов у танок,

Гінкі дерева, радісно обнявшись

Гіллям, що благодатно духмяніє

Плодами й квітами. Зросли угору

Гаї на пагорбах, в лугах діброви,

При берегах озер і рік левади.

Земля вподібнилася до Небес,

Немов оселя літнього спочинку

І затишних прогулянок для Бога.

Та Бог іще над нею не пролив

Дощів і ще не сотворив людей,

Щоб пестили її. Проте тут висли

Тумани, мряки, й рясно слались роси,

Тож паростки і стебла, всі рослини

Зволожувалися, й Господь побачив,

Що створене – Добро. Минув День Третій

Творіння, й знову пролунало Слово:

«Нехай появляться в просторах Неба

Світила дня і ночі! Хай окреслять

Усяку пору денну і нічну

І в плині їхньому – ще довші пори

Разом з світилами багатьома,

Котрими хай цяткується все Небо!»

І за велінням сталось: два великі

Світила (для людей великі) правлять:

Те – днем, а інше – ніччю. Безліч інших,

Зірками званих, твердь небесну повнять

І часу плин, і чергування років

Землі відмірюють. Господь оглянув

Свій витвір величавий і побачив,

Що се – Добро. Найперше із світил

Він Сонце створював – гігантську сферу

Із етеричних первнів, на початку

Ще темну. Потім виокремив Місяць

І різної величини зірки,

Що густо Небо всіяли, мов присок.

З хмаровищ – раннього притулку світла

Звелів Бог світлу влитися у Сонце,

Й воно, мов губка пориста, ввібрало

Проміння та промінчики і стало

Господарем і світлодаром Неба;

Та й зорі з глека сонячного п’ють

Се щире світло; вранішня Планета

Ще й роги позолочує собі.

Усе то відблиски, що мерехтять

Сюди на Землю у безхмарну ніч,

Щоб рано в славі зводилось на сході

Світилище – розпорядитель Дня

І пломеніло в ризах вогняних

До заходу. А вдосвіта Плеяди

Звістують в сірій млі його прихід.

Світило друге, менш значне – се Місяць,

Лицем округло-дзеркальним до Сонця

Повернутий, у Сонця й позичає

Проміння; він зі Сходу відступає

На Захід, поки сонячний йде день;

Зате володарює уночі,

Устаючи зі Сходу в обертанні

Круг Осі світової. Також зорі,

Що їх ніхто не злічить, поділивши

Краплини світла, мерехтять всю ніч.

Отак великі два світила вперше

Ласкаво опромінювали Землю

Від ночі і до ночі в День Четвертий

Творіння. Й повеліло Слово водам:

«Плодіте риб і водяних істот!

І хай виводиться крилате птаство!»

Збулося: у морях зросли кити,

Молюски, краби, всякі там рибиська

В неізчислимім розмаїтті риб

Та водяних тварин. А над Землею

Знялось під хмари різнорідне птаство.

Бог в цім узрів Добро й благословив,

Промовивши: «Плодітеся і множтесь,

Наповнюйте моря, озера, ріки

Й простори надземні!» По тих словах

У плесах, на мілинах, в гирлах рік

Ікринки та личинки закишіли.

Із них – табунчики дрібних рибин,

А там осібно чи попарно інші

Вигулюються на розлогих луках

Поживних водоростей та грайливо

Виблискують сріблистою лускою

Чи золотими цятками до Сонця.

Хтось тихо висувається із мушель

Перлових та вишукує поживу;

Ще інші, в панцирі тверді закуті,

Чатують. А погожої пори

Дельфіни пружні і гладкі тюлені

Вистрибують дугасто над водою.

Чудовисько ж морське Левіафан,

Неоковирне й неповоротке,

Серед живих створінь Землі найбільше,

Коли ворушиться, бурунить море;

Коли засне, на хвилях бовваніє,

Мов острів, і крізь зябра смокче воду

Й випорскує її фонтаном білим

До хмар. А в затишку безпечних нір,

У кручах, дуплах, у печерах, нетрях

Виплоджується птаство із яєць:

Розтріскуються теплі шкаралупки,

І ніжні пташенята, вкриті пухом,

Вбираються у різнобарвне пір’я.

Відтак, простерши маховиті крила,

З веселим гамором злітають вгору

І зграями ширяють над Землею.

Лелеки на деревах висохлих,

Орли на скелях виплітають гнізда;

Ті на вітрах шугають одинцем;

Мудріші збилися у ключ і клином

Врізаються у супротивний вітер, —

Крильми веслують в злагодженім ритмі

І тягнуться підхмарним караваном,

Докладно знаючи мету і путь.

Так, кожен рік обачні журавлі

Курличуть в Небі, й струменить повітря

Слідом за помахами дужих крил.

А на Землі в гущавині дерев

Або кущів вирує менше птаство,

Втіша гаї різноголосим співом

Та мерехтить пернатим розмаїттям

До вечора. А поночі невгавно

Витьохкує натхненний соловей.

Ще інші птахи у сріблистих плесах

Озер чи рік полощуть сизі груди,

Як лебідь: вигнувши дугасто шию

Між крилами, несе своє величчя

Над дзеркалом води; одначе й він,

Бува, з суремним криком рветься вгору

І лине у блакитній вишині.

Є птахи, що тримаються Землі,

Як гребенястий півень. Той щоночі

Побудкою різкою прошиває

Переддосвітню тьму; або павич,

Що райдужно-окастим опахалом

Пишається. Так води і повітря