Утрачений рай - Джон Мільтон
Дорогу вказано. Враз Сатана
Пірамідально вибухнув огнем
І в товчище воюючих стихій,
У вивихнуті, збурені простори
Уперто вкручувався далі й далі
Крізь небезпеки і загрози більші,
Ніж давнім Аргонавтам був Босфор,
Чи Сцилла і Харибда – Одіссею.
Напруженим зусиллям і трудом
Второвував він шлях, що незабаром
Смерть і Гріховність вслід за Сатаною
(Коли Адам і Єва согрішили)
Вмить вимостили рівно і широко
Із дозволу Небес. Той шлях повис
Над Хаосом пониклим і над Ночі
Понурою безоднею – від Пекла
До Всесвіту ще не твердих окраїн,
І легко по шляху туди й назад
Злі духи – людям на покару
І на спокусу тим, кому Творець
Відмовив ласки. Перед Сатаною
У далині замріли промінці,
Котрі, пробившись од небесних веж,
Сягали лона Ночі й розбудили
Світанок, де початок свій бере
Природа й відступає древній Хаос.
Влягалися розбурхані стихії,
І ревище вщухало. Під крильми
У Сатани легка приємна пружність
Сприяла летові. Ген попереду
Розвиднювалося… Мов корабель
З далеких мандрів штормами прибитий
3 вітрилами пошарпаними в дрантя
Причалює у заповітну Гавань,
Так Сатана в простори піднебесся
Злітав, радіючи, що вдалині
Все більшали небесні Емпіреї —
Величні, квадратові чи округлі,
3 опаловими баштами у сяйві
Сапфіровім – його домівка давня.
Від них на золотому ланцюгу
Звисав Усесвіт наш, неначе зірка
Мала при Місяці уповні. Сюди,
Обтяжений помітливістю й злом,
В проклятий час Дух проклятий летів.
КНИГА ТРЕТЯ
КОРОТКИЙ ВИКЛАД
Бог, сидячи на своєму престолі, уздрів, як Сатана полетів до того новостворєного Світу, й показує на нього своєму Синові, що сидить одесную Його; Він провіщає успіх Сатани в справі зіпсуття людського роду, очищає свою правду й мудрість від будь-якого занечищення, адже Він сотворив людину вільною і досить спроможною чинити опір Божій волі; одначе Він проголошує свій намір бути до людини милосердним, якщо тільки впаде вона не від своєї власної злостивости, як ото Сатана, а буде підбита на те цим Супостатом. Син Божий славить свого Отця за цей вияв його милосердних намірів щодо людини; одначе Бог знову проголошує, що не можна уділити людині милосердя, не задовольнивши попередньо Божественної Справедливости, позаяк людина образила Божу велич тим, що зажадала божественної природи для себе. Ось чому все потомство людське має помирати, бо на смерть приречене, аж поки знайдеться такий хтось один, кого можна буде визнати досить відповідальним за блюзнірство людини, аби на того одного звалити оту вселюдську кару. Син Божий великодушно пропонує себе як спокуту за гріховність людську, й Отець пристає на те, призначає його Втілення, провіщає звеличення його понад усі ймення на Небесах і на Землі, велить усім ангелам поклонятися йому, й ті скоряються Його волі: загравши на всіх своїх арфах, славлять і Отця, й Сина. А Сатана тим часом опиняється на голому склепінні найвіддаленішої сфери нього Світу й, поблукавши там, знаходить спочатку таке місце, яке відтоді зветься Лімб Марнославства; бачить там усі речі й всіх осіб, котрі туди прилітають; звідтіля прибуває до брами Небес (це описується як долання сходів, що ведуть до тієї брами, а також вод, що нагорі омивають небесне склепіння). Звідтіля він перелітає на сонячну орбіту, знаходить там Уриїла, який тією орбітою порядкує. Попередньо змінивши свій образ – набувши подоби найскромнішого ангела й удавши, нібито палає бажанням уздріти оту новостворену істоту – Людину, яку Бог помістив тут, допитується, де ж та істота пробуває, й отримує вказівку, як туди втрапити. Спочатку він опускається на гору Ніфат.
Хвала щедротному святому Світлу
І Променеві-Первістку Небес!
Чи я Тебе достойно славлю? – Світло
Єсть Бог, для смертних сяйво незбагненне,
Живе споконвіків, живе в Тобі —
Од Сяйва Сяйво, нестворений Світе.
Чи, може, наректи Тебе пречистим
Живлющим Джерелом з висот таємних?
Ти був, коли не існувало Сонця
І не було Небес. Ти – Слово Боже —
Мов ризою, опеленав начала
Усесвіту, безодні темні води
Віднявши в безконечности пустої.
До Тебе пориваюсь я з полону
Глибин Стигійських, що в тяжких обіймах
Долали мою ліру серед Ночі
Прадавньої та Хаосу жахного…
Ні, я не так співав, як той Орфей,
Коли спускавсь у потойбічну прірву,
Бо, Музою небесною натхненний,
Видобуваюсь, хоч насилу, з тьми
До світла вічного Твого. А очі
Мої, розплющені широко, прагнуть
Уловлювать проміння життєдайне
Намарно: в них ніколи не світає —
Все заслонила пелена густа.
Та я на крилах пісні лину в мандри
Туди, де радісні витають Музи:
До тінявих дібров та ручаїв,
До сонячних вершин, блаженних співів;
І найчастіше лину я до тебе,
Сіоне, де струмки твої святі
У берегах заквітчаних. Ночами
Чую їхній хлюпіт. Згадую не раз
Співців, з якими я в незрячій долі
Зрівнявсь (о, ще зрівнятися б у славі!) –
Таміриса й Гомера й інших двох:
Тиресія й Пінея, віщунів
Сліпих, нічними думами багатий,
Що напливають вільно й гармонійно
Складаються в рядки. Немов безсонний
Співучий птах у темряві досвітній
З гущавини невтомно виливає
Пісні, – отак і я. Щорік минають
Весна і літо й повертають знов,
Але не вернуться до сих очей
День чи рожевий вечір, срібний ранок,
Весняна ніжна зелень, літні квіти
Й отари чи людське лице божисте —
Все заступила чорна хмара. Тьма
Мене відгородила від людей,
Повитирала зримі письмена
У книзі пізнання творінь Природи
Й до мудрости замурувала вхід
Найважливіший… О, запломеній
Натомість, Світе Неба, у душі
Та просвіти мій дух. Даруй йому
Зір гострий, всепроникний. Хай все бачить
І, розриваючи завісу тьми,
Те, що очам тілесним недоступне,
Поможе змалювать моїм словам.
В ту пору Вседержитель наш небесний
З Престолу, що у чистих Емпіреях
Здіймається над геть усім, поглянув
