Утрачений рай - Джон Мільтон
До звичних справ своїх. Коли з Криївки
На світло вийшли, життєдайне Сонце,
Зі Сходу, в колісниці вогняній
Над морем знявшись, пронизало Рай
Промінням навскісним та освітило
У ранішній рясній росі простори
Едемськії. Прародичі Вселюдства
Вклонилися й молитву проказали
Ранкову – не однакову щодня,
Бо не однакові слова хвали
Й подяки Усевишньому злітали
Самі собою з їхніх уст у співах
Або в словах, звичайних чи співучих,
Що виливали музику багатшу,
Ніж наші арфи й дзвінкострунні лютні.
Молилися: «О Вічний Добротворче,
Всевладний Господи! Твої творіння
Величні – перед нами. О, який же
Тоді несказанно великий Ти,
Благий наш Отче, що витаєш вище
Усього зримого і – сам незримий —
Даєш нам бачить часточку Себе
В ділах Твоїх! Ви, Ангели, найперші
Славте Того, кого ви, Діти Світла,
Узріти годні і в хорали й гімни
Оповиваєте ви Його Престол,
Де вічне Світло й темряви нема.
Йому хвалу несіте, від початку
Предвічного, тепер і повсякчас!
Ти, Зірко Вранішня із почту ночі,
Провозвіснице дня, немов корона
Над Місяцем усміхненим, – дзвени
Із сфери срібної Йому во славу,
Бо вже ряхтить росистий ранок!
О Сонцю! Ти – душа і око Світу,
Назви своїм Господарем Того,
Хто много тисяч крат од тебе більший
І вищий; прогрими Йому хвалу,
Коли встаєш, коли дійдеш зеніту
Й при заході! Ти, Місяцю, що з ночі,
Вклонившись, Сонцю уступаєш путь;
І ви, зірки незрушні в срібній сфері
Рухливій; ви – блукаючі світила
П’яти планет у таємничих танцях, —
Видзвонюйте достойну похвалу
Тому, хто з темряви покликав світло!
І ви, чотири первні сього світу —
Вода, вогонь, повітря й густина
У незліченній кількості одмін
Круговороту вічного – хваліте
Творця! Ви, мряки і тумани, й хмари,
Здіймайтесь над Землею, славте Бога,
Приймаючи благословення Сонця
Багряне, райдужне чи золотисте
Із незворушної блакиті Неба.
Спадайте зливами, напійте Землю!
Здіймаючись і падаючи, славте
Творця! І ви, вітри з усіх сторін,
Пестливі леготи і грізні бурі,
Хваліть Творця! Хитайтеся, дерева,
В поклонах Господу. Струмки й криниці
Буркотівливо-хлюпотливі, славте
Створителя! І ви, живі істоти,
Ті, що літаєте у піднебессі,
Вславляйте Бога крилами і співом!
Ті, що у водах плаваєте вільно,
Що різнорідно населили Землю,
Повільні й бистрі, звивисті й прямі, —
Несіть із гір, долин, струмків, гаїв
Хвалу Всевишньому, коли ми вмовкнем.
Даруй нам, Господи, Добро в сей день,
А як настане ніч і сили Тьми
До нас підкрадуться, розпороши їх,
Як Сонце розпорошує пітьму».
Отак вони молилися, невинні,
І душі їхні пройняло блаженство.
А потім почали свої труди
У буйноцвітті Раю, де рослини,
Змагаючись у невгамовнім рості,
Попереплутувалися й благали
Садівника-Адама: ох, звільни
Нас від безплідних сих обіймів!
Пагіння виноградне обвивалось
Круг стовбура міцного. Як жона
В обіймах пестить мужа, так лоза,
Покірлива чутливим пальцям Єви,
До кедра линула, солодко грон на.
Поглянувши на те, Небесний Цар
Ласкаво пожалів істоту ніжну.
Архангела покликав Рафаїла
(Його Він потім посилав до жінки
Сім раз заміжньої – на допомогу)
І мовив: «Рафаїле! Сатана
Досяг Землі і вчора у Раю
Вчинив замішання. Знайшов людей,
Підступно потривожив їхній сон,
Бо хоче погубити людський рід.
Злітай до них. Коли в Раю настане
Полудень, люди в затінок підуть
Од спеки, ти погомони з Адамом
Розважливо. І поведи розмову так,
Щоби вони відчули власне щастя,
Котре Я дарував їх вільній волі
І розумові – волі їхній вільній,
Тому-то й перемінливій. Скажи,
Нехай вони обачливо і мудро
Свої учинки важать. Повідом,
Відкіль на них чигає небезпека,
Що ворог їхній сам недавно впав
З Небес і тягне інших у падіння,
Коли не силою (бо мало сили),
То лжею й підступом. Остережи
Людей. Нехай не нарікають потім,
Що їх, не попереджених, зненацька
Звели і погубили». Так Господь
Вчинив по-справедливості. Архангел,
Один з крилатих Божих Вістових,
В дорогу вилетів. Небесні сонми
Слухняно розступилися й дали
Йому дорогу. Розпростерши крила,
Полинув він, прямуючи до брами
Небесної, що перед ним здаля
На золотих завісах (будівничі
Господні перевершили всіх інших)
Широко розчинилася сама.
Архангелу відкрилися простори
Ясні. Ген-ген удалині Земля
Майнула серед зір, а там – Едем
Із кедрами величними на горах.
Як Галілей своє оптичне скло
Із краєвидів місячних не зводить,
Чи лоцман у пістряві острівців
Егейських бачить Делос або Самос, –
Отак, минаючи світи й світи,
Архангел мав на оці нашу Землю.
А як влетів у приземні висоти,
Досяжні зрідка для орлів, – став схожий
На Фенікса – гігантську білу птицю,
Що до єгипетських летить святинь,
Аби згоріть і з попелу воскреснуть.
Він опустивсь на східні схили Раю
И прийняв там звичний вигляд Серафима,
Бо мав три пари крил, що огортали
Його величну постать: дужі груди,
Могутній стан і – третя пара – ноги.
Були ті крила: горішні – злотисті,
Середні – сині й райдужні, як небо,
А долішні – блакитно-фіалкові,
Пір’їсто-пишні, наче у Гермеса.
Ошатний, став на скелі. Ореол
Та пахощі небесні кругом його,
Мов майво, струменіли. Божа варта
Вітала радо Світлого Гінця
З дорученням високим, і пішов він,
Повз їхні срібні шатра, прямо в Рай,
Що ніжився у полуденній спеці:
В цілющих пахощах живиці, нарду
І цинамону млосно завмирав,
Так, мов Природа перебрала міру
В ароматичній оргії. Адам
Із затінку, де спочивав, побачив
Наближення Високого Гінця,
Коли стояло Сонце у зеніті,
Наснажуючи благодатне лоно
Плодючої Землі
