Утрачений рай - Джон Мільтон
(Він се ім’я носив на Небесах)
Виблискуючи, мов Зоря Ранкова,
Провалювався з військом крізь Безодню
В кромішню Тьму, а Божий Син і вої
Його Святі вернулися у Славі, —
Тоді Отець Предвічний Всемогутній
Оглянув воїнство небесне й мовив
До Сина: «Заздрому врагу несила
З’єднать собі багато бунтарів
Таких, як сам, і з ними захопити
Гвалтовно недосяжний Наш Престол.
Усе ж втягнув він багатьох облудно
У змову й вигнання з Небес. Проте
В розлого многодухих Небесах
Багато більш лишилось вірних Нам,
Щоб сомни ангельські ієрархічно
Престолу Нашому складали шану,
Як споконвіку. Небеса згубили
Лиш те, що втратило само себе —
Мізерну втіху ворога. Натомість
Утраченого, створимо Новий
Світ: в нім, над іншими – нових істот,
Людину, з неї – незліченне людство,
Що пориватиметься до Небес
І, довго вдосконалюючись в рості
Й тяжких випробах послуху й покори,
Второвувати буде шлях угору
До Нас, і їхній дім, Земля, вросте
У Небеса, а Небеса обіймуть
У шлюбі й Царстві радісному Землю.
Освоюйте полишені врагом
Прогалини на Небесах! Мій Сину,
Ти єси Слово Боже. Озовись —
І Духа Мого витвір, Світ Новий,
Постане із Безодні. Накажи,
Хай у зарані визначених межах
Із Хаосу викурюються Небо
Й Земля. Бо безміру глибин Безодні
Не випадковість, ані необхідність,
А вільна Моя Воля єсть Судьба».
Прорік Усемогутній, і по Слову
Синовньому сотворював сей Світ
Позачасово, бо діла Господні
Не виміряють ані час, ні рух.
Я ж мовою людською для землян
Повім, як Небо й Землю сотворив
Господь. На Небесах настало свято,
Коли до Усевишнього Боління
І Слова приєдналися пісні
І гімни ангельські й благословення
Майбутнім людям, мир оселям їхнім,
Хвала і слава Богові, що в гніві
Прогнав з-перед Лиця свого безбожних,
Для праведних очистив Небеса
І мудро створює зі зла Добро:
Замісто проклятих – нову породу,
Достойнішу, хай і вона розсіє
Добро Творцеве у світи й віки.
У співах всенебесних Ієрархій
Син Божий, вгорнутий у Всемогуття
Премудрости, Величчя і Любови
Отцевої, возвисивсь, як Отець.
У почті всенебесному зібрались
Достойники, Князі, Престоли, Сили,
Вогнисті Херувими й Серафими
Крилаті при крилатій Колісниці
Вогненній із небесної зброярні
(Там, межи мусянжовими горами,
Їх навиковувано міліони,
Готових до походу). Ось вона
Враз рушила довільно, одержима
Усетворящим Божим Духом. Брама
Небесна на завісах золотих
Одкрилася, видзвонюючи славу
Творящому Отцеві, Духу й Слову,
Що з почтом вийшли потойбіч Небес
І поглядом окинули Безодню.
Безмежне, звихрене, буремне море,
Пронизуване шквальними вітрами,
Навально гримало в небесні мури,
Хлистало хвилями до їх вершин
У клекотливім Хаосі – байдуже,
Де верх, де низ, де край, де середина.
«Вгамуйтеся, стихії! Вляжтесь, хвилі! —
Покликало творяще Слово. – Мир вам!»
І рушило на крилах херувимів
У Славі Отчій усе далі й далі
У Хаос ненароджених світів.
І Хаос слухався його. А Почет
Врочистий херувимський подивляв
Усемогутність Божу. Зупинились
Колеса вогняні. В руці Творця
З’явивсь гігантський циркуль золотий,
Добутий із небесних арсеналів,
Аби окреслить Новотвору край.
Один кінець позначив середину,
Другий, ген-ген одхилений, обводив
Гігантське Коло в темрявих просторах.
І пролунало Слово: «Се твоя
Межа, новосотворюваний Світе!»
Так почалися Небо і Земля,
Ще не сформовані, пустельні, темні,
Холодні й непорушні. Божий Дух
Широко розпростер над ними крила
Усетворящі, й темні речовини
У відповідь затрепетали. Вглиб
Осадком падали тяжезні маси
Мертвотні, й до подібного подібне
За шаром шар сферично осідали;
З них проривалося повітря війне
Й окутало багатосферну Землю.
«Хай буде Світло!» – мовив Бог, – і зблисла
Найлегша етерична сутність Світу
И цідилася крізь темряве повітря
З пристанища дочасного в гарячих
Хмаровищах. А Сонця не було ще.
Побачив Бог, що Світло – се Добро,
І Темряву від Світла одділив
Півсферами граничними; і Тьмі
Дав ім’я Ніч, а Світлу – День, звершивши
День Перший творення, у перший вечір
Та вранці ангельські лунали співи,
Видзвонювали злотострунні арфи,
Возносилися гімни в славу Бога,
Великого Творителя, і гулко
Відлунювали в ще порожніх сферах,
Коли скупалися уперше в Світлі
Новонароджені Земля і Небо.
Уранці Бог звелів: «Хай буде Твердь
Між водами і водами!» – і сталось.
Усесвіт, як і Землю, омиває
Граничний кришталевий океан.
Між тим, що угорі, і тим, що долі,
Стійкий окружний водорозділ – Твердь.
Ось тут – повітряна стихія й води;
Ген там – океанічна товща й шир
Трима на відстані буремний Хаос,
Щоб той основ Усесвіту не зрушив.
І Бог назвав Твердь Небом. І до ранку
Вславляли хори Другий День творіння.
Земля ж округлилась у пелюшках
Непереливних вод. Тоді вона
Не зачинала ще життєвих первнів
Під товщею води. Та поступово
Тепло будило життєдайні сили
Землі – праматері усіх зачать.
Тоді звелів Господь: «Зливайтесь, води,
В западини! Земне одмийте лоно!»
Враз гори підняли широкі спини
З хребтами хрящуватими до хмар,
Шпилястими вершинами до Неба.
Угору – гори, а низини – вниз
Розширились глибоко і розлого,
Щоб стать постелею слухняним водам.
А ті не забарились, потекли:
З вологих скель струмочки, ручаї
Зістрибували радо бурчаками
Й лункими водопадами додолу.
Мов армії (про армії вже чув ти),
Коли наказують їм гуком сурм,
Згуртовуються під єдиний стяг, —
Отак широкі ріки на рівнинах,
Струмки зміїсті помежи горбами,
Підземні води – в ніздрюватій ріні
Течуть все нижче, вивільнивши сушу.
Осушене назвав Бог Суходолом,
А зливища всіх вод Землі – Морями.
Побачив
