Утрачений рай - Джон Мільтон

Мов Орди ті, що велелюдна Північ

Котила на Полуднє, мов потоп,

Через Дунай і Рейн, і Ґібралтар

Вихлюпувала на піски лівійські.

На твердому розставивши війська,

Старшини поспішали до вождя,

Богоподібні Постаті й Постави,

Величніші од людських, – все колишні

Князі небесні, хоч на Небесах

Пропали їхні імена, забуті

Та вирвані за бунт з Книги Життя.

А на землі ще не була пора

Нові наймення дать недобрим духам,

Що з допусту Творця прийшли сюди,

Щоб випробовувати нашу вірність

Невидимому Богові – й розтлили

Нащадків Єви! Марновірні люди

Здалися на відступство і брехню:

Створителя забувши, поклонились

Цяцькованим звірячим тим Бовванам

Та віддалися золоту й розкошам,

В Дияволах вбачаючи Богів.

Різноманітні їм дало наймення

В поганських землях ідолопоклонство.

Ти, Музо, поможи мені назвать,

Хто поміж ними перший, хто останній,

Схопившися із вогняного ложа,

На поклик Імператора з’явивсь.

Бо то його прибічники найближчі,

Що потім перші полишили Пекло

І на людей чигали й захопили

Священні вівтарі та їхні душі,

Їм першим в нечестивому екстазі

Воздвигли люди жертовники мерзькі

У храмах поруч жертовників чистих

Єгові, що у славі херувимів

Громами промовляв з висот Сіону.

Ба! Духи злі й Сіон взяли в полон,

Щоб заслонити світло чадом тьми.

Найперший Молох – лютий володар,

Весь скупаний у крові людських жертв

І в матірних сльозах. Під бубнів грюк.

Тимпанів брязк і навіжений крик

Жерців конали у вогненнім лоні

Молохового ідола невинні

Діти, одібрані у матерів.

Велося так на землях, де жили

Амонітяни – молохопоклонці.

Розтління не минуло і Юдеїв:

Цар їхній добрий, мудрий Соломон,

І той блудив і поклонявся злому,

Бо збудувати повелів святиню

Молоху на Оливковій горі,

Де храм Єгови насупроти й щедро

Оддав жерцям кривавих ритуалів

Енномів яр з-під стін єрусалимських,

Пізніше прозваний «Геєна чорна».

За Молохом – Хемос, божок Моаву,

Що од квітучих виноградів Сибми

До Моря Мертвого вздовж узбережжя

На сороміцьких гульбищах витав

І під ім’ям Пеора спокусив

Ізраїльтян, коли ішли з Єгипту.

Ним зваблені, накликали на себе

Біду. Та потяг сластолюбних гульбищ

Їх млоїв знов – бо і в гаях Еннома

Сплітались у задушливих обіймах

Жорстокість Молоха й Хемоса хіть,

Аж Іосія-цар прогнав їх геть.

За ними – божища земель широких

Від вод Євфрату і до меж Єгипту

Множинні Ваалім і Аштарот.

Ті – в чоловічих, ті – у жіночих

Різноманітних втіленнях відомі,

Бо духи будь-яку приймають стать

Чи зразу дві; їх етерична сутність,

Легка і чиста, усотується в світ речей,

Заходить вільно в нетривке житло

З кісток і плоті чи у кристалічні

Породи, подих вітру, світла блиск,

В яскравість чи у тьму – аби творити

Свої діла любови чи вражди.

Для сих-то демонів Ізраїльтяни

Зрікалися свого живого Бога.

Вівтар його лишали в запустінні,

Ниць падали у ноги тим бовванам

І карані були: бо їх самих

Тоді долали збройні їх сусіди,

Ниць клали й забивали у кайдани.

За цими вслід – Астарта фінікійська –

Богиня неба, вінчана сріблистим

Півмісяцем. Її ясна подоба

Приваблювала в місячнії ночі

Дівчат сидонських: їй у подарунок

Несли зітхання, молитви й пісні.

І на Сіоні ті пісні лунали,

Де Цар великосердно-жонолюбний,

Вимолюючи пестощі в наложниць,

Облюбував для ідолині храм.

За нею підійшов Таммуз-воскресник,

Той, то його оплакували жони

Ліванські та сирійські кожне літо,

Коли змілілі води Адоніса

Ставали каламутні, аж червоні,

Немовбито од крови, що лилась

З незгойної Таммузової рани.

Любовну казку цю із уст в уста

Носили й голосили за божком

В солодко-млоснім самозабутті

Й юдейські жони – їх за те картав

Пророк Єзекіїл богонатхненний.

З Таммузом – Демон той, що у столиці

Філістимлян – зганьбили привселюдно

У власнім храмі, де священна скриня,

Украдена в Ізраїльтян, упала

Й розбила його різьблену подобу —

Потвору водяну, людино-рибу;

Ім’я ж йому Дагон, у палестинськім

Помор’ї славний. А за ним Рімон,

Що посідав розкішні вівтарі

Багатого Дамаска та околиць

Родючих, де Абана і Фарфар

Прозорі котять води, й посягав

На славу Бога. Бо хоча зцілився

Ім’ям Єгови прокажений вождь

Сирійський – все ж юдейський цар Ахаз

Спаскудився, побувши у Дамаску:

Божків здолав і їм же поклонивсь.

Ще й сп'яну Божий храм Єрусалимський

Переінакшив на поганський лад.

Услід наблизився бундючний почет

Озіріса, Ізіди та їх сина,

Що потім по чаклунському Єгипту

Розбрівсь, повтілювавшися у звірів,

І порозбещував ізраїльтян,

Які тельцю вклонились золотому,

Що вилили самі ж. А потім цар їх

Відступний хулив Бога: зображав,

Сумирно ремигаючи биком,

Єгову гнівного, що умертвив

Лиш помахом одним всіх первородних —

Людину й звіра – йшовши над Єгиптом.

Тут Беліал з’явивсь – найрозпусніший

Між духами отверженими. Хтивість

І ненаситну відданість Пороку

Йому несли в дарунок. Він без храмів,

Без власних жертовників захопив

Святині людські; тож не раз бувало:

Ставали атеїстами й левіти,

Ще й у церквах чинили гвалт і блуд.

Беліал – в палатах королівських, в місті,

В гармидері гордині й суєти,

Де поночі здіймають буйний бешкет

Його непогамовані сини,

Бубняві од нахабства і вина.

Згадаймо ніч на вулицях Содома

І ще одну, у Гіві, – коли двері

Гостинні розчахнувши, любу жінку

Муж виштовхнув на ігрище блудягам,

Щоб одвернути паскудніший блуд…

Такі-то духи злі найбільш славетні.

Всіх знаменитих тут не перелічиш,

Як-от богів Іонії – рожденних

Немовбито од Неба і Землі.

Ті в міфах славляться. Найперш Титан,

Що мав дітей шість тисяч;