Утрачений рай - Джон Мільтон
Найвищу Божу волю і присягу,
По котрій Син Всевишнього Єдиний
Спадкує Отчий скіпетр і прийме
Поклони всіх Небес, як Цар Царів?!
Ти кажеш: се сваволя й беззаконня
Вознести Одного над усіма
Йому подібними. Так ти ще хочеш
Твої закони встановлять для Бога?
Ти сперечаєшся про волю з Богом?
Ти – з Богом, котрий сотворив тебе
І Небеса й всьому поклав границі,
Й на ділі всі пізнали лиш одне:
Він – добрий і про нашу гідність дбає,
І не принижує, а возвишає
Всіх нас, згуртованих круг Одного
Глави. Ти важишся Його рівняти
З собою! Ти – великий і преславний,
Хай так. Але ні ти ані усе
Небесне воїнство не порівнянне
З Помазаником Господа єдиним;
Бо Він – усемогутнє Боже Слово —
Є Сотворителем усіх Небес,
Нас і тебе. Він дарував нам Славу
І поділив ієрархічно владу
Начал, Могутностей, Корон, Престолів,
Котрі під Скіпетром Його не гнуться,
А возвишаються, бо Цар Царів
Іде до всіх і Сам стає, як всі.
Його закони – наші се закони,
Бо Господева Честь і Слава – наші.
А ти – не богохульствуй, не підбурюй!
Покайсь, проси прощення! Поспішай
Власкавити розгніваного Бога —
Отця і Сина, поки ще не пізно!»
Так ревно промовляв Архангел вірний.
Та знехтували ті його промову;
Подумали: дивак гарячкуватий,
Одбився од загалу. Сатана,
Зловтішно торжествуючи, вів далі:
«Ти, кажеш – створені? І то – не Богом?
А за Його дорученням Синок
Нас, нібито, творив. От новина!
Ми хочем знати, де таке чував ти,
Чи, може, бачив, як тебе творили?
До нас нікого не було. Ми – перші,
Самосотворені, завжди нетлінні.
Життєва власна сила в нас буяє.
Відколи вивершилася Судьба
І ми з’явилися, Сини Небес,
Нам велич і могутнісь притаманні.
Це власною правицею й потвердим:
На ділі доведемо, хто нам рівня!
Чи, може, до Всевишнього Престолу
Покірно маємо колінкувати
З благаннями?! Ні! Ми його здобудем
Як Переможці! Йди оповісти
Помазаника Божого, що чув тут,
І поспішай!» Мов гул глибоких вод,
Луною покотилася хвала
Неізчислимих сонмищ – Сатані.
А полум’яний Абдиїл безстрашно,
Сам серед гущі ворогів, промовив:
«Проклятий Духу, що одпав од Бога
Та од усього доброго! Вже бачу
Твоє й приспішників твоїх падіння
Та жалюгідну долю. Наче пошесть,
Ваш бунт і праведна за нього кара
Ятритимуть однині Небеса.
О, не турбуйсь! Уже не потривожить
Тебе легке ярмо Царя Царів,
І боляче трощитиме повік
Твою нескореність. Мені ти кажеш
Геть одійти од вас? Що ж, я піду,
Поки на ваше зборисько злочинне
Не ринув Божий гнів опієм і громом
Усекараючим. Тоді у муках
Збагнеш, хто є Створитель твій; Хто може
Тебе знов обернути у ніщо».
Так мовив Абдиїл – єдиний вірний
Серед зрадливих. Непохитний, чесний,
Неспокушенний, люблячий Творця,
Поривистий і відданий в любові —
Не те, що буйний натовп. Од юрби,
З-посеред викриків та глузувань,
Упевнений, без страху відійшов
Ще й посміхнувся, озирнувшись раз
На збурену приречену Гординю.
КНИГА ШОСТА
КОРОТКИЙ ВИКЛАД
Рафаїл далі розповідає, як Бог послав Михаїла й Гавриїла навперестріч Сатані з його ангелами, аби дати їм бій. Описується перша битва: Супостат зі своїми Воїнствами відступає під прикриттям ночі, потім скликає раду, вигадує диявольські пристрої, які, на другий день битви, спричиняють деяке замішання в лавах Ангелів Михаїла, проте зрештою Боже воїнство, вергаючи гори, подолало і потугу, й машинерію Сатани. Але, позаяк ворохобників не розбито остаточно, Бог на третій день посилає Месію – свого Сина, зберігши саме для нього славу тієї звитяги. Син Божий, у силі Отця свого, прибуває на бойовисько, самою появою своєю змусивши усі свої легіони завмерти обабіч нього. З громами-блискавицями вклинюється він своєю колісницею в самісіньку гущу ворогів і жене їх, негодних чинити йому опір, аж до муру Небес. І мури небесні розчахнулись, і заколотники, нажахані й ошелешені, всі попадали в безодню – у приготоване для них місце кари. Месія зі славою повертається до свого Отця.
Архангел ревний линув у просторах
Нічних Небес, поки рожевий ранок
Широко відчинив світляну браму
Яскинь Богопрестольної Гори,
Відкіль поперемінно світло й пітьма
Ритмічно облітають Небеса,
Врізноманітнюючи поступ часу
Подобою ночей і днів. Коли
З одної брами вилітає світло,
У протилежну тихо входить пітьма,
А потім, випущена в сталий час,
Знов пеленає Небеса у ніч
Чи, радше, присмерк, бо нема там тьми,
Як на Землі. Коли запроменів
Небесний ранок в райдужному сяйві,
Що пронизало золоті простори,
Й відкрилась Абдиїлу сила війська —
Загони ангельські та колісниці
В тісних когортах при вогнистій зброї,
Котра виблискувала іскрометно,
Усі напоготові до війни.
Вже знали те, що він вістить хотів,
Тож радо він пристав до гурту друзів
Під вигуки веселі й привітання
Йому – єдиному із міліонів,
Хто не відпав, а сам-один вернувсь
До Бога. Розпромінена громада
Соратників вела його до Трону
Всевишнього. Там з хмари золотої
Ласкаво пролунало: «Ти, слуго,
Явив достойну велич і хоробрість,
Бо воював не зброєю, а словом
Правдивим сам-один супроти мас
Підбурених. Постоявши за Правду,
Навів на себе їхній осуд – кару
Дошкульну. Але знай: хто одиноко,
Та чесно перед Господом стоїть,
То хай над ним глумляться й міліони,
У перемогу граючись, – він згодом
У славі істинної перемоги
Прийде й злочинцям силою нав’яже
Закони Правди й Розуму високі,
Що їх бунтарство нехтує, повставши
Проти Месії, отже – проти Мене.
Йди, Михаїле, Князю Божих армій,
Веди Моїх синів неподоланних
У бій! І хай святиться
