Утрачений рай - Джон Мільтон

Перейняли відтак: захланність їхня

Розкраяла безжально тепле лоно

Землі, що породила їх, – щоб вирвать

Заховані Скарби… Отож Мамон і ті,

Що з ним, роздерли схил Вулкана,

До золотих докопуючись жил

Глибинних. Не дивуйтеся – і в Пеклі

Є цінно-згубне золото! Се надрам

Пекельним личить більше, ніж земним.

А хто з нас вихваляє матер’яльність,

Розповідає в захваті про велич

Споруд Єгипетських чи Вавилонських, —

Хай знає: найвеличніші будови,

Що розмірами, розкішшю, мистецтвом

Тут славляться, – померкнуть поряд з тими,

Що в Пеклі духи прокляті воздвигли;

Бо те, на що у нас ідуть століття

І труд тяжкий незлічених майстрів,

Пекельні сили творять за годину.

Вмить вибудували ряди плавилень

Та підвели до них рідкий вогонь

3 палкого озера; у їхні чаші

Розпечені засипали руду,

Подрібнену й сортовану доладно,

А виплавлені, звільнені од шлаків

Та каламуті домішок метали

Лотками й жолобами одвели

У виготовлені дбайливо форми

Химерні – велетенські і малі.

Як той орган: басові грубі труби,

Фанфари срібногорлі і пищалки

Тонкі, що їх озвучив дужий видих

Міхів в клавіатурних переборах, —

Враз маревом з хоралів і симфоній

Угору звівсь подібний до святині

Палац в вінку пілястрів і колон.

Там на дорійських капітелях сяли

Золочені масивні архітрави,

Карнизи, в пишних барельєфах фризи

І щирим золотом покритий дах.

Ні Вавилонії, ані Єгипту

Прадавньому в зеніті сили й слави

У храмах Озіріса чи Ваала,

Чи у палацах для царів розкішних

Таке й не марилося! Розчинились

Із бронзи куті й карблені портали,

Загомоніли велетенські зали

Лункими анфіладами колон,

І в одсвіті дзеркальної долівки,

Погойдуючись, самоцвітні люстри,

В яких палахкотів скальний олій,

Додолу світло сіяли, мов з неба.

Хазяйновито у палац зайшовши,

Одні будову вихваляли, інші —

Хист Архітектора. На Небесах

Він славився тоді, як будував

Палати Скептроносцям-Херувимам,

Що правлять у призначених їм сферах

Пресвітлим воїнством Господнім. Згодом

Його у міфах давньої Еллади

Прославили під іменем Гефеста,

У Римлян – Мульцибером нарекли.

Розповідали, як у гніві Зевс

Скидав його із Кришталевих Мурів

Небесних та як падав він на Землю

Від ранку і до півночі; з півночі

До росяного досвітку й весь день;

А як заходило вже Сонце, впав

Летючою Зірницею на Лемнос, —

В Егейськім морі острів. Міфи ті

В одному схибили: насправді кару

Бунтівнику, що був небесним зодчим,

Одміряно раніш. Не помогли

Ні винахідництво, ані заслуги;

Тож сам він та його майстри кмітливі

Упали з Неба – будувати в Пеклі.

Тим часом урочисті Сурмачі

Обкрилили із краю в край все військо,

Верховний возвіщаючи Указ:

З усіх загонів гідним посланцям

Прибуть негайно на велику Раду

У Пандемоніум золотоглавий;

Там їх очікує сам Сатана,

Його князі й достойники найвищі.

Палац тьми духів миттю обступили

Тісними юрмами. Колонна зала

(Дарма що неосяжна, мов майдан,

Де давні лицарі на верхогонах

Чи у турнірах тішили монархів),

Мов вулик, загула, дзижчання бджіл,

Коли весняне сонце припече

І розворушить збуджені рої

Тонкими пахощами ранніх квітів.

Тоді бджолину молодь ваблять луки

Барвисто-росяні; вона невгавно

Юрмиться при лискучому льотку,

Шумує у солом’яній фортеці

І, крильцями вітаючись про справи

Громадські, гомонить, – так охопила

Палац тиснява духів. Раптом – диво! —

Ті, що стократно більшими були

Од Велетів, враз карликами стали

Малюсінькими, наче ті Пігмеї

За Гімалаями; або як Ельфи,

Що бачить їх спізнілий подорожній

(Чи то примарилося?); миготять

Над лісовим струмком чи на галявах,

Кружляють у грайливих хороводах

Під музики примхливо-мерехливе

Переплетіння з похололим світлом

Близького Місяця. Тоді стає

І моторошно, й радісно на серці

Мандрівникові. Безтілесні Духи

Поменшали, влетіли вільно в Залу

Пекельної наради, незліченні.

А їх Князі поміж собою – одаль

Од тлуму – величаві, як завжди,

Напівбоги у кріслах золотих

Завершували потайний конклав.

Знак подали – і оклик пролунав:

«Розпочинається Велика Рада».