Утрачений рай - Джон Мільтон
Там Я був, єсьмь і буду Образ Твій.
У всеозброєності Всемогуття
Очищу Небеса од заколоту
І зажену в хурдигу бунтарів,
Щоб їх там жерли черви й пута мук
За те, що розпалили ворохобу
Там, де найбільше щастя – ревний послух.
І відмежуються на віки вічні
Твої святі від нечестивих зграй
І чистими устами «Алілуя!»
Навкруг Богопрестольної Гори
Тобі співатимуть, і голос Мій
Заспівуватиме у тому хорі».
Так мовив Син, підводячись з Престолу,
Де одесную від Отця сидів,
Коли заходилась на третій ранок
Війна небесна… Враз, мов ураган,
Примчала, несена сама собою,
Многоколеса Божа колісниця
І херувимів четверо при ній.
Се дивні постаті: чотирилиці,
Усіяні на тілі і на крилах
Очима, що горіли наче зорі.
Колеса неосяжні самоцвітні —
Вони теж рясно всіяні очима —
Крутилися і бурхали вогнем.
Над головами Херувимів в Тверді
Небесного кришталю появивсь
Трон – весь в бурштині та самоцвітах,
Що кольорами райдуги ряхтіли.
Відтак у бронь небесну зодягнувшись,
Син Божий в колісницю, мов на Трон,
Ступив, і з Ним – крилата Перемога;
При ній напоготові сагайдак
Потрійножалих стріл громових повен
І лук тугий, напнутий. Навколо
Заклекотів огонь. І десять армій
Месіанічних – в кожній десять тисяч —
З’явилися. І рушив Божий Син
У сяєві сліпучому. На флангах —
Ще двадцять тисяч Божих колісниць
(я чув число те), всі Йому підвладні.
А Він високо в кришталевім небі,
Посеред херувимських крил, на Троні
Сапфіровому, зримий усіма
Своїми, подив, захват і відвагу
Вдихнув у нас, коли його хоругва
Замайоріла в ангельських руках.
Узрівши се, Архангел Михаїл
Зібрав порозпорошуване військо
Й Найвищому Стратегу передав.
Бог-Син звелів – і ворухнулись гори
Потрощені; зібралися й пішли,
Слухняно всілись на свої місця
І вкрилися лісами й руном трав;
Луги і луки усміхнулись цвітом.
Коли се взріли Божі вороги,
То в розпачі черпаючи надію,
Знов злісно скупчилися для війни.
Такі-то звихнуті небесні духи,
Така гординя – вперта і сліпа!
Їй докази і чудеса – ніщо;
Не кається, узрівши Божу славу,
А в муках заздрощів, чадних, спекотних,
Уперто зазіхає на Найвище,
Хапається за силу, за брехню
В надії, що колись-то переможе
Самого Бога та Його Месію,
А ні – сотворене все зруйнувавши,
Здихатиме. У вирішальний бій
Пішла без страху сатанинська Сила,
Тверда й глуха. Тоді сказав Син Божий:
«Мої сяйні Святі, спиніться тут.
Ви, збройні Ангели, перепочиньте.
Хоробру вашу вірність бачив Бог
І оцінив. Усе, що вам дано
Творцем, ви виявили тут достойно,
Непереможні. Проклятих же сих
Рука Усеверховна покарає,
Бо кара-мста лиш Богові належить
Чи Обранцеві Божому. Її
Бог передав Мені. Йому в цей день
Не треба многих армій чи оружжя.
Вам дано споглядати Божий гнів,
Який проллє на сонмище безбожне
Моя рука караюча. Не вас —
Бунтівники зневажили Мене,
Що наш Усемогутній Вседержитель
Мені найвищу владу дарував.
Отож пізнають те, чого хотіли:
Поміряються силою сьогодні
Всі разом проти Мене одного.
Се кодло тільки силу визнає,
А не величчя. Хай же знає Силу».
Так мовив Божий Син, і потемніло
Від гніву страшного Його лице,
І Херувими розпростерли крила,
Цятковані зірками. Тінь жахна
Покрила Небеса. Заобертались
Із гуркотом, мов водопаду рев,
Страшні колеса. Божа колісниця
Помчала ураганно на врагів,
І Він у ній, похмурий, наче ніч.
Підвалини небесні задвигтіли
Навколо непорушного Престолу
Господнього, й Син Божий налетів
На ворогів. В Його правиці зблисли
Невідворотні десять тисяч громів
І ринули у гущу нечестивих.
Ті, вражені, зсудомлено заклякли
Й повипускали зброю з рук. А він
Громовогненно по щитах, по зброї,
По ошоломлених їх головах, по тронах,
По розпростертих чорних Серафимах
У Колісниці мчав, поки вони
Не застогнали: «Хай би знову гори
На нас звалилися й сховали нас!»
Та не вгавав град громоносних стріл,
Що їх чотириликі Серафими
І всіяна очима колісниця
Несхибливо метали усебіч;
Ще й кожне око бризкало вогнем
Громлящим на отвержених. Поникла
Потрощена, знеможена, пом’ята
Пиха безбожна й занепала сила.
І вгамував Бог гнів на півдорозі,
Бо не волів їх нищити назовсім,
Лиш викинуть з Небес. Отож підняв
Повержених і далі гнав, мов розтіч
Овець лякливих і покірних кіз.
У гурбище тісне впереміш збив їх,
Підстьобуючи громом, мов бичем,
Штовхав, оторопілих, аж до краю
Небес. Там зблисли кришталеві мури
Високі й враз розпались удвобіч —
Зяйнув жахливий отвір у глибінь
Бездонну. Гнані скраю відсахнулись
Назад. А тут – громи. Тож стрімголов
Розгромлені безбожці провалились
Із осяйних Небес у вічну тьму.
Почуло Пекло навіжений лемент
І гвалт того провалу, аж злякалось;
Одринуло б убік – хай кануть мимо;
Але сувора Доля закріпила
Підмурки Пекла твердо. Дев’ять днів
Вони провалювалися крізь Хаос
Бурунно-вихряний. Услід ревла
Вдесятикрат розбурхана, безтямна
Анархія – вже й Хаосу загроза.
Тоді розверзлася пекельна паща
І, проковтнувши грішних, зачинилась.
Відтоді Пекло – їх скорботний дім,
Гірка оселя невмирущих мук.
А Небеса полегшено зітхнули
Кришталеві, і мури кругнебесні
Оновлено зімкнулися. Месія
На Божій колісниці переможно
Вертавсь у славі до своїх святих,
Зчудованих Його всесиллям. Всі
Врочисто рушили Йому назустріч,
Отінені пальмовим віттям. Всі
Вигукували радісно «Осанна!»
Вславляли Сина Божого, Месію,
Звитяжця й гідного Царя Царів.
У хвилях співу й гуків «Слава! Слава!»
Він линув у небесну височінь
Все вище, до Святині Всіх Святинь,
Де Бог-Отець прийняв його, й праворуч
Бог-Син
