Утрачений рай - Джон Мільтон
Собі вас у соратники і друзі
І поєднаємось, щоб жити разом
В оселі, подарованій мені
Творцем. Вона не затишна – не Рай,
Зате від серця щедрого дана,
То й з вами поділюся нею щедро.
Мої владики радо вас приймуть,
Широко розчинивши двері Пекла.
Там буде місця всім нащадкам вашим.
Вони не раюватимуть, о ні!
За се хай дякують Тому, хто дав
Мені вас, аби мстивсь я за поразку,
Що я зазнав від Нього – не від вас,
Створіння милі. Хоч і плаче серце
Над вами – мій обов’язок несхитний
Перед мільйонами, що прагнуть правди
І борються за гідність, честь і помсту,
Велить із необхідности здійснити
Те, що я сам – хоч проклятий – прокляв би».
Так необхідність – вимовка тиранів —
Постала сатанинським виправданням
Пекельних дій. Він, з Дерева Життя
Злетівши вниз поміж грайливих звірів,
Перекидавсь то в те звіря, то в інше;
Аби свої припильнувати жертви,
Підходив ближче й ближче до Подружжя
Людського, непомічений, незнаний.
То Левом крадеться вогненнозорим,
То Тигром, що забачив ніжні Лані
І хоче з ними гратися: стрибне,
Затим зіщулиться і пильно важить,
Якби схопить обидві Лані разом, —
І перетворюється весь у слух,
Коли до Єви обізвавсь Адам:
«Моя єдина подруго й потіхо,
У спільних радощах над все миліша!
У Бога Всемогутнього, що нас
Всемилостиво випестував з праху
І дарував нам се рясне довкілля,
Прещедрий, – ми не заслужили щастя,
То й не назвем заслугою наш послух
Легкий: не споживать плодів Знання!
Там, де найрозмаїтіші рослини
Дають нам найпоживніші плоди,
Лиш на крислате Дерево Знання,
Котре поблизу Дерева Життя
Буяє, заборону Бог наклав,
Бо у плодах Знання чаїться Смерть.
Могутні крони двох дерев сплелись.
Життя й Знання – і Смерть. А що є Смерть?
Не йнакше, як страховисько, раз Бог
Заборонив нам їсти ті плоди,
Дозволивши все інше й давши владу
Над усіма створіннями Землі,
Води й Повітря. Тож не переймаймось
Малою забороною, коли
Куди не глянь – все наше нам на втіху,
Щоб прославляли щедрого Творця
У спільних радісних трудах щоденних,
В зеленому буянні й різноцвітті
Загублені, проте удвох щасливі».
Йому сказала Єва: «О мій муже!
Сотворена для тебе я назавше
З твоєї плоті плоть. Сама без тебе
Навіщо я? А ти – мій повелитель,
Господар дужий. Ти говориш правду:
Ми Богові єдиному повинні
Возносити хвалу й складать подяки.
Найбільше – я, бо маю у тобі
Величніше й достойніше добро,
Ніж ти – в мені. Пригадую не раз
Той день, коли я вперше пробудилась
Між квітами й сама себе спитала:
Хто я? Відкіль? Як появилась тут?
Поблизу хлюпотів струмок, вливався
З печери в озеро, де тихо плесо
Відсвічувало радісну блакить.
Я підвелась і з наміром непевним
Пішла до берега. Там прилягла
І задивилася на одсвіт неба.
Нахилена, побачила – о диво! —
До мене із води схилялась постать
Задивлена й чудна. Я відсахнулась.
Та захотілось глянути на неї
Ще раз. Вона й собі на мене любо
Дивилася, втопивши тужний погляд
В моїх очах. Лежала б там я досі,
Коли б не пролунав до мене Голос
Згори: «Ти задивилася на себе,
Істото ніжна. Бачиш одсвіт свій.
Відвернешся – він щезне. Йди за мною.
Я підведу тебе до справжнього – того,
За ким твої обійми й лоно тужать,
Щоб віддзеркалюватись вам взаємно.
Ти приведеш у світ нових людей —
Праматір’ю усього Людства станеш
Неізчислимого». Я покорилась,
Пішла, бо Хтось незримий попереду
Мене за руку вів. Тебе я там
Побачила, красивого, міцного.
Але мені здалась твоя краса
Вже не така приваблива і ніжна,
Як у тієї постаті з води.
Я відвернулася. Ти вслід побіг,
Гукаючи: «Від кого утікаєш?
Від плоті власної та від кісток,
Що взяті з мого тіла збоку серця,
Щоб у моєму серці ти жила?!
Тебе жадаю я, душе моя,
Моя ти половино!» І за руку
Мене ти ухопив. Я піддалася
Тобі й у самозабутті пізнала,
Що мужність чоловікова і мудрість
Прекрасніші, аніж сама краса».
Так мовила прамати наша Єва,
Задивлена залюблено в Адама,
Ще й персами опуклими, тугими,
Що вибилися з-під розкішних кіс,
Пестливо притулилася до мужа.
Він усміхавсь, до зваб її прихильний,
Немов Юпітер-Сонце до Юнони
У веселкових хмарах весняних,
Що розсівають квіти по Землі.
І губи їхні злилися в солодкім
Поцілунку. Сатана аж одвернувсь
Із заздрощів. І завидющим оком
Косуючи палюче, застогнав:
«Ненависне видовище! О муко!
Вони – раюють! Обнялись! А я
Рокований на Пекло безпросвітне,
Безрадісне, безлюбе, – я з жаги
Горю! Од невтоленних поривань,
Од туги тяжкої втекти не можу.
Запам’ятаю, що од них почув.
Не все тут їхнє. Дерево Знання
Росте страшне, заказане для них.
Знання – заказане. Чому? Се дивно.
Невже Творець їм пожалів знання?
Хіба знання – то гріх? Смерть – у знанні?
Невже темнота неуцтва – се плата
За раювання? Чи основа віри?
Чи знак покори? Ми тоді для них
Принадні пастки знань порозставляєм.
Нехай вони туди потраплять, здолавши
Творцеву завидющу заборону
Тих знань, котрі з богами їх зрівняли б.
Хай прагнуть стать богами! Покуштують
Знання і знищаться. Так, певно, й буде.
Але пора оглянути ретельно
Сей Рай. У закутках його тінистих
Чи не таяться духи? Може, в них
Щось вивідаємо. А ви – раюйте,
Кохайтеся. Уже вас не покину;
Коротке ваше щастя – довге горе».
Так мовивши, в
