Утрачений рай - Джон Мільтон
На творива Свої і твори творів.
При Ньому Сонми ангелів могутніх,
Немов зірки без ліку в ясну ніч,
Уловлювали в Отчім зорі ласку
І невимовну благодать. Праворуч
Отця сіяв Його єдиний Син.
Всевишній подививсь на Землю. Там
Подружжя перше людське – Прабатьки
Всіх нас, поселені в саду Едема,
Втішалися блаженними плодами
Любови й радощів без заборон
Чи ревнощів у щедрій самоті.
А потім Бог оглянув Пекло й Хаос
Бездонний і побачив Сатану,
Що, виринувши з Ночі, наближався
до цитаделей піднебесних, радий
Крильми утомленими і ногою
Торкнутись оболонки сього Світу
Непевної – ні море, ні повітря,
Що огортає речовинну сталість.
Бог, вгледівши його із висоти,
Відкіль минуле, суще і прийдешнє
Видніє, – так сказав своєму Сину:
«Ти бачиш, мій єдинородний Сине,
Яка непогамована злоба
Там Нашого сперечника долає?
Вже ні бездонна прірва, ні кайдани,
Ані замки пекельні не змогли
Спинить його одчайного пориву
До помсти, що обернеться на нього ж
І на бунтарську голову впаде.
Він, вирвавшись на волю, вже досяг
Небесної околиці і світла
Й летить до новоствореного Світу,
Де поселили Ми Людей. Він прагне
Їх знищити або, ще гірш, розтлити
Брехнею й підступом. Він їх розтлить.
Бо люди лестощам його повірять
І легко улягатимуть спокусам,
Порушивши єдину Заборону,
Єдиний знак покірности Мені.
За це і їхні діти, і нащадки
Падуть. А винен хто? – Вони самі,
Невдячні. А я ж їм дарую їм усе:
Створив їх праведними, дав їм силу
Зло переборювати, дав свободу
Все вільно обирати – їм, як всім
Небесним Ангелам чи вільним Духам.
Хто хтів – устояв, хто бажав – упав.
Адже без волі й вибору нема
Любови, шани, відданости й Віри.
Хіба заслуга є в того, хто любить
Із необхідности? Мені не треба
Любови, а чи послуху без волі
І Розуму (бо розум – це теж вибір).
Де воля й Розум без свободи, там
Панує неминучість, а не Я,
Що дав Свою подобу – їм. Невже
За це хтось докорятиме Творцеві
Чи виправдає цим падіння власне,
В яке, мовляв, штовхає сам Господь,
Бо сотворив такими й передбачив?
Передбачаючи, не заважаю
Свободі вибору, котра веде —
Дарма, у передбачене чи ні –
Падіння. Це – поштовх Мій, не Доля,
А їхня добровільна непокора
І власний вибір. Вільних і розумних
Я їх створив – завжди такими й будуть
І доведуть самі себе до рабства.
А ні – змінить прийшлося б їх природу,
Порушивши одвічно Непохитний
Закон Свободи духів і людей.
Вже духи прокляті самі себе
Розтлили й спокусили, а Людей
Вони зведуть підступством і брехнею;
Тож рід людський розтлінний упаде
Не сам, а з їхньої намови, – й знайде
Прощення й ласку. Тільки духи злі
Не прощені на віки вічні будуть.
Прощення й Справедлива Ласка в славі
Моїй обіймуть Землю й Небеса.
Та над усім спочатку і в кінці
Є ласка». Так сказав Уседержитель.
Щедротна благодать його речей,
Мов миро запахуще, пролилась
На Ангелів, виповнюючи їх
Блаженством несказанним. Возсіяли
На життєдайному обличчі Сина,
Єдиносутнього з Отцем, любов
І ласка безгранична. До Отця
Небесного тоді озвався Син:
«Мій Отче! Скільки щедрого добра
В словах Твоїх останніх величавих
Про милість Усевишню для людей,
Котра відлунюватиме піснями
Тобі во славу в Небесах високо
І долі на Землі! Не пропадуть
Навік Твої улюблені створіння
Найменші між дітьми Твоїми – Люди,
Обдурені (хоча й з своєї волі)
Й замануті у пастку. Всеблагий
І справедливий Судія всіх звершень,
Чи ж на поталу нашому Врагу
Назавше віддаси Людей, щоб він
Своєю перемогою і мстою
Собі ж на більшу кару нахвалявся
І повертався у гордині в Пекло,
Ведучи за собою рід людський,
Розтлінний? Ти не схочеш на догоду
Врагу понівечить і знищить тих,
Кого для слави власної створив.
А ні – як захистити від докорів
Незмірну доброту і велич Бога?»
На те Створитель вічний відповів:
«В Тобі, о Сину сутности Моєї,
Душа возрадувалася – єдиний
Носію мого Слова, Мислі й Сили,
Бо Ти Мої предвічні начертання
Висловлюєш: спасеться рід людський —
Не весь, а хто захоче сам і прийме
Від Мене ласку, вділену довільно,
Щоб поновити сили тих, що впали
В неволю до гріховности й мерзенних
Жадань і пристрастей. Моя підмога
Дасть людям поборотися ще раз
Супроти їхнього смертельного врага.
Я їм допомагатиму – хай бачать,
До чого квола їхня сутність тлінна,
Яку не порятує вже ніщо,
Крім Божої руки. Не багатьох
Собі Я оберу поміж людьми
І виокремлю їх з власної волі.
Всіх інших закликатиму терпляче
Одуматися, поки ще не пізно;
Вмовлятиму їх не гнівити Бога,
Готового вділити ласки всім,
Чий розум темний просвітлю і серце
Закам’яніле зм’якшу в каятті,
Спокуті й тихім послуху Мені.
До послуху, молитв і каяття,
Коли їх виливає серце щире,
Я прихилю уважний зір і слух.
А щоб усі відчули се, поставлю
Суддю суворого у їхні душі – Совість.
Хто з них щодня зважатиме на нього
Та не зазнає осуду, а встоїть
У Совісті несхибний, – той спасен.
А хто зневажить і на глум підійме
Мою ласкаву довготерпеливість, —
Той, зачерствілий, ще черствішим стане;
Підсліпуватий – зовсім втратить зір
І вперто спотикатиметься й далі,
І падатиме в злодіяннях глибше, —
От для таких повік не буде ласки.
Та ще не все звершилося. За гріх,
На цьому не кінець: за непокору
Й зухвальство їхнє поряд стать