Утрачений рай - Джон Мільтон

Та зважимо: чи не додасть нам сил

Надія? Як її нема – то відчай

Хай додає завзяття і снаги».

Так мовив Сатана до свого друга

І, голову підводячи, сяйнув

Очима іскрометними – оглянув

Свою могутню постать, що на хвилях

Палючих простяглась у далечінь

Гігантська, неосяжно-титанічна,

Немов народжені Землею й Небом

Противники Зевеса: Бріарей

Сторукий або стозмієголовий

Тифон – владар печер побіля Тарса;

Чи як страховище Левіафан,

Найбільший з-поміж тварей океану —

Такий огромний, що, бува, рибалки

Норвезькі, заблукавши у негоду,

В Левіафанові вбачають острів

І в затишку його боків ховають

Свої човни та закидають кітви

В луску зроговілу, – допоки ніч

В кирею чорну огортає море.

Тоді простертий на вогненних хвилях

Враг Божий, міцно скутий, ланцюги

Порозривав і встав! Бо Небеса

Всевладні дарували йому волю —

Нехай виношує, плете і множить

Свої підступні наміри і зло,

Щоб виповнилася потрійно кара

Мук і прокляття вічного – йому,

А людям зведеним – прощення й ласки;

І щоб лихий побачив: його лють

Для них обернеться на благодать.

І ось він випроставсь на повен зріст,

І бризнула навскісними списами

Од рук його й рамен кипляча лава

Та покотилась чорними валами,

Як, розпростерши крила, він злетів

І скерував до смуги суходолу

Свій лет тугий серед густої тьми.

Де присок жевріє сипучим жаром

І камінь розсипається на попіл

В спекоті Пекла (наче у вулканах

В країні, де двигтить гримуча Етна

І димом задихається Пелорус,

Коли розбуджені підземні бурі

Ригають смородом, вергають скелі

І зяють кратерами), – там ступив

Зухвалою ногою Сатана,

За ним – його товариш. Стали твердо,

Пишаючись, що їм, яко богам,

Немає скону – є у них немов

Не подарована, а власна сила.

«Так се-то та Країна, ті Простори,

Що нам дістались узамін за Небо? —

Озвався сумно скинутий Архангел, —

Похмурий морок замість ласки світла?!

То хай же буде так! Немає Правди:

Є сила і сваволя Переможця,

Що розумом нам рівня, а насильством

Над рівними піднявся. Прощавайте,

Простори світла й радощів! Привіт

Вам, хлані жаху, Пекла і прокляття!

Діждались ви Господаря, чий дух

Неподоланний ані час, ні простір

Не зломлять; дух сам у собі спроможен

Творити з Раю Пекло, з Пекла – Рай.

Не менші ми, ніж Той, хто возвеличив

Себе громами. Краще бути тут,

Де Він завидливо не натворив

Нічого й нас не прожене відсіль.

Тут правитимем вільно. Як на мене,

Достойніше свобідно княжить в пеклі,

Ніж нидіти на Небі в послушенстві,

Бо краще в Пеклі пан, ніж в Небі раб.

А коли так, даремно наші друзі,

Соратники і воїни поникли,

Простерті, приголомшені падінням.

Нехай підводяться, аби ділити

Із нами се пристанище скорботи

Та гуртувати сили для борні,

Щоб знову відвойовувати Небо,

А ні – зазнати в Пеклі гірших мук».

І Вельзевул порадив Сатані:

«Ти – Полководець світоносних Армій,

Що їх ніхто не в силі подолати,

Крім Всемогутнього, озвись до них!

Твій голос серед небезпек у битвах

Для них був запорукою звитяги.

Хай лиш почують – зразу оживуть

Для битв нових ті, що лежать без руху

В безодні, через Хаос провалившись».

Він ледве мовив се – і Сатана

Попрямував до берега, піднявши

Свій щит тяжкий. Гартований, масивний,

Доладно карблений, той щит сяйнув

У нього за плечима, наче Місяць

Уповні серед Неба в час нічний,

Коли тосканський Вчений з Ф’єзоле

На нього цілиться оптичним склом

І розглядає пильно срібний диск,

Цяткований ландшафтом таємничим.

Спираючись на велетенський спис, —

З чим порівнять той спис, коли найвища

Сосна норвезька, зрубана на щоглу

Для корабля-гіганта, проти нього —

Немов малесенька очеретина? —

Непевним кроком рушив Сатана

До берега палаючого моря

По каменях розпечених. (Не так

Ступав колись він по світлицях Неба!)

І став свої скликати легіони,

Що в безладі безвладному встеляли

Поверхню хвиль, – немов осіннє листя,

Що засипає лісові струмки

В Етрурії поблизу Вальамброзо,

Чи порозмотувана осока

В час літніх штормів на Червонім морі

(Де згинуло колись добірне військо,

Що фараон Бузірис посилав

Наздоганять утікачів з Гесему,

А ті, на березі безпечнім стоя,

Дивилися, як море вкрили трупи

Ворожі та уламки колісниць) —

Отак валялось військо Сатани,

Розгромлене. І голос їх Вождя

Громохкою луною під склепінням

Пекельним наростав: «Де ви, владики?

Небесні Первоцвіти! Чи вернути

Нам втрачене, як скоритесь поразці?

Чи місце це достойне для спочинку

По битві чесній? Чи годиться вам

Куняти тут, мов на небесних луках?

Невже бажаєте, лежачи плазом,

Проскиглити осанну Переможцю,

Що бачить херувимів, серафимів,

Розметаних по сірчаній калюжі,

А нашу зброю, прапори й клейноди

Розсипані, мов сміття?! Діждетесь,

Аж налетять Його охочі служки,

Утопчуть вас в кипляче се болото

І блискавицями до дна приб’ють.

То встаньте! Стрепеніться! Якщо ні —

Повержені лежатимете вічно!»

Вони почули, вражені, й ураз

Схопилися на крила, як у нас

Підхоплюється сонний вартовий,

Зачувши грізний окрик старшини.

Хоч дошкуляв їм біль і розуміння,

Що мукам їх кінця не буде, – голос

Вождя скорив усіх. Неізчислимі

Знялися, мов у давньому Єгипті

В лиху годину хмари сарани,

Що налетіла, гнана східним вітром

За помахом Мойсеевого жезла

На царство нечестивих фараонів

І день перетворила в чорну ніч.

Тьми-тьмущі духів злих шугали в Пеклі,

Що полум’ям згори, з боків і знизу

Палахкотіло, – доки Сатана,

Простягши списа, їм не показав

На Суходіл. І стали опускатись

Загонами й колонами без ліку,