Утрачений рай - Джон Мільтон
Рожевий ранок росяно ряхтів,
Ступаючи по стежці самоцвітній
Зі Сходу. Вже прокинувся Адам,
Як завше, відпочилий, свіжий, дужий.
Струмочка хлюпіт, вітерець, шум листя,
Веселий гамір збудженого птаства
Сприяли радощам. Та тільки Єва,
На диво, спала ще. Адам поглянув
Зчудовано: розметане волосся,
Пашать рум’янцем щоки; аж горять
Вуста розтулені. На лікоть спершись,
Він довго милувавсь її красою.
Чи Єва з ним трудилася, чи спала,
Її краса Адамову природу
Завжди проймала захватом. Він ніжно
Торкнувсь плеча дружини; мов Зефір
Над Флорою, шепнув: «Проснися, Єво!
Кохана подруго, безцінний скарбе,
Недавно знайдений! Дарунку щедрий
Небесний! Радощів кринице чиста,
Проснися! Глянь: полум’яніє ранок,
Нас кличуть поле й заповітний сад
На таїну пробудження дивитись –
Як розпускатимуться пуп’янки,
Як скапуватимуть густі бальзами,
Й розпукниться на сонці різноквіття,
Де бджоли братимуть терпкий нектар».
Од шепоту прокинулася Єва,
Сполохано поглянула па Мужа
І. пригортаючи його до себе,
В пориві ніжнім вимовила: «Мій!
Єдиний! Дум і мрій моїх розрадо!
Як добре, що минула ніч і рано
Вернулося мені твоє лице.
Вночі я бачила тривожний сон —
Не сон – у снах завжди про тебе марю,
Про Рай, про труд учора і на завтра.
А тут мене уперше оступили
Турботи, кривдні прикрощі й гризоти,
Незнані досі. Ще немов у вухо
Мені шептав ласкавий голос: «Єво,
Ходім удвох!» Я думала – се ти.
А голос той: «Не спи!.. В урочий час
Тьми, прохолоди й тиші, котру крає
Жагуча пісня солов’я, а в небі
Сіяє повний Місяць і плете
В гущавині тремкі грайливі тіні, —
Ходім!.. Вгорі тисячоокі зорі
На тебе надивитися жадають.
Красуне! Ніжна Квітонько! Ходім!»
Я встала. Глянула – тебе нема.
Пішла розшукувати далі й далі
Й прибилася до Дерева Знання.
Воно здалось мені таким принадним,
Привабливішим, ніж удень. Дивлюся —
Під Деревом стоїть хтось. Наче Ангел
Із тих крилатих, що, бува, до нас
Навідуються. Подививсь на гілля,
Обтяжене плодами, і зітхнув:
«Ох, Дерево!.. Ніхто не помагає
Тобі полегшувати добру ношу —
Ні Бог, ні люди… То невже Знання
Зневажене?! А чи заборонили
Із заздрощів?.. Як? – Те, що возвишає
Усіх? – На те й посаджене! Тоді
Ніщо руки моєї не відверне
Від доброносних сих плодів!» Сказав,
Сміливо руку простягнув до гілки,
Взяв плід і надкусив. Я ж похолола
З жаху, вражена його зухвальством.
А він, смакуючи, хвалив той плід:
«О! Сік божественний! Від заборони
Ще більш приємний. Чую в ньому силу
Людей перетворити на богів.
А чом би й ні? Збагачувать знання,
Ділитись з усіма – хіба не благо,
Котре сприятиме Творцевій славі?
Богоподібна Єво, покуштуй,
Щаслива! Добуваючи Знання,
Довершено-могутнішою станеш.
Приземленість свою навіки скинеш.
Захочеш – вознесешся до Небес,
Увійдеш між боги яко богиня».
І він наблизив соковитий плід
Мені до вуст – такий пахучий, ніжний,
Що млость пожадливо несамовита
Враз пойняла мене – і я вкусила
Й відчула, що удвох ми піднялись
До хмар і позираємо на Землю,
Різноманітну навкруги, а я
У несказаннім захваті аж млію.
І раптом – страшно! Мій супутник щез.
Я падаю в безодню, завмираю…
Прокинулась – зраділа: то був сон».
Почувши оповідь жони, Адам
Озвався сумно: «Краща половино
Мого єства! Мене також уразив
Твій буйний і зухвалий сон. Боюся,
Що там таїться Зло… Відкіль воно?
Ти ж чистою сотворена… А втім,
У нас душа – то розмаїття сил
Великих і малих, де всі звітують
Людському Розумові. А грайлива
Уява позича в п’ятьох чуттів
Різноманітні враження й невтомно
Сплітає з них Фантазії та Мрії
Й несе на розсуд Розумові. Той
Все зважує і піддає випробі;
Те стверджує, а інше відхиляє.
Так добуваємо думки й знання.
Але коли природний Розум спить,
Не спить в своїй комірчині Уява,
А ніби передражнює Природу,
Споруджуючи прехимерний світ
Із баченого й чутого недавно
Або давно. То – сни. Такий і той,
Що ти розповіла. Хоча у ньому
Злостиво переплутано уривки
Із нашої вчорашньої розмови,
Ти не сумуй. В людський та й Божий ум,
Бува, і злі думки на мить влітають
І, викинуті геть, безслідно щезнуть.
Коли у сні злякалась непокори,
То уникатимеш її в’яву.
Ну, посміхнися, люба! Будь як ранок,
Що світові всміхається. Ходімо!
Вже квіти порозплющували очі
Й приберегли найтонші аромати
Для тебе з ночі». Так втішав Адам
Свою жону. І втішилась вона,
Хоч забриніли в неї дві сльозини
Й скотилися на кучеряві коси;
Ще дві з очей цілунками забрав
Адам на знак вибачливої ласки.
Просвітлені,
