Утрачений рай - Джон Мільтон
Про що на Небі з розповідей знають, —
В такім пориві, може, є надмірність.
Геть все, що сотворив Господь, – прекрасне,
І пізнання його дарує радість
Усім. (Але ж і ми, ми – теж творіння
Його!) Невичерпність і глибину
Всіх Божих діл і задумів великих
Нам не дано збагнуть. Спостерігати
Доводилось мені, як Боже Слово
Докупи зводило ревучі маси
Розбурханого Хаосу. Воно,
Творяще й мудре, наказало світлу
Од тьми відмежуватися – і Всесвіт
Величний сей постав. У ньому лад
З безладдя виріс. Скорені стихії
В місця призначені ввійшли: земля,
Вода, вогонь, повітря. Лиш ефір
В небесній сутності своїй піднявся,
Набувши форм різноманітних, вгору
Спіралевидно, – творячи зірки
Без ліку, котрі всіяли все небо,
І місце в кожної своє й свій шлях.
А ген, ще вище, скупчені зірки
Від Хаосу сей світ одгородили.
Тепер поглянь униз. Там – бачиш? – кулька
Здаля блищить відбитим звідси світлом.
Ото – Земля, де створено Людей.
На ній із сього боку день, а з того,
Не видного відсіль, спустилась ніч;
Однак не зовсім: близько від Землі
Мала кружляє зірка. Зветься Місяць.
Од нас він кидає на Землю одсвіт,
А сам то з сього, то із того боку
Щербатіє й поновлюється знов —
Троїсто-цілісне бліде світило.
Он бачиш цятку на Землі? Там – Рай.
Адамове пристанище й затишок.
Лети туди, і хай тобі щастить.
Мені пора верстати власний шлях».
Сказавши, відійшов, а Сатана
Вклонився низько Вищому, як личить
На Небесах, де честь належну й шану
Ієрархічно віддають усім.
Злий дух з екліптики униз на Землю
Крутими віражами, невгамовний,
Окрилений надією, помчав
І приземлився на горі Ніфат.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
КОРОТКИЙ ВИКЛАД
Уздрівши Едем, опинившись поблизу того місця, де зараз лише йому самому випадає спробувати утнути сміливий випад супроти Бога й Людини, Сатана переживає численні вагання й усумніви, усілякі пристрасті, страх, заздрість і відчай, але зрештою утверджується в злі, летить до Раю (тут змальовано його вигляд і розташування), перетинає межу й умощується, прибравши образ баклана, на Дереві Життя, бо ж воно в тому саду найвище, аби роззирнутися надовкола. Тут наводиться опис райського саду. Ось він уперше бачить Адама та Єву, дивується їхній досконалій тілобудові й щасливому їхньому стану, одначе ж не відмовляється від свого рішучого наміру призвести їх до гріхопадіння. Він підслуховує їхню розмову й довідується, що їм заборонено споживати плоди з Дерева Пізнання, а кара за порушення тієї заборони – смерть. Тож він вирішує покласти порушення цієї заборони в основу свого задуму спокусити першу пару людей. На якийсь час він полишає Адама з Євою, аби іншими хитрощами дізнатися більше про їхнє становище. Тим часом Уриїл, спустившись на сонячному промені, остерігає Габріеля, якому доручено чатувати при брамі Раю, що якийсь лихий дух вирвався з Безодні й опівдні, прибравши подоби доброго ангела, перетнув його, Уриїла, сферу та попрямував до Раю, але виказав сам себе своїми лютими жестами на горі Ніфат. Гавриїл обіцяє розшукати порушника до ранку. Наближається ніч, і Адам з Євою перемовляються про те, щоб іти на спочинок. Далі описано їхню оселю, як вони моляться перед сном. А Гавриїл, зібравши докупи нічну сторожу, велить чатовим обійти Рай; двох дужих ангелів посилає до Адамовоїоселі, аби ті не попустили, щоб Лихий Дух заподіяв Адамові та Єві яке зло під час їхнього сну. Там ті двоє і спопали його, коли він саме нашіптував сплячій Єві на вухо свої спокуси. Хоч як Сатана опирався, а чатові таки привели його до Гавриїла. Той почав допитувати його, але Сатана, готуючись учинити опір, давав глузливі відповіді. Знак із Небес його стримує, і порушник летить із Раю геть.
О, чом тоді не пролунав з Небес,
Як у видінні Апокаліптичнім,
Той голос: «Горе вам, жильці Землі!»
Розгромлений удруге Змій Пекельний
Свою поразку люто він помщає
На людях! О, коли б то Прабатьки
Вселюдства знали, що одвічний Ворог
Прийшов на Землю, – не були б у пастці
І Рай не був би втрачений! Тим часом
Архирозтлитель Сатана добрався
До Раю наших праотців невинних,
Аби їх, легковірних, спокусити
Й занапастити зганьблених – із помсти
Творцеві за свої поразки й Пекло.
Та успіху своєму він не радий.
Дарма, що до кінця дійшла мандрівка,
Дарма, що, мов диявольська машина,
У ньому клекотала зненавида,
Що вибуха сама від себе, – жах
І сумніви розшарпують його,
Й глибоко в ньому колобродить Пекло,
Яке в собі й круг себе носить вічно
І не втече од Пекла, як од себе.
Озвалися заглушувані вперто
Сумління, розпач і згадки про давнє:
Ким був колись, ким став тепер, ким стане —
В падіннях ще стражденнішим і гіршим.
Понуро позирав він на Едем,
Що тихо мрів у радіснім безжур’ї;
Печально переводив погляд вгору
До Сонця щедро сяйного в зеніті
І мовив у тяжкій задумі: «Сонцю!
Владико неба, золотокоронне!
Ти воцарилося над Світом сим,
Потьмаривши зірки, неначе Бог.
О! Я ненавиджу твоє проміння,
Що роз’ятрило спогади гіркі,
З яких упав я високостей – вищих
Од тебе і зірок. Там жив у славі,
Докіль Пиха й Гординя не підбили
Підняти бунт проти Царя Царів.
З якої речі? Він же сотворив
Усе, усіх, і світлого мене;
Всім дарував добро; не докоряв
І службу дав усім легку. Що легше,
Як воздавати славу і подяки
Тому, хто найдостойніший? А я
За те добро плекав ненависть;
Я – серед Ангелів Його найвищий —
Зневажив послух. Думав: тільки крок,
Один лиш крок – і стану вище Його,
І викреслю назавше вічний борг
Подяк і славослов’я! Невтямки
Було мені, що живемо всі в Ньому,
Що славлячи, єднаємося з Ним
І вдячністю погашуєм борги.
Якби ж
