Утрачений рай - Джон Мільтон
Перейняли відтак: захланність їхня
Розкраяла безжально тепле лоно
Землі, що породила їх, – щоб вирвать
Заховані Скарби… Отож Мамон і ті,
Що з ним, роздерли схил Вулкана,
До золотих докопуючись жил
Глибинних. Не дивуйтеся – і в Пеклі
Є цінно-згубне золото! Се надрам
Пекельним личить більше, ніж земним.
А хто з нас вихваляє матер’яльність,
Розповідає в захваті про велич
Споруд Єгипетських чи Вавилонських, —
Хай знає: найвеличніші будови,
Що розмірами, розкішшю, мистецтвом
Тут славляться, – померкнуть поряд з тими,
Що в Пеклі духи прокляті воздвигли;
Бо те, на що у нас ідуть століття
І труд тяжкий незлічених майстрів,
Пекельні сили творять за годину.
Вмить вибудували ряди плавилень
Та підвели до них рідкий вогонь
3 палкого озера; у їхні чаші
Розпечені засипали руду,
Подрібнену й сортовану доладно,
А виплавлені, звільнені од шлаків
Та каламуті домішок метали
Лотками й жолобами одвели
У виготовлені дбайливо форми
Химерні – велетенські і малі.
Як той орган: басові грубі труби,
Фанфари срібногорлі і пищалки
Тонкі, що їх озвучив дужий видих
Міхів в клавіатурних переборах, —
Враз маревом з хоралів і симфоній
Угору звівсь подібний до святині
Палац в вінку пілястрів і колон.
Там на дорійських капітелях сяли
Золочені масивні архітрави,
Карнизи, в пишних барельєфах фризи
І щирим золотом покритий дах.
Ні Вавилонії, ані Єгипту
Прадавньому в зеніті сили й слави
У храмах Озіріса чи Ваала,
Чи у палацах для царів розкішних
Таке й не марилося! Розчинились
Із бронзи куті й карблені портали,
Загомоніли велетенські зали
Лункими анфіладами колон,
І в одсвіті дзеркальної долівки,
Погойдуючись, самоцвітні люстри,
В яких палахкотів скальний олій,
Додолу світло сіяли, мов з неба.
Хазяйновито у палац зайшовши,
Одні будову вихваляли, інші —
Хист Архітектора. На Небесах
Він славився тоді, як будував
Палати Скептроносцям-Херувимам,
Що правлять у призначених їм сферах
Пресвітлим воїнством Господнім. Згодом
Його у міфах давньої Еллади
Прославили під іменем Гефеста,
У Римлян – Мульцибером нарекли.
Розповідали, як у гніві Зевс
Скидав його із Кришталевих Мурів
Небесних та як падав він на Землю
Від ранку і до півночі; з півночі
До росяного досвітку й весь день;
А як заходило вже Сонце, впав
Летючою Зірницею на Лемнос, —
В Егейськім морі острів. Міфи ті
В одному схибили: насправді кару
Бунтівнику, що був небесним зодчим,
Одміряно раніш. Не помогли
Ні винахідництво, ані заслуги;
Тож сам він та його майстри кмітливі
Упали з Неба – будувати в Пеклі.
Тим часом урочисті Сурмачі
Обкрилили із краю в край все військо,
Верховний возвіщаючи Указ:
З усіх загонів гідним посланцям
Прибуть негайно на велику Раду
У Пандемоніум золотоглавий;
Там їх очікує сам Сатана,
Його князі й достойники найвищі.
Палац тьми духів миттю обступили
Тісними юрмами. Колонна зала
(Дарма що неосяжна, мов майдан,
Де давні лицарі на верхогонах
Чи у турнірах тішили монархів),
Мов вулик, загула, дзижчання бджіл,
Коли весняне сонце припече
І розворушить збуджені рої
Тонкими пахощами ранніх квітів.
Тоді бджолину молодь ваблять луки
Барвисто-росяні; вона невгавно
Юрмиться при лискучому льотку,
Шумує у солом’яній фортеці
І, крильцями вітаючись про справи
Громадські, гомонить, – так охопила
Палац тиснява духів. Раптом – диво! —
Ті, що стократно більшими були
Од Велетів, враз карликами стали
Малюсінькими, наче ті Пігмеї
За Гімалаями; або як Ельфи,
Що бачить їх спізнілий подорожній
(Чи то примарилося?); миготять
Над лісовим струмком чи на галявах,
Кружляють у грайливих хороводах
Під музики примхливо-мерехливе
Переплетіння з похололим світлом
Близького Місяця. Тоді стає
І моторошно, й радісно на серці
Мандрівникові. Безтілесні Духи
Поменшали, влетіли вільно в Залу
Пекельної наради, незліченні.
А їх Князі поміж собою – одаль
Од тлуму – величаві, як завжди,
Напівбоги у кріслах золотих
Завершували потайний конклав.
Знак подали – і оклик пролунав:
«Розпочинається Велика Рада».
КНИГА ДРУГА
КОРОТКИЙ ВИКЛАД
На самому початку ради Сатана ставить питання: чи варто їм ризикнути й піти на новий штурм Небес, аби їх відвоювати? Дехто це підтримує, але інші відраджують. Зрештою перевагу віддано третій пропозиції, яку вже згадав Сатана: з’ясувати, чи істинне те небесне пророцтво або передання про існування якогось іншого світу й створення там, десь одночасно з ними, істоти іншого взірця, котра рівня їм або ж не набагато їм поступається. Однак ізгої не годні й придумати, кого б із них можна послати на ці тяжкі пошуки. Тоді сам Сатана, їхній вождь, бере на самого себе цю місію – його всі вшановують, нагороджують оплесками. Свою мандру він розпочинає з пошуку брами Пекла, знаходить її, але вона на замку. Сторож, після довгих умовлянь, таки відмикає її, й Сатана опиняється перед широчезною протокою, що відділяє Пекло від Небес. Оповідається, з якими труднощами він, навіть за допомогою Хаосу, чільної сили того місця, таки розшукав той Новий Світ, добувся до нього.
Високо на врочистому Престолі
У блиску срібла, злота й самоцвітів,
Що геть потьмарили б усі скарби
Країн Ормузу й Інду чи палаців,
Де осипає перлами владик
В пишноті варварській застиглий Схід, —
Сів Сатана. Піднявшись гордовито
З безодні безнадії та відчаю
В нестримнім пориванні щонайвище,
Не зрікшись боротьби проти Небес,
Зневаживши жахне падіння в Пекло, —
Він гордо мовив так: «Небесні сили!
Хоча пригнічені ми, се ім’я
За правом – наше. Бо нема тюрми,
Щоб небожителів замурувала.
Достойна доблесть вирветься відсіль
Іще славетніша й неподоланна,
Ніж до Війни, і наша честь і слава
Яскравіше засяє, ніж було
Колись. Тепер нам