Утрачений рай - Джон Мільтон

Хоч Ангел змовк, а бесіда його

Видзвонювала довго у думках

Адамових, мов музика. Отямивсь

Адам і мовив: «Віснику небесний!

Не знаю, як оддячити тобі,

Що гойно повгамовуєш мій голод

До пізнання, хапкий і невтоленний;

Ласкаво вводиш у дива Господні

І, славлячи великого Творця,

Зачудував мене; бо в пізнанні,

Мені дарованому, залишилась

Дещиця сумнівів – ти їх розвій.

Як подивлюсь на сей великий світ,

На нашу Землю і над нею Небо,

То розумом не можу осягти

Запаморочливу непорівнянність:

Земля – зерниночка, піщинка, атом;

Навкруг – небесна твердь; зір міріади

Кружляють у просторах незбагненних,

Щоб тільки од усіх кінців щоденно

Вділяти часточку свойого світла

Землі – ледь-ледь примітній темній цятці.

Чи ж мудра та ощадлива Природа

Розсипала недбалою рукою

Тіла небесні, многі та великі,

Ще й прирекла на вічні обертання

Лише на те, щоб ся застигла цятка

(А їй би личив рух не менш, ніж іншим!)

Приймала, непорушна, слугування

Осяйливо-величніших світил?

Вони ж, слугуючи їй, мчать так швидко,

Що і лічба не в силі осягти їх

Рух?» Спитав наш праотець і тужно

Заглибивсь у заплутані думки.

Се спостерігши, Єва тихо встала

Та одійшла у гущаву, прекрасна,

Звабливо-величава. Пуп’янки,

Розпуклі пишно квіти і плоди

У рості радіснім до неї потяглися,

Наповнюючись соком, спраглі ласки.

Не те щоб Єві ті були чужі

Піднесено-розважливі розмови,

Не те щоб нецікаві. Ні, вона

Воліла про звеличене чувати

Із вуст Адамових, на самоті,

Єдиною слухачкою. Не Ангел,

А Муж був їй доступніший і ближчий,

Бо радо пам’ятала: в мужній мові

Ще є вологі відступи – вустами

До вуст – і бесіду його поважну,

Хай найзвеличенішу, підсумують

Обійми й пестощі. Ох, чи тепер

Поєднуються так подружні пари

В коханні й пориваннях нероздільні?!

Пішла, богоподібна – не одна,

А в супроводі поглядів тужливих,

Зітхань і прагнень ніжних, що мов почет

За нею линули. – Адамів сумнів

Розвіяв Ангел, лагідно й зичливо

Почавши так: «У тім немає зла,

Коли питаєш і шукаєш. Небо —

Для всіх розкрита Господева книга,

Аби вичитували там дива

Його творіння та лічбу вели

Рокам і місяцям, дням і годинам.

Дарма, чи обертається Земля

У Небі, чи то Небо круг Землі,

Зважай: сей лік незмінний. Що за ним —

Те мудро приховав великий Зодчий

Од нас та од людей, щоб викликало

Зачудування, а не підзирання.

А тим, хто в Небо розумом вникає,

Лишає щедре поле для здогадок,

Що викликатимуть у Бога сміх,

Коли твої нащадки стануть креслить

Та вираховувать небесні рухи —

Центричні ексцентрично-коливні

В перехилах і нахилах орбіт,

У поворотах одна в одній сфер,

В пересіканнях циклів, епіциклів,

У колах кіл, – домислюючись ладу

В чудному плетиві. Вже й по тобі

Помітно – се настане. Ти питаєш:

Чому-то величезні і яскраві

Світилища та мали б слугувати

Малій і темній? І чи личить їм

Ходить круг непорушної Землі

В бездонних далях, щоб вона одна

Дари приймала? Перше поміркуй:

Хіба величина та світло значать

Довершеність і велич? Хай під Небом

Земля мала і темна – може, в ній

Добро вагоме багатіше Сонця,

Що розкида у мертву безвість світло,

І лиш Землі торкнеться – плодоносить?

І теє зваж: огромні та яскраві

Світила не Землі лиш, а й тобі,

Земному посланцеві, тут слугують

І славлять велич щедрого Творця

Будови неосяжної, щоб люди

Затямили: сей величезний дім,

Де зайняли вони в кутку куточок,

Не їхній, і призначення його

Зна лиш Господар; в тих гігантських колах

Нуртує зрима Божа всемогутність,

Дає потужний поштовх речовині

Та швидкості заледве не духовній.

Та й сам я, ти се знаєш, не повільний,

Коли летів од ранку до полудня

Від Неба, де домує Бог, на Землю,

У твій Едем, здолавши добру відстань,

Яку не виміряють жодні числа.

Се нагадавши, не наполягаю

На тім, що обертається все Небо

Навкруг Землі (хоч так воно здається

Землянам), тільки відкриваю очі

На мало обгрунтований твій сумнів.

Шляхи Господні од людей далекі,

І Небо – не близьке. Земним очам

І думці вік блукати у тих далях.

Що, як посередині всього –