Утрачений рай - Джон Мільтон

І, хитрий та обачливий, уважно

Й прискіпливо став оглядати Рай.

На Заході багряному, де небо,

Земля і море стрілися, сідало

Спокійне Сонце. Навскісне проміння

Висвітлювало східну браму Раю,

Котра громаддям мармурово-білим

Здіймалася до хмар. До неї стежка

Звивалась стрічкою ген поміж скель

Все вище й вище – трохи не до хмар.

Там на шпилі задумливо стояв

Архангел Гавриїл на Божій варті

Й спостерігав, як насувалась ніч.

Круг нього гралися в геройські вчинки

Безжурні ангели, а їхня зброя

В оздобах з діамантів та рубінів

Іскрилася, розвішана по скелях.

Враз в промені призахідного Сонця

До них примчав Архангел Уриїл,

Швидкий, мов Метеор або зірниці,

Що в хмарну ніч осінню прошивають

Похмуру темряву, а мореплавець,

Вдивляючись у компас, вичисляє,

Відкіль чекати шторму, – Ангел Сонця

Поспішно сповістив: «Ти, Гавриїле,

Й твої недремно ревні вартові

Охороняєте сей щедрий Рай

Від вкрадливого Зла. Сьогодні в південь

У сфері, що доручена мені,

Якийсь поривистий з’явився дух

І забажав побачити Новий

Світ і його господарів – Людей,

Що мають Божий образ; нетерпляче

Розпитував дорогу. Я простежив

Його непогамований політ.

Тоді на північ звідси, на горі,

Де опустився він, його лице

Ураз перемінилося потворно

Від пристрастей обридливих, чужих

Небесним духам. Він раптово щез

У тінь. Чи не із проклятих, бува,

Пекельників той дух? Чи не прокрався

Сюди – новий підбурювати бунт?

Тобі належить вияснити: хто він?»

І відповів крилатий Вартовий:

«Не диво, гострозорий Уриїле,

Що бачиш ти усе зі сфери Сонця.

Заставу нашу на вершині Раю

Лиш добрі духи з досвіта минали,

А з полудня ніхто. Коли злий дух

Прокрався в Рай (для духів – ти се знаєш —

Нема тілесних перешкод), його,

Хай би в яку личину він ховавсь, до ранку

Я вистежу», – запевнив Гавриїл.

Останній промінь сонячний навскісний

Торкнувся скель. На ньому Уриїл,

Архангел Сонця, до свого Світила

Помчав. А Сонце разом з небозводом

(Хто зна, чи й справді так?) перемістилось

На ніч ген за Азорські острови.

Чи, може, обернулася Земля,

А непорушне Сонце золотило

Та зодягало у багряні шати

Свій хмарний почет. Непомітно вечір

Спустився й, лагідно протерши руку,

Усе окутав сірим покривалом

І тишею. Притихли звір і птах

У лігві чи в гнізді. Лиш соловей

Закохано витьохкував до ранку,

І в небі іскрились живі сапфіри

Зірок. Їх вивела зоря Вечірня —

З усіх найяскравіша. Далі Місяць

Піднявся царствено і посріблив

Усе навкруг. Адам озвавсь до Єви:

«Кохана подруго! В нічні години,

Коли все спить, пора заснути й нам.

Як день і ніч, так труд і відпочинок

Дарує Бог. На все своя пора.

Окроплені вечірньою росою

Склепляються повіки. Відпочинок

Миліший нам, ніж звірам. Ті – гуляють.

А людям треба день у день трудитись

Душею й тілом. В цьому наша гідність

І Богова турбота про людей.

Тварини не звітують перед Богом,

Бо не доступна їм розумна праця.

А ми, як тільки вранішнє проміння

На сході зблисне, станем до роботи

Приємної – наводить лад в Саду.

Ти бачила: знов вибуяло гілля;

Алею знов перечепили хащі,

Мов сміючись, що нам бракує рук

І не встигаємо їх розчищати;

Он наросли замети з пелюсток;

Там знов живиця розтеклась по стежці…

Але вже ніч. Ходімо, люба, спати».

У відповідь проворкувала Єва:

«Мій Повелителю, я не перечу

Твоїм словам – так повелів Господь.

Бог – твій закон, а ти є мій закон.

Се знати – для жони найвища мудрість

І похвала достойна. Нам удвох

Так любо й непомітно плине час,

Що радісні мені і світлі ранки,

Їх свіжий подих, щебетання птаства

Під Сонця життєдайного промінням,

Що виціловує плодючу Землю:

Ряхтить роса, бубнявіють бруньки,

І розпускаються стобарвні квіти,

Й круглішають плоди. Вдихаю силу

Землі по зливах щедрих і радію,

Як ніч влягається до сну і кличе

Нам на утіху пісню солов’я;

Й сполоскана у місячному сяйві,

Вгортається у самоцвітну шату

Зірчасто-синю… Та ні подих ранку,

Ні співи птаства, ні проміння Сонця,

Що пестить Землю, ні плоди, ні квіти

Росисті, ні зітхання повногруде

Природи після злив, ні тихий Вечір,

Ні урочиста Ніч, ні соловей,

Ні Місяць, ані розсипи зірок, —

Ніщо мені утіхи не дає

Без тебе!.. Тільки нащо їм світити,

Коли земляни сплять?» Прабатько людства

Так відповів своїй дружині Єві:

«Моя і Богова предосконала

Допитлива Розрадо! Зорі сі

Навкруг Землі присвічують дбайливо

Краям ще не народжених людей,

Аби не брала їх прадавня Тьма

Й не погасила іскорки життя,

Що жевріють у Світі. Різнорідні

Промінчики зірок переплелися

Й таємно надихають все живе

В чеканні на могутню силу Сонця,

То й недарма вони, хоч кволо, світять.

Не думай, ніби світять тільки нам.

Ми не самі вславляємо Творця:

На сій Землі живуть ще міріади

Істот духовних. Кожної пори,

Чи ми спимо, чи ні, вони недремно

Й незримо возвеличують Творця.

Як часто із гущавини глухої

Чи між лункими пагорбами чути

Небесні голоси – то одиноко

Лунають, то у злагоджених хорах;

А як загони охоронців-духів

На варті поночі обходять Рай,

Передзвін арф і гармонійні співи

На рівні зміни поділяють ніч

І нам серця підносять до Небес».

Так розмовляючи, взялись за руки

Й пішли собі у благодатний Сховок,

Утворений Садівником Всевишнім.

Там лаври й мирти правили за стелю

Склепінням пустотілим. Замість стін

В гущавині духмяно-різнобарвній

Переплелись агати і троянди,

Ірис, жасмин – все в різноцвітті

Узору мозаїчного.