Утрачений рай - Джон Мільтон
Взять брами силою: його Коса,
Несхиблива, долає все живе,
Але чому виконувати маєм
Накази Найверховнішого – Того,
Хто нас ненавидить?! То Він штовхнув
В Тартар осей гидкий на підлу службу
Мене – народжену на Небесах
Улюбленицю ангелів – на муки
Пекельні серед рику сих потвор,
Що з лона мого вийшовши, жеруть
Жіночі нутрощі мої криваві.
А ти, що дарував мені життя,
Хіба не Повелитель мій? З тобою
Піду у благодать Нового Світу.
Там будем княжити – його Владики
У найсолодших пестощах у парі».
Сказавши, з пояса зняла фатальний
Ключ – горя нашого сумне знаряддя —
І подалась до брам, зміїнохвоста.
Там велетенську підняла заслону,
Що лиш Гріховності одній приступна,
І вставила багатозубий ключ
І, повернувши в отворі, зняла
Усі крицеві защіпки й запори.
Відтак зі скреготом, скрипінням, хруском
Та грюкотом громоподібним брами
Відкрились, і луни надривний крик
Сконав – Гріховність відчинила брами
І знову зачинити їх не зможе.
Широко на вихід; ціле військо
На конях, з колісницями могло б
Ураз проїхати крізь нього вільно…
У вихід полум’я червоне й дим
За межі Пекла вирвались. А там
Безмежна неозора глибочінь,
Немов одвічний сивий Океан,
Буруниться без контурів і форм,
Не знавши міри простору і часу.
Там-бо прадавня Ніч і древній Хаос —
Батьки не створеної ще Природи
В Анархії розвихреній царять.
Там, наче лицарі непримиренні,
Стикаються в суперництві і чварах.
Жарке й холодне, мокре і сухе;
І з кожним міріади вояків —
Первинних атомів під прапорами
Своїх панів: ті – лагідні, ті – гострі,
Ті – легко збройні, ті – тяжкі. Їх безліч,
Немов піщин в пустелях африканських,
Що їх підхоплюють вітри навальні
В свої походи. Той, у кого більше,
На мить стає звитяжцем. Судія
Над ними – Хаос. Суд його неправий
Стоїть на тому, що сприяє чварам,
А Хаосу пильнує Випадковість
Та править геть усім. Туди, в бездонну
Утробу, що породжує світи
І стане їх могилою колись,
Де ще нема повітря, ні вогню,
Ні суші, ні морів – є лиш вагітність
Напруженої суміші, що жде
Творцевого наказу піраньям тьми:
«Формуйтесь! Станьте світлом!» – в ту безодню
Дивився з краю Пекла Сатана
І важився на мандри в Невідоме,
Безкрає, клекотливе та ревуче —
Якщо ми порівняємо велике
З малим – немов Беллона, що штурмує
Міста, аби з лиця Землі їх стерти;
Чи як розколота небесна твердь;
Або коли збунтовані стихії
Зламають вісь Земну й Планета наша
Спіткнеться… і впаде. А Сатана
Широким помахом гігантських крил
Од Пекла відірвавсь і в хмарі диму
Повис; а потім вище, вище й вище
На хмарі, ніби у сідлі, помчав
Безстрашно. Вмить розвіялася хмара —
Розверзлась абсолютна порожнеча,
І – крила без опори – провалився
На сотні тисяч гін і так би падав
Ще й дотепер, коли б то випадково
Під ним не вибухла зустрічна хмара,
Наповнена селітрою й вогнем,
І кинуло його ще вище вгору.
А потім вибух згас в драговині
Гігантській – ані море, ані суша, —
Неначе в Лівії затока Сиртис.
Відтіль загрузлий Демон вибирався
Та веслував руками – мов Грифон,
Що у північних болотистих пущах
Пустошить селища Аримаспійців,
Котрі у нього викрали скарби.
Так недоступний Сатана долає
Стрімке й грузьке, твердінь і порожнечу.
Він тоне І пливе, повзе й бреде,
Пірнає головою, б’є крилом,
Спинається на ноги, ранить руки
І, розпростерши крила, знов летить.
Нарешті чує вереск і гармидер,
Що нароста оглушливо з Безодні,
Й туди скеровує безстрашно путь,
Надіючись знайти Царя чи Духа
Нестворених світів, що там витає,
І розпитати: де ж границю тьми
Торкає світле? Перед Сатаною
Постав високий Трон. На ньому – Хаос.
Над ним – широке темряви шатро,
Повисле над Безоднею, а поруч —
Огорнута у чорні шати Ніч,
Дружина Хаоса, речей прамати;
А з ними почет: Оркус і Гадес,
І той, чиє ім’я наводить жах, —
Демогоргон; за ним – страшні Чутки,
Непевна Випадковість та Безладдя
Й різноголосі верескливі Чвари.
Вітав їх так одважний Сатана:
«Владики й Бої Хаосу і Ночі!
Мене в Безодню вашу споконвічну
Привів не намір вивідати тайни
Держави вашої чи похитнути
Її єство. Я – тільки подорожній
Самотній, що мандрує крізь похмурі
Пустелі царства вашого до світла;
Без супроводу певного шукаю
Того, де царства вашого границі
Стикаються з просторами Небес.
Чи в ті краї, де Цар Небес недавно
Забрав у вас частину володінь,
Коли покажете – ми лад його
Повалимо, й належні вам простори
Повернуться до владарів законних.
Я з тим сюди прибув. Хай прапор Ночі
Одвічної возвиситься там знову:
Для вас – возз’єднання, для мене – мста».
На те заїкуватий древній Хаос,
З обличчям перекошеним Анарх:
«Тебе, заблуканий до нас чужинцю,
Я впізнаю. Се ти – могутній Ангел,
Що у війні проти Царя Небес
Зазнав поразки. Бачили ми й чули,
Як стрімголов крізь злякану Безодню
Провалювалося велике військо,
Розгромлене і прокляте; над ним
Повідчинялися Небесні Брами
І гнались міліони переможців
Услід. Поблизу наших рубежів
Отаборившись, я оберігаю
Моє шматоване у чварах царство
Й царицю Ніч. Із наших володінь
Частину перетворено на Пекло.
А з другої створили Небо й Землю
І збудували Всесвіт. До Небес
Над нашою державою вгорі
Той Світ Новий на золотім цепу
Почеплено неподалік од брам,
Відкіль твої когорти відступали.
Прорвись туди, і хай тобі щастить!
Зруйноване
