Утрачений рай - Джон Мільтон

За гріх, що знехтували Власть Небес, —

Ослушні вперті Люди втратять все,

Накликавши на себе кару – Розпад-Смерть

Усім із покоління в покоління.

Не вмруть вони – то справедливість вмре.

А ні – хай за Людей з власної волі

На себе хтось візьме жорстку розплату:

Хай Праведник смерть прийме, смерть – за смерть.

Небесні! Де знайти таку любов?

І хто піде на смерть, аби спасти

Людей від кари за смертельний гріх?

Хто, правий, стане винних рятувати?»

Спитав, та відповіді не почув.

Хор ангелів замовк і занімів,

І Небеса притихли. Не знайшлось

Нікого, щоб постоять за Людей,

За грішних заплатить жахливий викуп

Своїм життям… Пропав би людський рід,

Рокований суворим Божеством

На Смерть і Пекло, якби-то Божий Син

Від повноти небесної любови

Своє не мовив найдорожче слово:

«Ти, Отче, обіцяєш людям ласку.

То хай же найкрилатіша з усіх

Твоїх благовістителів, вона

Знайде дорогу до Людей, нежданна,

І стане найдорожчою тоді,

Коли їм, занепалим у гріхах,

Не буде відкіля просить підмоги.

Тоді Людиною Я стану. Сам.

Лишивши Отче Лоно, прийму Смерть

Вдоволено. Нехай тоді на мене

Впаде Твій гнів. Хай Розпаду коса

Мене гвалтовно скрутить – не назавше,

Бо маю Я в Тобі непогасиме

Життя. Тож Смерть візьме у мене тлінне

Людське – як Викуп. Непорочну ж Душу

Не годен Розпад заторкнуть. О, ні!

З могили Я постану в Отчій Славі,

Навік зламавши те смертельне жало,

Її сим покалічу Розпад – він одступить.

Тоді здолаю Пекло й Сили Тьми

Поволочу, закуті у кайдани.

Поглянувши з Небес, Ти усміхнешся,

Коли пощезнуть Наші вороги

Й останній межи ними – Розпад-Смерть,

Чиє трухляччя Я жбурну в могилу.

По тому в урочистім сонмі душ

Врятованих вернусь на Небеса

І по розлуці довгій знов побачу

Лице Твоє уже без тіні гніву,

А повне благодаті примирення

І світлих радощів на віки вічні».

По сих словах Господній Син умовк.

Його мовчання, сповнене любови

До смертної Людини, промовляло

До Бога, упокорено ждучи

В самопожертві лагідній велінь

Великого Творця. В зачудуванні

Затамували подих Небеса,

утаємничувані в незбагненне,

Коли у відповідь Всевишній мовив:

«О, Примирителю Землі й Небес,

Вселюдства Спасе і Моя Розрадо!

Ти добре знаєш, Сину: Я люблю

усі Мої творіння і найбільше

Останніми сотворених Людей.

Як задля них Себе від Мого лона

І від правиці Отчої відлучиш,

Щоб рятувать їх занепапий рід, —

Тебе на час я втрачу. Ти зіллєшся

З їх кволою природою і станеш,

Як всі земно народжені, земним.

У лоні Діви чистої зачатий,

Один із тьми Адамових нащадків,

Главою станеш ти нового людства.

Бо як через Адама всім загибель,

Так через Тебе буде їм спасіння,

Як од нового кореня. Нема

Рятунку іншого. Адам паде,

Й вина його впаде на всіх нащадків.

А беручи вину на Себе їхню,

Очистиш тих між ними, хто зречеться

Своїх і праведних, і грішних діл

І житиме оновленим життям,

Вкорінений в Тобі. В тім – вища Правда.

Врятуєш їхній рід Син Людський вмре,

Осуджений людьми; тоді воскресне;

Воскресши – підійматиме Братів.

Отак любов Небесна подолає

Ненависть Пекла. Бо віддавшись смерті,

Любов сповна тяжкий оплатить викуп

За все, що легко так ненависть нищить

І знищить там, де люди не приймуть

У вільнім виборі Божої ласки.

Твоя ж Божественність не потьмяніє,

Не знидіє в слабкій людській природі,

Бо Ти, з Престолу вічного блаженства

У величі своєї доброти

Спускаючись, щоб їхній Світ спасти, —

Засяєш над Господніми синами,

Потьмаривши Преславних і Величних

Любов’ю, що цінується над славу

І велич. Опустившись до людей,

Ти їх підноситимеш у Собі

До Нашого найвищого Престолу.

Ти – Бог і чоловік; Мій Син і людський, —

Царем усезагальним наречешся,

Владикою всього. Тоді зрівняю

Небесні ранги, і Тобі одному

Поклоняться усі на Небесах

І на Землі, і нижче, в катакомбах

Пекельних. А коли настане час,

І Ти у Божій славі із Небес

Зійдеш в зірчасте небо і накажеш

Архангелам, аби сурмили вість

Про Страшний Суд; і гуки сурм зберуть

Усіх живих людей з усіх країв.

Услід за ними встануть всі померлі —

Тьми поколінь із тьми тисячоліть,

Розбуджені громами сурм на Суд.

Тоді у сонмі праведних Ти станеш

І проголосиш Вирок лиходіям —

Злим ангелам і людям. Осужденних

Оглушить Вирок той. Він чрево Пекла

Наповнить і замкне на віки вічні,

А Землю й Небо – спалить. З попелища

Нові постануть Небо і Земля —

Домівка праведних. По лихоліттях

Настане золота пора Любови,

Добра і Радости й ясної Правди,

І Ти відкинеш геть свій царський Скіпетр:

Не треба Скіпетра, де Бог – в усьому

І все – у Богові. Небесні Сили!

Мій Син на смерть іде по власній волі.

Йому вклоніться, як Мені». «Осанна!

Осанна!» – в радіснім многоголоссі

Гукнули міріади Сил небесних,

Блаженним передзвоном голосів

Виповнюючи Небеса. В покорі

Й шанобі всі схилилися до стіп

Престолу Божого й зняли вінці

Із золота, оздоблені щедротно

Черленими гірляндами щириці —

Квіток, що раз один цвіли в Раю

Поблизу Дерева Життя й зів’яли

Од непокори людської, – та завше

Буяють в Небесах при Джерелі

Життя, яке в ріку Блаженства лине

Там, де хлюпочуть бурштинові хвилі

В щасливих елізійських берегах.

Гірлянди, що корони прикрашали

Та променисті кучері, упали

До стіп Престолу Божого, встеливши

Долівку, що як море самоцвітне,

Ряхтіла смарагдово і рожево.

А потім ангели – знов