Утрачений рай - Джон Мільтон
Зернисту в надрах Раю струменіла
Ріка; від неї плідний грунт живили
Джерельця і грайливі бурчаки,
Котрі в долини ринули й зливались
По той бік Раю в річище північне,
А те на четверо ділилось рік,
Що їх в цій оповіді оминем.
Та варт сказать (о, чи то вдасться?)
Про кришталеві райські ручаї,
Що вививалися з-поміж дерев,
Виблискуючи у сріблястих ложах,
Дзюрчали тихо й дихали нектаром,
Всім корінцям приносячи вологу,
А пишним різнобарвним квітам – роси.
Нема таких квіток в оранжереях!
Невтомна і незаймана Природа
В Раю цвітіння – плодоношення несла
Долинам, пагорбам, лісам і лукам.
Там в затишку щасливому гаїв
Духмяніла і капала з дерев
Живиця чи бальзам, як сльози чисті.
І там налиті світлом, мов сонця,
Пишалися смачні плоди. Подібні
Немов росли в міфічних Гесперид,
А справді се було лише в Раю: —
Такі гаї, луги, узвишшя, луки,
Де в свіжій зелені паслись отари;
Вологі видолки стобарвоцвітні
Й пологі береги в кущах троянд.
Північні схили Раю без колючок
Давали затінок і прохолоду
В печерах та у гротах, що темніли
В гірляндах виноградної лози.
Котра тяглась-в’юнилася до Сонця
Та сповнювала соком сизі грона.
З-під камінців джерельця жебоніли
Й переливалися в озера чисті,
А ті одсвічували, мов свічада, струнку
Розкішність пальм і строгість мирту,
Де птаство в мерехтливім шумі листя
Дзвеніло радісно весняним співом,
Мов усесвітній Пан вів у танок
Своїх супутниць Ор і юних Грацій.
Міфи донесли не все із міфів
Із давнини! Ні ті, де Прозерпіна
Зривала серед райських лук квітки,
Поки її саму зірвав, мов квітку,
Й завів у царство тьми похмурий Діт,
А матінка її Церера скрізь
Заплакана шукала любу доню;
Ні ті, де шумував чарівний гай
На берегах Оронту коло Дафни;
Ні життєдайне джерело Кастильське;
Ні райський острів на ріці Тритон,
В Тунісі, де божок тамтешній Хам
(У Лівії відомий як Амон
Чи Зевс) жалів молочну Амальтею
І немовлятко Бахуса ховав
Від мачухи – родительки безсмертних
Богів Реї; ні гора Амара
В спекотній Абіссинії, звідкіль
Бере початок Ніл, де, як в Раю,
Вирощують у розкоші синів
Владики Ефіопські; – всім куточкам,
Що вславилися на Землі як райські,
Не дорівнятися до Першораю,
Що Бог в Ассирії створив! Похмуро
Занурювався Сатана у вир
Життя новосотвореного. Враз
Побачив дві прямі стрункі істоти!
Божественно прекрасні, гордовиті,
У наготі довершено-величні,
Вони, немов владики всього Раю,
Поважно виступали, несучи
В собі немеркно-світлий образ Бога:
Сувору чисту Святість – Мудрість – Правду.
Хоча суворі, сповнені Свободи,
Що дітям дав Творець: в Свободі – Сила.
Проте здавалися сі дві істоти
Не рівними, не рівна бо їх стать.
У нього – розум гострий та одвага,
У неї – ніжна м’якість та принада;
Він – лиш для Бога створений; вона —
Для Бога в мужеві; у нього – сила;
У погляді його твердому – влада
Несхитлива. Його цупке волосся
Одкинуте хвилясто до плечей
Широких; а її злотисті коси,
Розпущені принадно, війно-пишні,
Мов покривало, огортали стан,
Закучерявлені, неначе хміль,
Що пагінням закрученим шукає
Стійкої, дужої опори. Муж —
Опора їй. Вона йому належить,
Принадно-горда й ніжно-непоспішна.
Обоє у невинній чистоті
Не прикривали потайних частин
Своїх тілес, бо їм були не знані
Гріхами зроджені безчестя й стид.
(А скільки ж натерпілись потім люди,
У показній цнотливості фальшивій
Тавруючи природний дар ганьбою
І крадучи самі у себе щастя
Нескаламученої наготи!)
А ці ходили голі й не стидались
Ні Бога, ані Ангелів, бо Зла
Не знали ще. Побравшися за руки,
Являли найпрекрасніше подружжя
У Людстві, що розмножиться від них.
Він – найвеличніший з людських синів,
Вона – з усіх дочок людських найкраща.
Ступили в шелест затінку на схилі
Над ручаєм і по роботі сіли.
Перепочити. Легкий вітерець,
Дозвілля мляве і плоди поживні
Припрошували стиха до вечері.
Тож примостившись у траві та квітах,
Удвох собі розламували плід
І споживали соковиту м’якоть,
А чашечками запашних скоринок
Черпали воду з ручая й пили
Удвох. Було там і розмов, і сміху,
І милих пустощів, і загравання
Любовного, як личить юній парі
На самоті. Навколо них стрибали
Та гралися різноманітні звірі,
Що населяли Землю, – ще не дикі,
Не переслідувані ще на ловах
В полях чи нетрищах. Могутній Лев
У дужих лапах пестував Козлятко;
Виніжувалися Пантери й Тигри;
Слон неповороткий усім на втіху
Гнучкий свій хобот вгору підіймав;
А мудрий Змій викручував-звивав
Своє предовге тіло, в’яжучи
Його у Нерозв’язний Вузол (натяк —
Іще не усвідомлений – на Підступ,
Що підло втілять в бідну сю Тварину).
Ще інші звірі прилягли в траві
І, сито ремигаючи, дивились,
Як Сонце йшло на спад, день погасав,
І в небі тихому сіяли зорі.
А Сатана вдивлявся у людей,
Насилу виринаючи з полону
Гірких похмурих роздумів: «О Пекло!
Так от які вони під Небесами
Замісто нас, небесних. На Землі,
Породжені Землею, не духовні,
Проте рідня і рівня світлим духам.
Чудні і милі! Носії подоби
Найвищої, сотворені Рукою,
Що в них перелила свою ласкавість.
Ах, нерозлучні! Невідомо вам,
Що вашим радощам настане край
І вас чекає горе тим лютіше,
Що більше розкошуєте тепер
В Раю своїм, беззахиснім, маленькім.
Уже прибув сюди неподоланний
Ваш мимовільний ворог. Жаль мені
Вас, ніжних. Та мене ніхто, ніколи
Й ніде