Утрачений рай - Джон Мільтон
Небесних духів, кожен з котрих міг
Усі природні первні обернути
Собі на зброю. У жахній війні
Було б дійшло до самозруйнування
Домівки нашої – ясних Небес,
Якби-то Сотворитель Всемогутній
Не повгамовував запеклість яру
Воюючих, – коли тісні фаланги
У січі – наче армії, а лицар —
За легіон боровся й прозирав
Усю небесну битву; і стратеги
Лише фронти гігантські розгортали
Чи згортували. В бойовому шалі
Всяк знав: звитяги без його не буде,
Й ніхто ніде й на крок не відступав.
А що усякий покладавсь на себе,
Була там безліч героїчних діл.
Все розростаючись, бої похмурі
З твердих просторів вибухали вгору;
Й повітря трісло: огонь жере огонь,
І терези війни зрівнялись – поки
Руйнівний Сатана, неначе смерч
(Він того дня відзначився найбільше),
У самій гущі битв не спостеріг,
Як зблискували помахи меча
Двосічного в руках у Михаїла
Й когорти вражі клали у покіс.
Туди посунув Сатана. Наставив,
Заслонюючи друзів і себе,
Свій з кутої десятикратно криці
Щит адамантовий. Архистратиг,
Його узрівши, зразу припинив
Похмурий ратний труд у сподіванні,
Що власноручно покладе кінець
Усобиці небесній: подолає
Архиврага і закує в кайдани.
З лицем, жахним од гніву крикнув:
«Ти! Призвідцю Зла, неназваного в нас!
Вже назване, хмільне, розперезалось —
Тож знай: ця оргія обридливо тяжка
Обернеться похміллям іще тяжчим
Для тебе, що злочинно потривожив
Небесний мир і лад, звихнув Природу.
Ти вільних духів надихнув злобою,
Накликав лихо, Небесам чуже.
Звів тих, що досі праведні були.
Не здумай зводить більше – відкинутий,
На віки вічні виклятий з Небес,
Чужих війні й насильству! Геть відсіль
Із посіпаками твоїми в Пекло,
Для вас вготоване! Шалійте – там.
А ні, на тебе упаде сей меч
Чи Божа кара, гірша од меча».
Ледь мовив се Князь Ангелів Господніх,
А Сатана до нього: «Марна праця!
Мене балачками не налякаєш,
Коли оружжям залякать не зміг.
Чи хоч один з моїх бійців не встояв?
Чи впавши, знов до бою не встає?
Непереможні, вірні нашій правді,
Чужі твоїм імперським домаганням,
Погрозами нав’язуваним. Знай:
Те, що зовеш ти Злом, єсть наша Слава.
Її нам перемога дасть. А ні —
Хай радше спопеляться Небеса
І стануть Пеклом: ним не залякаєш.
Коли не Владу – виборем Свободу,
Хоча б тобі допомагав сам Той,
Кого зовеш Усемогутнім. Я
Шукав тебе і наздогнав з мечем».
По сих словах почався поєдинок
Небачений і несказанний. Мова
Людська (та й ангельська) не передасть
Нема з чим порівняти дій Стратегів
Небесної імперії в двобої.
Щити їх, мов два велетенські Сонця,
Зловісно зближувалися. Мечі
Заблискотіли, мов страшні орбіти.
Від жаху розступилися війська
Поблизу небезпечного простору
Мечевих смерчів. Як би порівняти
Велике і Мале – небесне й ваше?..
Се так, немов зламалась рівновага
Природних сил Усесвіту, й війна
Йде між сузір’ями. Скрегочуть сфери,
І дві планети, вирвавшись з орбіт,
Зударились… Мечі знялися вгору.
Тримали їх найдужчі в Небесах
Правиці (тільки Богова рука
Потужніша), аби одним ударом
Розтрощувальним завершити спір.
І відбулося: Михаїлів меч,
Гартований у Боговій зброярні,
У змаху блискавичному розсік
Надвоє панцир Сатани й глибоко
У враже тіло вгризся: потрощив
Кістки та ласо захлинувся м’ясом.
Тоді-то вперше Сатана пізнав
Біль! Скорчився й на мить заціпенів.
Проте у духів етерична плоть
Не розпадається. Лиш сукровиця
Ефірна з рани бризнула й залляла
Золотосяйний панцир. Звідусіль
Вождю на поміч поспішили друзі.
Найхоробріші вої захистили
Пораненого й на щити поклавши,
Внесли у колісницю, що поодаль
Чекала. Сатана оскаженіло
Ригав прокляття й мучився в гордині:
По битві бо збагнув: ще мало сил,
Щоб посягати на Найвищий Трон.
А рана вигоїлась! Бо у духів
Не те що у людей: коли в людини
Пошкоджені легені, серце, мозок
Чи інші органи, вона загине.
А духи невразливі, мов повітря.
У них бо кожна й найдрібніша частка
Бринить життям: являє серце, мозок,
Мисль, зір, слух, дотик – всі чуття. Тож їм
Дано перебудовувати вільно
Плоть власну: органи її та члени.
Рідинні та тужаві речовини
Та розмаїтість форм і барв… Тим часом
На протилежному околі битви
Нестримні Гавриїлові війська
Глибоко врізувалися в ряди
Молохові, а той метав погрози
Зухвалі – що захопить Гавриїла
Й поволоче, закутого в залізо,
При колісниці до самого Бога,
З Престолу скинутого. Та небавом
Меч Гавриїлів Молоха розсік
До пояса, і той з утробним риком
Тікав посрамлений. На іншім полі
Архангел Рафаїл, з ним Уриїл
Здогнали й подолали Асмодея
Й Адрамелеха – демонів царів.
У лати, адамантові окуті,
В самообожнюванні гордовиті,
Ті демони не знали меж, аж поки
Їх панцирі потрощені і рани
Та переляк поклали їм межу.
А запальний Архангел Абдиїл
На полчища ворожі налетів
І лютих Аріела й Аріоха,
А потім Раміела розгромив.
Подібних можна й тисячі назвати,
Однак прославлені на Небесах
Не потребують людської хвали,
А ті, що йшли війною проти Бога, —
Ті у боях відзначились не менше,
А в прагненні до слави навіть більш, —
Їх імена закреслено навіки
Й покрито тьмою забуття. Бо сили,
Що піднялись на Правду й Справедливість,
Не гідні слави! Осуд і ганьба
Повік роковані їм! Та вони
Хоча безслав’ям славитись жадають.
Тож покладем на їхні імена
Печать. Хоробре військо Сатани
Спіткнулося – і закульгала битва,
Розладнана: потрощене оружжя
І купами на
