Утрачений рай - Джон Мільтон

ВСТУПНЕ СЛОВО ПЕРЕКЛАДАЧА

«Утрачений рай» – це музикально-поетичний образ могутньої особистости Джона Мілтона (1608 – 1674), письменника, який виріс у час першої англійської революції, віддано служив їй до останніх днів, глибоко переживав її тимчасове падіння, а що саме таке – не сумнівався. Уже на схилі віку, осліплий, хворий, відсторонений від громадських справ, він узагальнив свій небуденний досвід і роздуми поета, вченого, гуманістичного мислителя, пуританського полеміста, державного діяча, сім'янина й педагога в монументально-симфонічному творі. І ось уже триста літ «Утрачений рай» завойовує Джонові Мілтону найпочесніше друге місце в колі класиків англомовної поезії – так, принаймні, сприймають його найкультурніші читачі й критики, навіть ті, хто не прощав і досі не прощає непримиренного й непокаянного Мілтона – єретика і революціонера.

Для англомовних читачів, особливо в США, «Утрачений рай» Мілтона – це вершинне явище світової поезії. Справді: за розмахом та амбіційністю задуму, за глибиною та симфонічністю його поетичного втілення ця грандіозна поема ставить Мілтона поряд із Шекспіром і свого часу була надзвичайно популярною. У XVIII ст. тільки в Англії її видавали аж 99 разів! Відтак, в англомовних родинах, особливо в Новому Світі, «Утрачений рай» завжди був напохваті чи на видноті – поруч із Біблією. Як поет він другий після Шекспіра. Це там, де є Спенсер, Донн і Блейк; Бернс, Кітс і Шеллі; Байрон, Браунінг і Теннісон; Лонгфелло, Вітмен і Дікінсон; і наші сучасники Сендберг і Фрост; де віршована злободенність випромінює безпосереднє людське тепло. Дивно: поетичне світло Шекспіра й Мілтона навіть із трьохсотлітньої відстані не меркне у снопах та іскрах прожекторів, фар, ілюмінацій і феєрверків, а вплив Мілтона на англомовну літературу (вже не кажемо про вплив на неї Шекспіра[1]) найнесподіванішими зигзагами тягнеться од того ж Блейка, Кітса, Шеллі, Байрона та й більшости поіменованих поетів – до Томаса Гарді, Етель Войнич, Сомерсета Моема, Вільяма Голдінга, Роквелла Кента. Особливого впливу зазнав «батько» модерністського роману Джеймс Джойс. Його знаменитий «Улісс» випливає з «Утраченого раю» і перегукується з ним не тільки масштабністю задуму. Мілтон описує в «Утраченому раї» ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ – біблійних Адама і Єву – на тлі всезагальної історії Космосу, Землі і людей із екскурсами в міфологію, етику, психологію, лірику, музику, архітектуру, прикладні знання тощо. Джойс, не без пародійности описує УСІХ ЛЮДЕЙ, точніше, КОЖНУ ЛЮДИНУ в образах кількох пересічних дублінців з екскурсами в міфологію, історію, психологію, лірику, музику, політику, архітектуру тощо. Ще одна паралель, на жаль, сумна. І «Утрачений рай», і «Улісс» нині багатьом, навіть високочолим читачам, здаються важкими для освоєння і втрачають популярність. Бо ж неквапне роздумливе вчитування чи смакування не в’яжеться з похапливою метушнею теле-, радіо-, авто-, авіа- і т. п. комунікацій та втіх… Добре хоч Біблія (назверх проста і доступна) не втрачає читачів! Та ба! Її «простота» і «доступність» віддавна провокували єресі і (особливо нині) релігійне та моральне верхоглядство. Мілтонів «Утрачений рай» – хочеться вірити – втрачає читачів тимчасово, бо в переломні історичні епохи, як наша, до нього поверталися і вигравали на цьому. Принаймні Англія свого часу обійшлася (зреформувалася) без жахів Французької революції, і, аналогічно, США реформувалися і реформуються без голодоморів, ГУЛАГІВ та жахів комуно-фашизму. Не випадково, мабуть, у Східній Європі перед остаточним крахом комунізму майже водночас з’явилися нові переклади «Утраченого раю» болгарською, грузинською, польською й російською мовами. Але чому ж, на відміну від Шекспіра, Мілтон-поет менш відомий і зовсім не впливовий за межами англомовного світу?! Є дві основні причини. Перша: «Утрачений рай» зітканий з образів і посилань, почерпнутих переважно з античної, єврейської, грецької й римської міфологій та історії. Усе це не чуже, звичайно, й літературам інших народів, у тому числі й нашій. Згадаймо хоча б Шевченкові «подражанія» пророкам, «Царів», «Марію» й «Неофітів»; Франкового «Мойсея», «Страшний суд» і «Смерть Каїна»; Лесі Українки «В катакомбах», «На полі крові» й «Адвоката Мартіана»; Тичининську «Скорбну матір», «Сотворіння світу» і «Золотий гомін»; і недавню «Покару» Василя Симоненка. Та все ж англомовну літературу середземноморсько-близькосхідна антика пронизує куди глибше і входить в її поетичний актив.

Зрештою, нині вже й англомовний рядовий читач не сприймає величі «Утраченого раю» без допомоги приміток і пояснень. Вони, у більшому обсязі, потрібні читачеві неангломовному. Та це ще пів біди.

Важливішою причиною непопулярности «Утраченого раю» в перекладах є те, що в оригіналі це поезія найвищої проби – багатопланово асоціативна і музикальна не тільки оркестровками звуків, а й музичним плином і переплетенням понять образів, картин, епізодів, їх близьким і віддаленим передзвоном – коли все це в комплексі йде на читача не з однозначною прямолінійністю барабана (хоч є там і партії барабана і бронзових литавр), а, як уже мовилось, симфонічно виражає глибоко людяний пафос.

Таке важко відтворити іншою мовою, не впадаючи в наївно-безпорадний буквалізм, що нібито передає «все», а насправді лишає за порогом найголовніше – поезію. У Шекспіра нас хоч виручає розмаїтість характерів, ситуацій і діалогів, узагалі – сценічність. Але ж, до речі, і сам Шекспір не був популярним у східних слов’ян як лірик, доки не освоїли його сонетів у перекладах С. Маршака, В. Дубовки і Д. Паламарчука. Уже й не віриться, що свого часу навіть Максим Рильський міг сказати про Шекспірові сонети (не доступні йому в оригіналі), що це «смертельна нудота і мертвечина, їй-богу!»

Ця згадка, коли пропонується спроба показати українською мовою невідому досі поезію «Утраченого раю», не натякає на якісь особливі амбіції. Навпаки: хай вона буде заохотою для тих (а їх усе більшає), хто міг би сприйняти цю поезію в оригіналі, а відтак і перекласти, бо поки що йдеться лише про початки майже першої спроби перекладання українською мовою. Досі українською мовою уривки з «Утраченого раю», наскільки знаю, публікувалися двічі. Перед розгромом української інтелігенції в 1931 році «Хрестоматія з історії західних літератур» подала близько тисячі рядків у перекладі М. Хмарки, і ген через півстоліття часопис «Всесвіт» (1976, 3) дав із сотню рядків у перекладі М. Пилинського. Крім того, «Утрачений рай» – це аж ніяк не сонети: не знана вже поетична форма, не освоєне вже сонетне поетичне мовлення. Він – наскрізь унікальний. Способи прямого «навчання» чи наслідувань з цього твору закінчувалися невдачами і для англомовних письменників. Зате щедротна поетична проза «Утраченого раю» благотворно обрушується на англомовних читачів і, так би мовити, до глибин людських проймає їхні горді, люблячі й