Утрачений рай - Джон Мільтон
Землі, й Аравії і меж Єгипту.
У вхід, що відгороджений від Ночі,
Мов дамбою від океанських хвиль,
Заглянув Сатана, неквапно ставши
На долішню приступку в тій драбині,
Що до Небес здіймалась прямовисно, —
Заглянув зачудовано. Внизу
Виднівся Всесвіт. Мов першопроходець,
Що манівцями темними блукавши
Глухої ночі, на світанку вийшов
На край гірського кряжу, й перед ним
Простерлася країна благодатна,
Ніким не звідана, чи пишне місто
Багатолюдне, з вежами, шпилями
Іскристими у позолоті Сонця
На Сході. Здивувався Сатана
(Хоч сам недавно був на Небесах),
Уздрівши Світу нашого дива.
І розпалила в ньому люту заздрість
Іще не бачена чудна краса.
Її він озирає із висот
Надзоряних, над днями і ночами,
І скупченнями зір – від Рівноваги
До Волохатого та Андромеди
Ген-ген над Атлантичними морями
Й від Полюса до Полюса. І враз
Пірнає стрімголов у верхні сфери
Усесвіту, холодно-кришталеві;
Спірально креслить путь поміж зірками
Неізчислимими здаля, хоч близько
Вони здаються цілими світами
Чи, може, островами, де буяють
Сади міфічні Гесперид, поля
Хвилясті чи багатоцвітні луки, —
Щасливі острови! Хто там живе,
Не дізнавався Сатана, бо Сонце
Його приваблювало золоте.
Тож до Світила він помчав крізь сфери
Спокійні – вгору? вниз? – сказати важко.
Чи нерухоме Сонце, чи у русі —
Хто зна? Славетніше над всі планети,
Воно їм світить, і за те вони
Здаля уклінно б’ють йому поклони,
Танцюючи. 3 тих танців і поклонів
Ми лік ведемо місяцям, рокам.
Чи, може, магнетична дія Сонця
Пройма все наскрізь і ласкаво гріє
Незримим променем? – теж не відомо…
Ступив на Сонце Сатана, мов цятка,
Що мудрі астрономи в телескопах
Не бачитимуть. Місце, де він став,
Яскраве несказанно, порівняти
Нема з чим на Землі. Не металічне
І не мінеральне, а сліпучий сплав:
Коли метал – то золото і срібло;
Як мінерал – карбункул, хризоліт,
Рубін, топаз та інші – всі дванадцять
Ряхтливих самоцвітів, що вкрашали
Нагрудник ритуальний Аарона,
А ще до того й філософський камінь,
Омріяний та шуканий намарно
Алхіміками, – хоч вони й навчились
Живеє срібло сковувать та з моря
Мінливого Протея викликати:
Замкнувши води в перегінний куб,
Уловлюють таємну їхню сутність.
Отож не диво, що на Сонці простір
Весь дихає живлющим еліксиром
І ріки золотом рідким течуть,
Бо Сонце – хіміків усіх владика.
Воно й здаля поглянувши на Землю,
Наснажує їй чорний грунт і води
Буянням щедро-різнокольоровим.
Там опинився Сатана. Незмигно
Обводив оком осяйні простори,
Відкриті зорові широко. Світло
Там перепон не знає, і нема
Там тіней, як немає їх у нас
Опівдні на Екваторі спекотнім,
А зір вигострює різка прозорість,
Прояснюючи відстані найдальші.
На обрії побачив Сатана
Величну постать Ангела – того,
Що потім Іоан-Апостол бачив
На Сонці. Ангел задививсь у даль
Ген попереду Демона. Світився
Круг голови його небесний Німб,
Мов золота тіара; за плечима
Розмаялось у променях волосся
Позаду крил гігантських. Він стояв
Немовби на сторожі чи в задумі,
Глибоко зосереджений. Злий Дух
Враз стрепенувсь від радощів: (от хто
Покаже шлях у Рай до тих Людей
Щасливих!). От коли його мандрівці
Прийде кінець жаданий, от коли
Почнеться людське горе. Сатана,
Аби, уникши небезпек, скоріш
Дійти мети, перемінив свій вигляд:
Подобу ангелочка він прийняв,
Що на обличчі юну соромливість,
А в постаті тендітній вірний послух
Виказує – перевертень фальшивий!
З-під діадеми кучерики світлі
Вилися коло ніжних скроней; крила
Ряхтіли в різнобарвних переливах
Та в іскрах золотих; і туніка легка,
Вперезана до льоту, і в руці
Кілочок срібний. Чемно підійшов
До Ангела величного, і той
Сяйнув лицем до нього. Сатана
Впізнав у вартовому Уриїла —
Одного із Архангелів семи,
Наближених до Божого Престолу.
Вони, як очі Бога, озирають
Простори Піднебесся, Всесвіт, Землю,
Напоготові виконать накази
Творцеві скрізь: у піщаних пустелях
Чи у морях глибоких. Сатана
Озвався перший: «Світлий Уриїле,
Найближчий до Господньої Оселі,
Ти сповіщаєш Божу волю. Слава
Твоя й сюди сягає – Посланця
Високого, бо ти, мов Боже око,
Сюди навідуєшся оглядати
Новосотворений сферичний світ.
О, як же невимовно я хотів би
Оглянути сей дивовижний витвір,
А над усе – побачити Людей,
Його улюблених найменших діток,
Задля яких се диво виростало.
Тож полишивши херувимські хори,
Я аж сюди домандрував! Пресвітлий
Архангеле! Благаю: розкажи,
У котрій з сих величних сфер є дім
Людський? Чи, може, сталої домівки
Не мають люди і вона є скрізь
У сих дивах? То чи не зміг би я
Нехай здаля, хоч би краєчком ока,
Коли не можна зблизька, подивитись
У захваті на ті чудні істоти,
Що їм Великий наш Творець ласкаво
Дарує свій прекрасний новотвір.
Поглянувши, ми воздамо належну
Хвалу Створителю, що справедливо
В безодню Пекла кинув ворогів
Отих збунтованих і рівновагу
Поновлює, вирощуючи тут
Вірніших слуг собі. Шляхи Господні —
Премудрі скрізь». Так сатанинську злобу
Улесне лицемірство приховало —
Приховує і досі між людьми
І духами, – така вже Божа воля
На Небесах і на Землі, де пильність
Біля порога розуму дрімає:
Хоч бачить лжу, а вірить простоті
І видимість добра вважа добром.
Отак і Уриїл – правитель Сонця,
Хоч був найгострозорішим на Небі,
Пекельному повірив брехунові
Й великодушно відповів: «Прекрасний
Мій побратиме! Славити Творця,
Спостерігаючи Його творіння, —
Се не зухвальство, а скоріш заслуга,
Не варта осуду. Проте в пориві,
Котрий завів тебе сюди самого
Побачити на власні очі те,
