Утрачений рай - Джон Мільтон

Молодший брат Титанів, одібрав

Престол у старшого, а потім сам

Уляг насильству: син його Зевес

Зборов Сатурна й владу захопив.

Йому вклонялись греки; на Олімпі

(Для Зевса то було найвище небо)

Його шукали; будували храми

В Додоні, в Дельфах і по всій Елладі.

Старий Сатурн тікав на Захід – в землі

Латинські, Кельтські й дальні Острови.

Ці й інші оточили Сатану,

Потупивши звологлі очі. Все ж

Блиск втіхи темної у них сяйнув,

Коли збагнули: Вождь не впав у розпач,

І навіть у загибелі самій

Погибелі нема. Тоді-то Сатана

Здобувсь на підбадьорююче слово,

Улесливо-пихато-пишномовне,

Та оживив прив’ялу їх снагу,

Розвіяв страх і сурмачам звелів:

Хай Стяг озвучено замайорить у Пеклі.

Прапороносець-велет Азазель

Підніс окуте сяйним сріблом древко;

І золотим шитвом та самоцвіттям

Оздоб, відзнак та знаків геральдичних

Заблискотів, неначе Метеор,

Під звуки сурм і радісних фанфар

Розгорнутий широко гордий прапор.

І вирвався у сонмищ духів клич,

І покотився Пеклом з краю в край,

Сполохавши одвічне царство Ночі

Та Хаосу; і тисячі знамен

Затріпотіли блиском різнобарвно,

І, мов тайга безкрая, сколихнулись

Списи, блискучі шоломи й щити.

Хвилина – й рушили міцні фаланги

Під музику врочисто-ніжну флейт,

Що на мотив Дорійський з давніх-давен

Розбуджує не шал сліпий, не лють,

А впевнену в собі одвагу й силу,

Сувору, неодступливу хоробрість,

Котрим чужі надрив, хитання, кволість

Однаково – в безсмертних і в людей.

Всі рушили – єдина мисль і міць,

У чарах музики на час забувши

Спекоту Пекла, – і безмежним фронтом

Розшикувались перед Сатаною.

Згуртована і вишколена сила

З сяйною зброєю напоготові

Чекала від суворого Вождя

Наказів. Він окинув бистрим оком

Божисті постаті бійців, шеренги

Та військо все – і знову пойняла

Пиха його закам’яніле серце.

Бо як світ світом не збирав ніхто

Могутнішого війська, у людей

Їх армії проти цієї – жменька

Пігмеїв, що бояться журавлів,

Хай би й в одне з’єднались геть усі

Війська геройські: велетні з-під Флегри,

Ліванські і троянські збройні сили

Разом з богами, котрі їм сприяли;

І воїнство прославлене Артура;

І лицарі хрещені й нехрещені,

Що у хрестових билися походах, —

Дамаські, аспрамонські, монтабланські;

Та армії арабів, що з Бізерти

Рушали на Європу й воювали

Полчища Карла славного. Війська

Усіх часів – мізерність проти армій

Пекельних, ждучи жесту Сатани,

Що возвишавсь над ними, як Твердиня,

Ставний та владний. В нього-бо не згас

Блиск Слави давньої, лише примерк,

Немов навскісне сонячне проміння,

Що вранці пробивається крізь мряку

Чи в сутінках затемнення непевних

Вистрілює з-за Місячного диска,

А тінь примарна суне по Землі

І привидами змін ляка монархів.

Так Сатана – Архангел падший – сяяв

Над іншими. Проте сліди глибокі,

Карбовані громами, поорали

Його лице, змарніле від турбот,

І на чолі насупленім, в очах

Запалих, попри спалахи гордині

Та мстивости, сяйнуло співчуття

І жаль до послідовників, що муку,

Замість Блаженства Вічного знайшли

За бунт, що він підняв. Їх-бо мільйони,

Позбавлені Небес, не прокляли

Його, а вірні й віддані стоять,

Мов бурею обпалені Дуби

Чи Кедри, блискавицями обтяті.

Він знак подав, що буде промовлять,

І військо вишикувалось півколом

Круг нього та старшинської когорти,

Уважне і суворо-мовчазне.

Він тричі починав промову й тричі,

Сльозами захлинаючись, змовкав.

Нарешті мовив так серед зітхань:

«О міріади несмертельних Духів!

О Воїнство Небесне незрівнянне

Ні з ким, крім Всемогутнього! Не буде

Безславною війна ця, хоч падіння,

Яке спіткало нас, – сумне; безодня,

Яка розверзлася після Небес, —

Ненависна. Але хіба могли

Пророцтва чи далекосяжний розум

Нам те, що трапилося, предректи?

Коли ж упали ми – чи хто повірить,

Що ся громада незборимо-вічна

Згуртованих богів, без котрих Небо

Геть опустіло, знов не підійметься

І не візьме того, що нам належить?

Бо то не я (мені все Небо свідком!)

Довів до сього; не я – що небезпек

Не уникав і до порад нечуйним

Не був. То – Він, всевишній Вседержитель,

Безпечно возсідаючи на троні,

Кохався в узвичаєнім підхлібстві

І нас спровокував на праве діло

Й на се падіння, виявивши силу,

Приховувану досі, тепер знану.

Зате пізнали ми і нашу міць:

Війни – не боїмось, боїв – уникнем,

І те, що зброєю не добули,

Нам дасть згуртованість, підступність, розум;

Бо перемога, вирвана насильством,

Лише наполовину перемога.

В просторах Хаосу нові світи

Утворяться; була на небі чутка,

Що намір Він виношував створити

Та розселити там нові істоти

І дарувати їм високу ласку,

Немов Синам Небес. Ми їх знайдем,

Спізнаємося; як не їх – то інших,

Бо не затримає Небесних Духів

Пекельна хлань і не сховає тьма.

Усе доладно зважимо, несхитні

В одному: Упокореність і мир

Образливі нам, що Війну обрали,

Одверту чи приховану – Війну».

Сказав – і блиснули мечів мільйони,

З вогненних піхов вихоплені рвучко,

Й навальний клекіт покотився Пеклом,

Коли стискаючи в правицях зброю,

Вдаряли нею об щити на виклик

Супроти Бога та його Небес.

Поблизу там здіймалася Гора

З вершиною, що бурхала вогнем

Та хмаровищем диму, а на схилах

Лисніла кристалічно – певний знак

Металотворчого діяння сірки.

Од війська відділилися загони

Численні та помчали до гори,

Немов солдати попереду армій,

Споряджені копать окопи й шанці

Чи будувати табори. Мамон

Очолив їх – той, що й на Небесах

Ходив затулено, уп’явши зір

У вистелені золотом стежки

І не здіймаючи очей угору

До Божеських висот. У нього