Утрачений рай - Джон Мільтон
Шляхи Господні виправдати людям.
Скажи спочатку, бо тобі відоме
Найсокровенніше на Небесах
І в Пеклі: як же перші в світі люди
Утратили Творцеву благодать,
Порушивши Його високу волю,
Що владу над Землею їм дала,
Опріч єдиної перестороги?
Хто їх на непокору спокусив?
То – Змій пекельний, так, то він, лихий,
Із помсти та із заздрощів ізвів
Праматір людства, скинутий з Небес
Із військом ангелів лихих. Він, бунт
Піднявши, Вседержителя престол
В облогу брав у нечестивій битві;
Гординею потьмарить славу Бога,
Себе ж поставить геть понад усе
Він прагнув – надаремно, бо Всевишній
Скарав його за те громовогненно:
Жбурнув із Неба у безодню Пекла,
Закувши в адамантові кайдани,
Щоб на Творця руки не підіймав.
Там він і воїни його – розбиті,
Хоча безсмертні, корчились од болю,
Що завдає не так вогонь, як думка
Про втрачене блаженство й вічну муку;
І все тривало на людський наш вимір
Аж дев’ять діб. А потім зір його,
Гордині сповнений і зненавиди,
Блукати став по безміру пекельнім,
Де в нетровищах розпачу і горя
Клубочиться Видовище страшне:
Темниця, мов розпеченеє горно,
І чорне полум’я – не світло – морок
Тьми зримої вистелює навкруг.
Спокою – ні на мить, надія – вмерла,
І розлилося вічне море мук
Розтопленою сіркою. Таке
Всеправедний призначив місце кари
Бунтівникам; у непросвітній тьмі,
До осяйних Небес утричі далі,
Як од Землі до Всесвіту околиць,
Куди й іскринка світла не сяга.
В тьмі Хаосу, у бурунах вогненних
Він став вирізнювати побратимів,
Соратників і першим обіч себе
Найближчого і силою, і злом
Уздрів того, хто йменням Вельзевул
Назветься в Палестині. І йому
Такі слова Вождь ворогів Господніх,
Той, що його зовемо Сатана
Зухвало розколовши мертву тишу
Пекельної безодні, проказав:
«Се – ти? О! Як змінивсь, як занепав
З тих пір, коли велично-ясноликий
У царстві Світла ти сіяв ясніше
За міріади інших! Однодумцю,
Соратнику у славнім починанні!
Надію, ризик, звагу відчайдушну
Ділили ми, а зараз ділим горе.
Як у найглибшу прірву ми упали
З найвищих високостей, то сильніший —
Хто знати міг? – Він із його громами,
Що звергли нас сюди. Хоч переміг
І лютуватиме Всевладець, – я
Лишаюся собою і не каюсь.
Нехай загублено позверхній блиск,
Зате загартувався дух незламний,
Біль кривди і зневага до тирана —
Все те, що згуртувало на війну
Могутні армії небесних Сил,
Що не бажають Його влади й вільно
Вождем обрали не його – мене,
Й стояли до кінця в непевній битві
Серед просторищ неозорих Неба
І сталість Його царства потрясли.
За Ним лишилось поле бою, – що ж,
Не все утратили ми! Тверда Воля,
Ненависть вічна і наука помсти,
І мисль допитлива і недоступна
Неподоланність – от де наша слава!
Її ні лють Його, ані насильство
Уже не відберуть од нас повік.
Чи маю я вижебрувати ласку,
В поклонах гнутись, вихваляти силу,
Котру недавно за свій трон тремтіти
Моя рука примушувала? – Ні!
Була б то ницість і ганьба гидкіша,
Ніж се падіння; бо велінням Долі
Він зі своєю силою і ми
В небесній нашій сутності – безсмертні.
З боїв наукою багаті, зброю
Не гіршу маємо; обміркувавши
Стратегію, – де сила, а де підступ, –
Продовжимо не скінчену Війну,
І успіх нам світитиме, допоки,
Сп'янілий од безкарного насильства,
Тиран самодержавно править миром
Небес». Так мовив скинутий Архангел,
Пишаючись, хоча бездонний відчай
Його ятрив. Хоробрий Вельзевул
Йому на те одразу відповів:
«Керманичу і Князю Сил небесних,
Що в бій водив крилатих Серафимів,
Ми в цій війні поставили на спит
Верховність Вседержителя, що править
Із примхи Долі, випадку чи сили.
О, як я побиваюся, що впали
Корогви наші, і хоробре військо
Конає серед розпачу й руїни,
Яких відколи світ іще не знали
Безсмертні! Але дух у нас лишився
Не переможений, а з ним завзяття
Повернеться, хоч втрачено пишноту
І горе потопило благодать.
Та що, коли могутній Переможець,
Напевно, Він всесильний, коли зміг
Здолати навіть нашу міць, лишив
Нам наш незламний дух і ясність мислі
На те, щоб ми болючіше страждали —
В глибинах Пекла імениті бранці
На втіху гнівові його та помсті,
Слугуючи Його меті непевній?
Тоді для чого нам наш гордий дух
І вічність? Чи ж для вічної наруги
Мучителя?» І мовив Сатана:
«Що є найжалюгідніше – це кволість
У почуттях чи діях. Отже, знай.
Добра собі од нас Він не діждеться.
Повік єдина наша втіха – зло,
Раз ми сперечники Його. Коли ж
Зло на добро Він схоче обернути,
Ми наміри Його так перекрутим
У виконанні, так переінакшим
Їх наслідки, що виродиться геть
Його добро у зло, Йому на лихо.
Якщо нам се удасться, наша праця
Позводить промисел Його в ніщо.
Але поглянь навколо: Переможець
Позавертав на Небо посланців,
Що гналися за нами. Град камінний
Вже не бушує, громи не гуркочуть
Услід падінню нашому з Небес;
Погасли ярі стріли блискавиць,
А в безконечних катакомбах Пекла
Конає гомін втомленої бурі.
Чи то вже ворог наш наситив лють
Свою, чи у зневазі одвернувся, —
Пора, пора нам братись до роботи!
Поглянь: ген височіє суходіл,
Пустельний, темний, моторошний, дикий,
Лиш відблисками мертвого вогню
Ледь-ледь освітлений. Летім туди,
Підводьмося з розтопленої лави,
Щоб, одпочивши (де вже тут спочинок!),
Когорти наші знову шикувать
І раду радити, як відтепер
Війну повести, щоб завдать ударів
Дошкульних ворогові й одібрати
Утрачене,
