Утрачений рай - Джон Мільтон

Зняли із поясів блискучі арфи

(У кожного була, мов сагайдак) —

І полилась симфонія чарівна,

Коли перепліталися в екстазі

Акорди ніжні передзвонів арф

В гармонії, лиш Небесам доступній.

«Тебе, благий оспівуємо Отче,

Безсмертний, всемогутній, безконечний,

Незмінний Царю, Творче всіх світів,

Кринице Світла! Сам єси незримий

Й нікому неприступний. Як у хмару

Огорнеш, мов у променисту ризу,

Свою нестримну Світлість, – вже й тоді

Твоє одіння, що для Тебе чорне,

Нам сліпить зір, і Небеса вражає

Нестерпний блиск тих темних риз Твоїх.

Од них на відстані стояти можуть

Лиш тільки шестикрилі Серафими,

Обличчя прикриваючи крильми.

Вславляли хори ангельські й Тебе,

Рожденний, не створенний Божий Сине,

Єдиносутня Постате Отця,

Незримого нікому – у Тобі ж

Явленого усім. Твоє Лице

Безхмарне Славу Господа являє;

З Тобою – життєдайний Божий Дух;

Тобою Небеса Небес творились;

Ти скрутив бунтарів, що посягали

На Трон Всевишній; Ти жахливим громом

Долав їх у нестримній колісниці,

Врізавсь у їх розметані ряди,

Стрясаючи підвалини Небес.

Тебе, звитяжного Войовника

І Месника Господнього, вславляєм,

Бо Ти, нещадний до врагів Творця,

Помилуєш Людей, що по намові

Бунтівників проклятих пали. Бог,

Отець Прощення й Ласки, не осудить

Суворо тих ослушників слабких.

Любов і справедливість, гнів і милість

Отцеві взяв на Себе й примирив

Бог-Син, – йдучи від Отчого престолу

З доброї волі вмерти за людей.

О, скільки незрівнянної любови

Небесної явив Ти, Сину Божий!

Хвала Тобі, Спасителю Людей!

Нехай моя незмовкна арфа славить

Ім’я Твоє при імені Творця!

Так в Небесах над небом і Землею

Спливав у співах їхній щасливий вік.

Тим часом на стверділу оболонку,

Що захищає Всесвіту простори

Й орбіти світлі зоряного неба

Від Ночі й Хаосу, став Сатана.

Ступив на те, що сферою здавалось

Здаля, – тепер простерлося безмежно

Пустельним суходолом. Ніч угорі

Беззоряна; замісто неба – Хаос

Бушує непривітно; збоку – просвіт;

Там з-за стихій притихлих прозирають

Фортеці Емпірейські… Сатана

Покрокував сягнисто на просторі.

Отак орел, що виріс в Гімалаях,

Спускається з засніжених вершин,

Жирує між ягнятками на луках

І далі мчить до Гангових джерел;

Втомившись, опускається спочити

В пустельному безмежжі Серикани,

Де напинають на візках вітрила,

Мандруючи, мов перекотиполе,

Китайці вбогі. В хмурій самоті

Никає Сатана. Ніде, ніщо

Ані живе, ні мертве не зринає.

Навкруг простерлась пустка – до пори:

Допоки накопичаться й прорвуться

Туди з Землі, мов випари гнилі,

Нікчемства, недолузтва, недоумства,

Що плодить їх гріховна марнота

Людська, а з ними і творці їх – люди,

Котрі обожнювали марнослав’я

Земне чи потойбічне, забобони,

Сліпий дурноголовий фанатизм,

Цінуючи понад усе хвалу

Собі подібних. Там вони знайдуть

Достойну нагороду: порожнечу,

Пусту, як їхні вчинки. Бо туди

Змітатиме Природа різний мотлох:

Уламки, кривуляччя, недоробки,

Щоб тут трухлявіли. Ні, не на Місяць,

Як дехто твердив: там поля сріблисті

Скоріше населяють вознесенні

Святі чи, може, духи серединні

Людино-ангельські. А тут ще будуть

Батьків недавно спалених нащадки –

Тупі гіганти з їх геройством грубим,

Колись преславні; потім – будівничі,

Що вежу Вавилонську аж до неба

Возводили (втім, і тепер возводять:

Новітні вавилони пнуться в небо)

У марній суєті. Прийдуть сюди

Й окремі славолюбці: Емпедокл,

Котрий, аби обожнити себе,

Стрибнув у саме жерло Етни; інший —

Філософ Клеомброт, той, щоб у рай

Скоріш ускочити, стрибнув у море…

За ними – незліченне буре стадо

Недоумків, недоносків, збоченців,

Ченців і юродивих всіх мастей

В сутанах чорних, білих, а чи сірих;

Паломники, котрі аж до Голгофи

Допленталися в пошуках Мерця,

А Він, живий, царює в Небесах.

Ті, що в домініканські, францисканські

Ховалися каптури перед смертю,

Щоб влізти в рай, ті теж прийдуть сюди,

Минувши сім планет ще й, кажуть, сферу

Із кришталю, котра хитає зорі.

Надіялися, що святий Петро

От-от одчинить їм ворота Раю,

Допхались до небесної драбини —

Як раптом перехресний рвучкий вихор

Їх розметав на десять тисяч гін.

Шматовані сутани, ряси, митри

Й ризи, і тих, що їх носили

За індульгенціями, чотки, мощі, —

Все на поталу вітру! Ураган

Їх на задвірки Всесвіту змете,

На смітник величезний, згодом званий

Рай Дурнів, що чекає багатьох.

Набрів на нього й Сатана самотньо.

Там зяла пустка. Ще не наплодились

Жильці для Раю Дурнів… Ген далеко

Замріло ніби світло. Поспішив

Туди Диявол. І ще довго-довго

Він мандрував, допоки поступово

Зринаючи, постала перед ним

Споруда дивовижно-височенна,

Котра сягала аж до піднебесся.

Її увінчувала пишна брама,

Мов до палацу царського. Вона

Ряхтіла діамантами і злотом

В оздобленні чудовім. На Землі

Подібного ніколи хист майстрів,

Ані митців уява не творили.

Така ото драбина, що Яків

Побачив уві сні під час утечі,

Коли у чистім полі ночував,

Як брат наздоганяв його до меж

Землі Падан-Арам. По тій драбині

Ходили ангели угору-вниз…

«Се єсть небесні сходи», – мовив він,

Повиті тайною. Вони ховались,

Мабуть, на Небесах. А під східцями

Ряхтіло море з перлів і яшми,

Що згодом буде праведників пестить:

Настане час – прийматиме їх з рук

Дбайливих ангелів чи з колісниць,

Що їх примчать вогненногриві коні.

Враз на очах у Сатани драбина

Небесна опустилася – хай він

Болючіше відчує вічну втрату.

Під сходами внизу відкрився вхід

До Всесвіту – в зеніті, проти Раю

Земного, вхід просторіший, ніж той,

Котрий прийме Господніх посланців

У Землю Обітовану, премилу

Всевишньому. Її відтіль усю

Бог озиратиме: од східних меж

І витоків